Каменяр: Інформаційно-аналітичний часопис Львівського національного університету імені Івана Франка

Нотатки туриста

Чому люди ходять у гори? Хтось каже, що любить красиві пейзажі, для когось – це можливість перевірити себе чи нагода довести щось собі й іншим. Хтось іде в гори у пошуку компанії таких же дивакуватих людей, як він сам, а хтось – навпаки, щоб відпочити від звичного оточення в затишку природи. Зрештою, одні шукають екстріму, інші ж – спокою.

Дивує: хто би що не казав, чим би не мотивував своє захоплення горами, але не можна все це вмістити в одну фразу. Адже за красивими пейзажами приховані десятки виснажливих шляхів, а за посиденьками біля вогню – години мовчання і споглядання лише спини товариша перед собою.

Про що ж думає людина, мандруючи снігом, коли температура опускається нижче 15 градусів, коли зупинятися більше, ніж на 10 хвилин, неможливо? Якщо зупинишся – швидко замерзаєш, і знов розігріватися досить таки неприємно.

“Для чого я сюди приїхав?” – перша думка, яка виринає у сонній ще свідомості. Коли виходиш морозного дня о сьомій ранку у гірському селі із не зовсім теплого поїзда, думаєш: “як добре було би в теплій кімнаті з гарячим чаєм у руках…” Але ці думки вирують у свідомості перші 15 хвилин. Потім, розрухавшись, починаєш входити в ритм групи. Далі вже не відчуваєш холоду, бо, стає тепло та комфортно. Поволі сходить сонце. Починає привертати увагу надзвичайна краса зимового лісу, блакитне ранкове небо, відчуття зовсім іншого повітря та вселенського простору довкола.

А поза лісом – білі велетні, яких не так часто можна побачити, пишаються своїми блискучими вершинами. Сил ще багато, йти легко, поволі відчуваєш упевненість. Маршрут, який ми спланували, видається хоч і цікавою, та зовсім не важкою прогулянкою..

…Після двогодинного безперервного змагання зі снігом таки робимо привал. Варити обід уже немає ані часу, ані бажання. Тож, перекусивши двома шоколадними батончиками та допивши останній чай, продовжуємо підйом на хребет, а далі – до вершини.

Після важкого підйому, коли видно оту мету, до якої ідеш, ніби вже й нічого складного не залишається. Проте безсонна ніч у дорозі, мінімальне харчування і півдня ходи все ж даються взнаки. Іти вже не так легко, гарно намальований графік стає непотрібним.

…За наступними пагорбом, здавалося б, останній підйом, але коли виходиш на нього, то там – і ще два горби. І так кілька разів. Починаєш розуміти, що краса вже не вражає, намагаєшся сконцентруватись на ритмі ходьби і техніці переставляння ніг. Та все ж кілька разів підіймаючи голову, скидаєш наплічник, дістаєш фотоапарат і робиш спробу зберегти миті отої, так рідко баченої, краси. Хоч знаєш, що за кілька хвилин без рукавиць руки замерзнуть до такого стану, що перестаєш відчувати кінчики пальців і доведеться довго відігрівати, а то й бити ними об льодоруб у надії, що удар і біль пришвидшать відновлення кровообігу. Входити в ритм дедалі важче, бо понад усе хочеться лягти і не ворушитись, адже розігріватись – боляче, а замерзати навіть приємно.

…Врешті настає мить, коли перестаєш вірити в свої можливості і думаєш, а чи не покликати хлопців, попросити допомоги. Та шоколад, яким поділився товариш, робить диво: під час поглинання шматка шоколадного щастя з’являються нові думки, емоції, а найголовніше – злість. Отримуючи нову дозу життя, починаєш злитися на свою слабкість, на холод, вітер, що забиває дихання і замітає льодяними голками лице. І тоді думаєш: “Невже отак просто я візьму і здамся?!” Після цього ти встаєш і йдеш. Ідеш, не зважаючи ні на що. Ти виходиш на вершину після того, як кілька хвилин тому заховалось сонце. Сил на емоції уже давно немає. А попереду ще спуск униз. Ти спускаєшся в темряві на невідомо звідки взятому диханні..

До колиби доходиш мало не навпочіпки. Традиційно в тісному приміщенні знаходиш таких же туристів із Луцька, Івано-Франківська, Чернівців чи бозна звідки, але й тобі місце знаходиться. Більше того, хтось поділиться гречаною кашею, консервою чи просто шматком хліба. За дві години ти приходиш до тями, наїдаєшся, п’єш чай, озираєшся на товаришів і готовий до нових подвигів. Проте тобі залишається лише спуститись до села і сісти в поїзд.

Воістину непізнані людські можливості! Врешті 15 кілометрів по добре втоптаній стежині і далі по дорозі ти проходиш за 3 години, незважаючи на те, що позаду вже цілий день дорогою із такого далекого села через сніги і до вершини. Чекаєш на вокзалі ще 40 хвилин, сідаєш у поїзд, хоч квитків не було, бо каса на тій станції давно знищена. Далі півночі в потязі, пересадка в автівку, потім в автобус і, нарешті, із першими променями сонця, бачиш свій дім.

Навіщо люди їздять у гори? Ніхто не має вичерпної відповіді на це запитання. Та з упевненістю можна сказати, що саме оті миті в горах наповнюють сенсом твоє життя і не дають опускати руки навіть у найкритичніших ситуаціях нашого повсякдення.

Олег Гордійчук