Мар’яна Бойко, студентка 5 курсу факультету журналістики нашого Університету, свою першу ікону намалювала 2009 року. “Я випадково побачила оголошення про набір до школи іконопису “Радруж”. А я у випадковості не вірю. Ми щодня натрапляємо на десятки оголошень, які кудись запрошують усіх охочих. Але чи завжди використовуємо нагоди, які можуть змінити якщо не наше життя, то його розуміння?”
Нині Мар’яна вчиться малювати українську ікону XIV – XV ст., зі захопленням розповідає про самобутність давньої галицької школи іконопису, яка збагатила християнське мистецтво рисами народного колориту та філософським змістом.
Як сучасна молода людина, тим паче майбутній журналіст за фахом, Мар’яна використовує новітні технології і засоби комунікації: однодумців вона знаходить у “всесвітній павутині”, в Інтернет-магазинах замовляє матеріали для роботи, на форумах обговорює особливості певних технік, на сторінці у соціальній мережі Facebook можна побачити її роботи. Водночас Мар’яна не вірить, що духовна пожива може бути віртуальною, вона переконана, що до Храму треба приходити.
У час Великого Посту з гостем редакції – Мар’яною Бойко – ми розмовляли про роль ікони в її житті.
– Коли Ви зрозуміли, що хочете займатися іконописом?
– Я виховувалась у релігійні сім’ї, але не можу сказати, що ікони мене завжди оточували. Загалом цікавилась мистецтвом, різними періодами і стилями живопису, сакральною тематикою, історією християнства. Це був досить дивний період пошуку. Я навіть не можу пояснити, як сталось так, що мене захопила ікона. Те, наскільки особливою є саме українська ікона, зрозуміла згодом. Бажання її писати з’явилось раптово, досить спонтанно, як і мій шлях до іконописної школи. У 2009 році випадково побачила оголошення про набір до школи, запрошували всіх охочих, не вимагаючи спеціальної художньої освіти. Мене це зацікавило. В останній день я прийшла на співбесіду і мене зарахували.
– Як у школі вчили малювати ікони?
– Навчання в школі іконопису базується на трьох стовпах: богословських курсах (їх читали викладачі богословського факультету УКУ), художніх курсах (історію сакрального і загального мистецтва викладали мистецтвознавці з Академії мистецтв) і практичної частини – малювання (під керівництвом реставраторів із Національного музею у Львові ім. А. Шептицького). Тож базова теоретична підготовка є дуже сильною ще й у комплексі з духовним розвитком. Навчання і робота тут починається з Літургії. Ця школа виросла з гуртка св. Луки (за християнською легендою, першим іконописцем вважається євангеліст Лука – прим. ред.), який створили двоє студентів філософського-богословського факультету УКУ, які цікавились українською галицькою іконою.
– У чому її особливість?
– Давня школа галицької ікони XIV – XV ст. – самобутня, яскрава, не схожа на інші. Дивишся на Богородичну ікону – і бачиш свою маму. Майстри ввели до образу Богородиці антропоморфні риси обличчя української, ніжної і доброї мами. Розмальований одяг дитини нагадує вишивку. У живописній манері видно високий рівень духовної культури давнього майстра.
– Що Вам дала ця школа?
– Чим далі заглиблююсь у глибини часу й історії, тим цікавіше стає. Мені цікаво зрозуміти інший час. Давнина завжди приваблювала. Тому рушієм передовсім була цікавість, вона й перемагала. А потім духовна магія вже не відпускає. Ти з головою поринаєш у справу. Це складно описати словами. Пройшов етап трирічного навчання… Я не просто копіювала ікони, а знайомилася з різними богословськими курсами. Знання треба не лише брати, їх треба роздавати іншим людям, тоді вони множаться і в тебе, і в інших. Я навчилась розуміти, що таке Літургія. І щоразу відкриваю Її для себе.
– Як батьки сприймають Ваше захоплення іконою?
– Із цікавістю, подивом і радістю. Їм подобається те, що я роблю. Хоча спершу вони не зовсім розуміли моє бажання, але не заперечували, підтримали мій вибір. У них виникало багато питань: чому так намальовано, що кольори символізують. Експресію у першій моїй роботі батьки не зовсім зрозуміли і запитували, чому в Богородиці вираз обличчя злий. Колись малювали половину лику суворою, а іншу частину доброю. Це виражало божественність Наймилосерднішого до всіх людей і водночас суворого Судді, який прийде по справедливості Божій вершити Суд над праведниками і грішниками. Я вдома також пояснюю теорію іконопису, тому тепер у батьків рідше виникають такі питання. Вони перейшли від “запитального” періоду до “споглядального”.
– А друзі?
– Їм завжди цікаво. Щоразу, коли зустрічаємось, то розпитують, над чим я тепер працюю. Часто їх агітую відвідувати виставки, які проводить Національний музей у Львові ім. А. Шептицького. Показую друзям сфотографовані ікони, бо не всі оригінали є у мене. Вони можуть їх побачити і на Facebook.
– Якщо спершу це був інтуїтивний потяг до цього різновиду мистецтва, то тепер Ви маєте теоретичну базу і практичні навички. Чим тепер для Вас є ікона?
– Тепер це більше, ніж намальований художній твір. Боже обличчя, яке ми можемо споглядати, – це вікно в інший світ. Якщо вдивлятися в багатокомпозиційні зображення, то я бачу конкретну історичну добу, бачу інший час, століття, коли вона була написана, митців-іконописців, які її творили. Окрім одухотворення від споглядання ікони, ми можемо резгледіти дух доби. Мене приваблюють давні ікони, намолені за багато років, вони відрізняються від сучасних. На іконах XIV – XV ст. зображали божественність, питанням технічної досконалості мистецького твору особливо не переймалися. Культура лінії вражає своєю пластичністю, художник природно відчував світ навколо себе і це видно у лініях, якими він його відтворював. Художники по-іншому бачили та малювали, але в кожній іконі відчутно, з яким трепетом вони це робили.
– Що Ви робите перед тим, як малювати ікону? Дотримуєтеся традиції посту, таїнства сповіді? Чи є “спеціальні” молитви?
– Так. Звичайно, я – не монах і 40-денних постів не відбуваю. Кажуть, вони допомагають, якщо не вдається намалювати ікону. У мене такої необхідності не було. Якщо виникне така потреба, то буду. Духовний саморозвиток при написанні ікони є завжди. Знаючи, що люди будуть молитися до цієї ікони, подумки просиш у Бога допомоги. І роботі, і навчанню, як я вже казала, передує Літургія. Коли я вдома малюю, то робота починається з молитви іконописця. У ній є такі слова: “не моєю рукою, а Твоєю, Боже, намалюй цю ікону”. Духовні практики завжди присутні, бо малюю не портрети звичайної людини.
– Ви розповідали про експедиції, екскурсії старими дерев’яними храмами.
– Такі поїздки є частиною нашого навчання в школі. Ми їздимо етнічними українськими регіонами, аби побачити, в якому середовищі створювались ікони. Це зараз доволі складно уявити, бо сучасні міста розбудовані і поглинають села, але багато церков збереглось. На превеликий жаль, дерев’яні церкви з необережності і байдужості гинуть у пожежах, вони зникають через наше недбале ставлення. Часом мені здається, що самі мешканці села не зацікавлені у тому, щоб зберегти дерев’яну церкву. На жаль, усе частіше трапляється, що навіть самі нищать свою безцінну спадщину, забивають чудові дерев’яні церкви бляхою, і ті всередині гниють. Свідомі люди їх бережуть і роблять це відповідно до всіх вимог збереження архітектурних пам’яток.
– Ви майбутнє пов’язуєте з професійною діяльністю в царині журналістики чи іконопису? І хоч одне другому не суперечить, для себе Ви – журналіст чи іконописець?
– Зараз у мене період вибору. Бо я – на роздоріжжі. Точно сказати не можу. Мене захоплює журналістика, можливість пізнання інших людей, але водночас іконопис мене теж не відпускає. У мене перехідний етап.
– А в іконописі Ви себе знайшли?
– Я ще не можу створити свою ікону, я в пошуках власного стилю. Колись давня дерев’яна ікона органічно поєднувалась з інтер’єром дерев’яної церкви, із колористикою розписів, облаченням священика. Священик, ікони, люди – все взаємодіяло під час Літургії. Архітектура церкви відповідала місцевості, органічно вливалась у ландшафт. Була гармонія поєднання Людини, Природи і Всевишнього. Зараз ми цю органічну єдність втратили. І це особливо виразно видно, коли поруч із давнім дерев’яним храмом зводять сучасну велику муровану церкву з пластиковими вікнами, теплою ламінованою підлогою, килимками для підігріву ніг. Тепер люди в церкві створюють сучасний побутовий комфорт. Давня ікона “не вписується” до такої церкви. Тому, на моє глибоке переконання, треба знайти свій стиль, який би зберігав традицію, але водночас акумулював щось сучасне. Нині людині без теоретичної бази, без підготовки важко прочитати давню ікону. Колись ікона була “біблією у барві”, сучасною мовою – носієм інформації. Потрібно розуміти, що сьогодні ми за кілька годин бачимо більше зображень, ніж середньовічна людина за все своє життя. Особливо, якщо люди жили у віддалених районах, вони бачили лише ікони в церкві і більше жодних зображень! Сучасну людину здивувати візуальним образом важко, тому вплив на емоційний і духовний стан людей різних епох від споглядання ікони є різний. Дуже хочеться створити традиційну, але зрозумілу сучаснику ікону.
– Що є найбільшою проблемою?
– Завданням нинішнього іконописця є відшукати мову, якою буде говорити ікона зі сучасниками. Певно, найбільшою проблемою є органічність. Ікона була книгою для народу, була словом – животворним і живоносним. До храму треба приходити, до Бога. Духовну їжу нічим не заміниш.
– Коли створюєш ікону як повідомлення, що найважливіше в ньому?
– Погляд. Кожен шукає візуального контакту. За моїми скромними спостереженнями, коли людина підходить до ікони, вона дивиться в очі так, як вперше зустрічається і знайомиться з іншою людиною. Ми шукаємо зорового контакту, щоб пізнати душу. Дивимося в очі, шукаємо діалогу. Для мене найскладніше зараз – це відтворення лику, точніше очей, погляду святого, бо він має якось дивитись з ікони, а як саме – це найскладніший пошук. Тут справа не в технічній вправності, треба віднайти духовну містику і відобразити її.
– Є ікона, до роботи над якою довго налаштовуєтеся, шукаєте внутрішню силу?
– Є. Другий тиждень я готуюсь до того, що буду працювати над ликом Христа Нерукотворного. Це давня українська ікона XV ст.: хустину з нерукотворним образом тримають два ангели. Велике полотно, один до одного. Лик розміром людського лиця. Уже намалювали ангелів, хоча спочатку також було складно, з острахом робила. І хустина готова, а ось сам лик ніяк не наважусь малювати. Це – досвід. Після кожної ікони, за яку я переживала, приходить впевненість, після скрупульозного аналізу неточностей, певних огріхів, що наступного разу зробиш краще. Страх зникає, приходить осмислене почуття відповідальності за те, що ти робиш.
– Що Ви відчуваєте, коли малюєте лики святих?
– У людей складаються певні стереотипи. Їм здається, що в процесі роботи звучить духовна музика, можна побачити, як ангел водить рукою іконописця і все відбувається трансцендентно. Насправді процес вимагає зосередженості. Я думаю про послідовність виконання роботи. Ікона дуже виховує і дисциплінує. Не можна поспішати, не можна змінювати почерговість, не можна порушувати техніки, бо не вийде бажаний результат. Тому думки на етапі підготовки бувають побутовими, звичайними. Скажімо, думаю про те, як правильно зварити клей, щоб він не тріскав. У процесі роботи треба бути максимально зосередженим. Ікона вимагає ретельності до найменших нюансів. До прикладу, “Богородиця з похвалою” – це ікона, центральною фігурою якої є Богородиця, а довкола – пророки. Їхні постаті набагато менші, але вони виписані так само ретельно, як і Мати Божа. Там все головне! До речі, якщо розглядати ікону при великих збільшеннях, а сучасні технічні засоби це дозволяють зробити, можемо побачити не тільки лінії, а й гранули пігментів, якими користувались давні митці (реставратори використовують такі збільшені зображення у своїй роботі, можна роздивитись кожен міліметр, і тому вдається відтворювати ікони з досконалою точністю).
– Ви згадали про пігменти, малюєте натуральними барвниками? Як Ви їх готуєте?
– Тепер це дуже просто. Звісно, комбінації є різні, але найпростіша – темпера, яка готується на яєчному жовтку, розведеному на воді до консистенції емульсії. І вже до цієї емульсії додаються барвники. Це – найцікавіша частина, бо є своєрідною алхімією іконописця. Каміння, яким ми користуємося в школі, – природного походження, рідко використовуються штучні барвники. Треба вміти і знати, як зробити зелену барву точного відтінку, який саме потрібен пігмент, як він вступає у реакцію з іншими. Малахіт, гематит, камені, які відповідають зеленій, червоній барвам. Словом, усе можна знайти в магазині, або замовити через Інтернет. Механічне тертя ми мало застосовуємо. Все є готове. Також знаходжу однодумців в Інтернеті, спілкуюсь на форумах, шукаю поради, цікавлюсь, як вони кладуть золото, бо це – специфічні техніки. Скажімо, у середньовіччі саме кладення золота було окремим ремеслом. Хтось малював ікони, інший золотив. Тепер це поєднано, треба навчитись техніки кладення золота, розуміти технічні нюанси. Більшість інформації ми отримуємо в школі від художників-реставротарів, які володіють різними техніками та знаннями.
– Скільки ікон Ви намалювали?
– Зараз зроблено приблизно 10-12 ікон. Я не веду точного обліку. Багато людей мене просили скопіювати ікони. Це для мене було великим випробуванням. Зобразити святих є складно, я читаю їхні “Житія…”, треба знати біографії, щоб зрозуміти, що вони пережили, і потім намагатись відобразити їхню особливість в іконі. Коли малюєш, щоб навчатися, це – одне, а коли берешся до роботи і розумієш, що люди будуть молитись перед цієї іконою, то на тебе лягає велика відповідальність. Дуже велика відповідальність!
– Дякую за розмову. Бажаю успіхів, творчих знахідок і нових втілень Ваших ідей.
Розмовляла Анастасія Коник
Фото з архіву Мар’яни Бойко