(секрети успіху)
Шукати формулу геніальності – як і формулу кохання – справа ризикована й невдячна. Проте людство в усі часи, від сивої давнини до нашого розхристаного сьогодення, завше цікавили й досі ваблять секрети творчого успіху видатних діячів науки та культури. Одним із таких духовних велетів, які силою свого героїчного інтелекту здійнялися понад своєю сучасністю, щоб самим стати епохою, є патрон нашого Університету – Іван Франко. У чому ж таємниця його унікальної особистості та феноменального культуро- й націотворчого чину, який Євген Маланюк свого часу означив як “духово-інтелектуальний подвиг”?
Що Франко – геній, відчували вже його сучасники, ще далекого 1885 року повеличавши його – тоді ще навіть не 30-річного рудовусого парубка! – українським Мойсеєм, покликаним вивести своїх земляків із “духоти”, “як Мойсей Ізраїля із дому роботи”. І це за 20 років до написання славетної філософської поеми “Мойсей” – другого “Заповіту” українського народу, за влучним визначенням Юрія Шереха (Шевельова)! І хоча, через свою скромність, Франко не раз відрікався од цього високого, але обтяжливого титулу (пригадаймо знамените звернення до не надто ґречного молодшого колеги: “Я не геній, синку милий…”), його геніальність не підлягає жодному сумніву.
Іван Франко – не просто талановитий літератор, розважливий критик і гострий публіцист. Це рідкісний у світовому контексті й унікальний в українській культурі приклад універсального генія, багатогранного письменника, вченого й громадсько-політичного діяча, який поєднав у своєму психотипі допитливий інтелект мислителя з проникливою інтуїцією митця, фантазію поета зі спостережливістю журналіста, селянську працьовитість із глибокими рефлексіями інтелігента. Жоден із діячів нашої культури (і мало хто – світової) не може зрівнятися з ним за всебічністю інтересів, енциклопедичністю знань і продуктивністю праці. У нашій культурній та інтелектуальній історії Франко – не просто “другий після Шевченка” (чи то пак “галицький Шевченко”), а український Аристотель та Леонардо Да Вінчі, Вольтер і Ґете, він став в один ряд із найбільшими геніями людства й тим самим закарбував своє ім’я не тільки до літопису національного поступу, а й до золотої книги надбань людської цивілізації загалом.
Про естетичні вартості й ідейну наснаженість літературної спадщини Франка-письменника – багатотомної, новаторської, поліжанрової й різностильової – написано багато. Тим часом і досі маловідомим (не лише серед широкого загалу, а й навіть у фаховому колі інтелектуалів) є Франко-вчений – автор численних наукових праць з історії та теорії літератури, літературної критики, методології та компаративістики, бібліографії, книгознавства, бібліотекознавства, мовознавства, перекладознавства, журналістикознавства, фольклористики, етнології, етнографії, культурології, мистецтвознавства (зокрема музикознавства й театрознавства), релігієзнавства, історії, економіки, соціології, статистики, правознавства, політології, педагогіки, психології, філософії, ба, навіть описового природознавства. Сам перелік наукових сфер, де вільно ширяла його думка, вражає!
Без перебільшення, Іван Франко – справді український Doctor universalis (лат. універсальний доктор; як відомо, цей почесний титул у середньовічній схоластиці отримав Альберт Великий, але його не з меншими, а то й із більшими підставами можна застосувати й до нашого генія). Недаремно ще за життя його називали “академією наук” та “університетом” в одній особі.
Видатний філолог, насамперед літературознавець і фольклорист, Франко здобув визнання в міжнародної наукової спільноти свого часу ще й як упорядник, науковий редактор фундаментальних корпусів “Апокрифи і легенди з українських рукописів” (у 5 т., 1896 – 1910) та “Галицько-руські народні приповідки” (у 3 т., 6 кн., 1901 – 1910), автор циклу фольклористичних моноінтерпретацій “Студії над українськими народними піснями” (1907 – 1912, окреме вид. 1913), численних ґрунтовних досліджень з історії української літератури, зокрема літературної медієвістики та шевченкознавства, низки мовознавчих праць. Класикою українського перекладознавства стала праця “Каменярі. Український текст і польський переклад. Дещо про штуку перекладання” (1912, окреме вид. 1913).
Франко – автор ґрунтовних мистецтвознавчих студій із теорії та історії українського і світового театру, рецензій і відгуків на театральні вистави, низки статей на музикознавчі теми. Важливе культурологічне значення мають його релігієзнавчі дослідження. Ученому належать і кількадесят економічних, соціологічних, політологічних, правознавчих та історичних праць.
Загалом, за сумарними відомостями бібліографічних покажчиків, із-під Франкового невтомного пера вийшло близько 3 тисяч (sic!) наукових студій.
Персональна бібліографія вченого впродовж його 40-річного труду щороку збагачувалася в середньому 75 новими позиціями (поміж тим – не лише статті, рецензії та повідомлення, а й фундаментальні монографії!), а в “найурожайніші” роки ця цифра сягала 200 – 300 праць (і це без сталого місця наукової праці, кваліфікованих помічників-лаборантів та сучасних технічних можливостей!). Мало хто й сьогодні може похвалитися такою науковою продуктивністю!
Про винятковий творчий успіх Франка-вченого свідчить не тільки колосальний обсяг його доробку, а й широке визнання в науковому світі (ступінь доктора філософії, здобутий у Віденському університеті, звання доктора honoris causa Харківського університету, членство в багатьох слов’янських наукових товариствах, численні публікації в найпрестижніших європейських наукових часописах…). Та насамперед – велика кількість та висока продуктивність його наукових ідей, інновацій і відкриттів.
Як оригінальний мислитель із проникливою історіософською інтуїцією, Франко одним із перших в українській інтелектуальній історії діагностував антигуманну сутність марксизму та передбачив згубні політичні наслідки соціал-демократизму та, що найважливіше, чітко сформулював ідеал національної самостійності.
Крім того, філософ розробив власний варіант позитивістської концепції соціального прогресу та класифікації наук, був піонером у популяризації новочасних природничо-наукових знань, відкриттів у галузі астрономії, фізики, хімії, біології, зокрема еволюційної теорії. Плідними й досі видаються Франкові філософські ідеї про єдність матеріального й духовного світу, людини і природи, мікро- і макрокосму. Настанови на “відкриття душі”, “Америк духу” задають людиномірний, філософсько-антропологічний та психологічний вектор світо- і самопізнання, який цілком відповідає зміні парадигм сучасного наукового знання – від техноцентризму до антропоцентризму. 
У новаторському на свій час і досі актуальному естетико-психологічному трактаті “Із секретів поетичної творчости” (1898) Франко переконливо обґрунтував вагому роль підсвідомості (“нижньої свідомості”) у людському житті та художній творчості (паралельно і майже синхронно з творцем психоаналізу Зиґмундом Фройдом).
Франкові належить чимало інноваційних ідей у сфері методології гуманітарних наук (літературознавства, лінгвістики, фольклористики, історії, етнології). Ідеться не лише про трансплантацію на національний ґрунт новітніх (на той час) принципів і підходів європейських наукових шкіл – культурно-історичної, порівняльно-історичної, психологічної. У науковій спадщині вченого дослідники сьогодні віднаходять ідейні ембріони рецептивної естетики та психопоетики, етно-, соціо- та психолінгвістики, когнітивістики – галузей, які вповні сформувалися лише в ХХ столітті.
Фахівці визнають концептуальне новаторство Франка як співтворця сучасного перекладознавства, театрознавства та термінознавства. І досі неперевершеними не лише в українській, а й у світовій науці є згадані вище фундаментальні праці Франка з літературної медієвістики, апокрифології, пареміології та пареміографії.
Франкові належить цілісна та переконлива історико-культурологічна концепція органічної цілісності й історичної тяглості української культури в хронологічних та етнографічних межах її поширення – від княжих часів до сьогодення, від Сяну до Дону. Водночас мислитель заклав наукові засади теорії й практики міжкультурної комунікації, ненастанного й багатовимірного діалогу між українцями й представниками інших народів та цивілізаційних типів.
Неоціненним є внесок Франка-вченого у формування та кодифікацію багатьох галузей національної термінології і, ширше, – у процеси інтелектуалізації та функціонально-стильової розбудови української літературної мови. Без перебільшення, саме Франка маємо право називати одним із головних творців української наукової мови.
Є у Франковому доробку й, на перший погляд, цілком несподівані наукові міркування, ідеї та винаходи – ось як “мікробіологічний” екскурс про життя бактерій та вірусів у казці для дітей “Як звірі правувалися з людьми” чи проекти закону про рибальство в Галичині (вочевидь, далася взнаки давня пристрасть письменника до полювання на безмовних мешканців підгірських і карпатських річок та озерець!) та “стрілецької шнайдизи” – спеціального пристрою для розсікання колючих дротів (за цей винахід письменник отримав подяку від проводу Легіону УСС, у складі якого на фронтах Першої світової війни змагався за волю України і його син Петро).
Отже, Франко обійняв своїми науковими зацікавленнями надширокий спектр фактів і явищ природи та культури, реального та ідеального світу, сформулював та осмислив безліч актуальних проблем різних галузей людського знання і багато в чому випередив свій час.
Завдяки (чи всупереч) чому? У чому таємниця цього безпрецедентного інтелектуального подвигу? Інакше кажучи, чому Франко став генієм?
Не претендуючи на вичерпність та чітко усвідомлюючи злиденність раціональної логіки перед ірраціональною таїною генія, усе ж запропоную власну стислу відповідь на ці сакраментальні питання: десять своєрідних ключів до “коду Франка” (до слова, не менш загадкового, ніж спрофанований постмодерним маскультом містичний “код Да Вінчі”) – десять секретів творчого успіху “універсального доктора”:
1. Природна допитливість і відкритість до всього нового (пристрасне бажання “все проникнуть, все проглянуть…”).
2. Феноменальна пам’ять та евристичність мислення (зокрема шанобливе, але й вибірково-критичне ставлення до авторитетів, полемічний хист і самостійність висновків).
3. Фундаментальна академічна освіта та систематична самоосвіта (майже 30-літній шлях від учня початкової школи до доктора філософії і нескінченна мандрівка “морськими глибинами” книг).
4. Фанатична працьовитість і наполегливість у досягненні поставленої мети (усежиттєва вірність імперативу “працювать, працювать, працювати, в праці сконать”, наслідком чого стала колосальна, понадстотомова спадщина – близько 6 тисяч творів!).
5. Розвинута інтуїція та дар синтезу і прогнозування (пророчі передбачення власної долі, історичних перспектив свого народу та майбутнього всього людства).
6. Інтердисциплінарність (розуміння єдності науки як “нероздільного і нерозривного ланцюга”, де кожна ланка пов’язана з іншою, а найважливіші проблеми виникають на перехресті дисциплін і вимагають синтезу різних підходів).
7. Мультилінгвізм і поліглосія (вільне володіння чотирнадцятьма чужими мовами, яке не пригнічувало, а навпаки, зміцнювало прагнення розвивати та збагачувати свою, рідну).
8. Органічна інтегрованість у європейський та, ширше, світовий культурний контекст, відкритість до інтеркультурного діалогу (намагання збудувати “золотий міст зрозуміння і спочування між нами і далекими людьми, давніми поколіннями”, зокрема засобами перекладу; загалом Франко переклав українською твори близько 200 авторів із 14 мов та 37 національних літератур).
9. Національна свідомість та обов’язок перед власним народом (“Нам пора для України жить!” як життєве, творче і політичне кредо).
10. Свобода думки і сміливість мріяти (як найяскравіший приклад – несхитна віра в “силу духа” та “день воскресний” українського народу, його національну самостійність і політичну незалежність).
На мою думку, саме завдяки цим чинникам ковальський син із підгірського села Нагуєвич став універсальним доктором та українським Мойсеєм, діяльним центром європеїзації та інтелектуалізації України, продукування й поширення наукових знань, міжкультурного діалогу та національного самоусвідомлення.
Отже, Франко – справжній український self-made man, людина, яка зробила себе сама. Тому Франкова історія – не стільки історія життєвої трагедії, скільки героїчна історія творчого успіху, перемоги інтелекту над обставинами, духу над матерією.
Переконаний: настав час українську історію й культуру розглядати не в парадигмі поразки, а в парадигмі успіху. Попри песимістичні настрої, навіяні бездумними, а часом і злочинними іграми духовних пігмеїв і геростратів, треба нарешті змінити оптику і, поглянувши в дзеркало свого минулого, побачити там не жалісливу жертву хронічного програшу, а певну себе, вповні сформовану й зреалізовану творчу особистість, якій є чим пишатися і яка знає, що робити далі. Тільки так можна відкрити перед собою вікно майбутнього, а не навіки причинити віко історичної домовини.
Перефразовуючи Володимира Винниченка, стверджу: настав час читати історію без брому. І насамперед – читати Франка.
Пізнавати Франка для нас, українців, – означає пізнавати себе, своє минуле і своє майбутнє. Адже Франко – за його власною поетичною формулою – “пролог, не епілог”. Це не лише славна минувшина України, а її жива сучасність та шлях у гідну будучність. Його колосальна спадщина – не архів і не музей, а відкритий простір інтелектуального пошуку та національного самоствердження “у народів вольних колі”.
Іван Франко – прообраз нової, духовно, інтелектуально й політично незалежної України.
України, яку все ще належить створити.
Це буде найкращим пам’ятником Франкові.
Богдан Тихолоз,
кандидат філологічних наук,
доцент кафедри теорії і практики журналістики ЛНУ ім. Івана Франка
Фото Олега Гордійчука