У квітні святкує ювілей провідний фахівець-медієвіст кафедри української літератури ім. акад. М.Возняка Львівського національного університету імені Івана Франка – доктор філологічних наук, професор Богдана Криса. Вона входить до кола найбільш поважних дослідників давнього письменства в Україні, провадить невтомну наукову, викладацьку й організаційну діяльність, а ще є незаперечним моральним авторитетом кафедри та філологічного факультету. Професор Криса вміє глибоко, як ніхто інший, прозирати в суть літературних явищ і філософських ідей, закладених у цих явищах. А все тому, що чудово обізнана з головним – із кількасотлітньою українською літературною традицією.
– Богдано Семенівно, часто можна почути скепсис щодо потреби вивчення давньої української літератури. Мовляв, занурення в її світ є своєрідною втечею від світу невпорядкованої сучасності. Так це чи ні? І який Ваш особистий шлях до давнього письменства?
– Література, яка впродовж Х–ХVII століть творила багатогранний світ українського слова, не може бути лише давньою і минулою. Вона залишається духовним і мистецьким досвідом, що зберігає здатність “отеперішнюватися”. Якісь зовнішні форми, певна річ, відмирають, як відмирає посіяне зерно, проте сенс зберігається. Усе залежить від того, хто і з якими намірами підходить до цього досвіду. Часом навіть одна людина поєднує різні підходи, якщо тією людиною є, наприклад, Іван Франко. Як історик літератури – він дбайливо вивчав шляхи старого письменства, як ідеолог і будівничий нового літературного мислення – вибирав явища, які, на його думку, сповіщали про зародки майбутнього, не уникав при цьому і критики, так ніби йшлося про сучасних авторів. Однак його студії не позбавлені ані інтелектуальної насолоди, ані втіхи від упізнавання щиролюдських голосів далеких попередників. Це насамперед тому, що в літературних пам’ятках замкнено правду про нас, приємну чи не дуже. І їхнє дослідження – це, власне, те, що словами Ігоря Калинця передається як “відчинення вертепу”. Ця авторська метафора приходить на гадку не лише у зв’язку з нещодавньою презентацією в нашому Університеті нового видання книжки з такою назвою, а насамперед тому, що передає сенс присутності минулого, з якого виходять теперішні світи.
Занурення у світ давнього письменства – це не втеча від сучасності, а неабиякий шанс якнайглибше пізнати літературу, тобто процес, який триває давно і змінюється у своєму триванні. Інша річ, що це пізнання вимагає чималих зусиль і певної самопосвяти, але так є в кожній науці.
Моє входження у велике море старих українських текстів, здебільшого віршованих, почалося з ліквідації у 1975 році відділу української літератури Інституту суспільних наук (тепер Інституту українознавства НАН України), з переходу у відділ мови, де якраз розпочинали укладати картотеку “Словника української мови XVI – 1-ї половини XVII ст.”, зі знайомства з “класиками”, котрі працювали у відділі філософії: Марією Кашубою, Ярославою Стратій, Ігорем Захарою, Іваном Паславським. Участь у семінарах, які організовували спільно Інститут філософії та Інститут літератури у 80-х і до початку 90-х рр. ХХ ст. під керівництвом проф. Валерії Нічик і проф. Олекси Мишанича, стала справжньою радістю долучення до традиції, відкриттям філософської глибини давнього українського письменства.
– Як, на Вашу думку, все-таки варто окреслювати київсько-галицьку середньовічну традицію: як давньоукраїнську чи давньоруську?
– У проекті нової програми викладання курсу “Історії української літератури X–XVIII ст.”, укладеної представниками кількох університетів, зокрема й нашого, послідовно вживається означення “давньоукраїнська”, що, попри інші мотиви, зумовлено потребою дати відповідь на питання, яке ставить, зосібна, проф. Григорій Грабович: “Чи література X-XIII ст. так само українська, як література наступних століть?” Отже, відповідаємо ствердно, хоча певний сентимент до першоназви цього періоду залишається.
– У російських університетах діє низка кафедр “древнерусской литературы”. В Україні – жодної. Це наша неорганізованість чи свідчення відмови від власної культурної спадщини, свідчення культурно-історичної капітуляції перед Росією?
– Кафедри “древнерусской литературы” в російських університетах, попри всі їхні наукові здобутки, продовжують бути явищами імперської політики минулого. На це немає іншої ради, як інтенсивно працювати над своїми пам’ятками, бо, не досліджуючи їх, самі поглиблюємо цю ситуацію. Те, в яких формах відбуватиметься процес осмислення власної спадщини, не має принципового значення – головне, щоби це відбувалося, бо інакше ми втратимо наступне покоління дослідників. Раз у раз, перечитуючи І.Франка, М.Грушевського, М.Возняка, Д.Чижевського, дедалі глибше усвідомлюємо, який величезний інтелектуальний скарб успадковуємо. Зрештою, цей дослідницький першоряд значно повніший, немало й нових імен. А головне – світ ніколи не стоїть на місці. В актуальності цього барокового мотиву переконуємося щоразу, спостерігаючи, як агресивність переходить у байдужість або як несподівано з’являються російські “незалежники”, котрі початки своєї літератури пов’язують із XVIII ст. На щастя, прихильників наукової істини більше, ніж часом здається. Приємно натрапити на іншомовні (найчастіше німецькі) дослідження старих українських пам’яток і переконатися, що ці свідоцтва нашої присутності в Європі інспіровані українськими вченими, котрі працювали на Заході. Словом, зусилля не були марні, а правда визволяє всіх.
– Ідея Університету в часи, наприклад, Петра Могили і сьогодні – в чому вона полягає?
– Ідея Університету в усі часи полягає у співдружності тих, хто вчиться, і тих, хто навчає. Точніше кажучи, мають зростати обидві сторони і бути зацікавленими в розумінні предмету, бо імітувати можна все, крім розуміння. Мене зворушує, як давні професори – наприклад, Стефан Яворський, – викладаючи завдання свого курсу, називали студентів іменами старогрецьких героїв, очевидно, готуючи молодь у такий спосіб до “звитяг” на полі науки… Спеціалізація “літературна медієвістика”, яку саме цього року запроваджено при кафедрі української літератури ім. акад. М. Возняка, дасть можливість охочим “звитяжцям” додаткові три роки працювати над давніми текстами: читати, перекладати, аналізувати.
– Розкажіть про мету і перспективи проекту “Львівська медієвістика”, який Ви започаткували на кафедрі української літератури ім. акад. М. Возняка.
– Проект “Львівська медієвістика” покликаний організувати працю окремого сектору кафедри над дослідженням текстів X–XVIII cтоліть. У загальноукраїнському контексті своє завдання бачимо в консолідації спільних зусиль, у проведенні міжнародних наукових конференцій, у виданні тематичних наукових збірників та індивідуальних монографій. Наразі проведено три конференції (перша – у 2007 році), видано два збірники та монографію Сергія Бабича. Готуємо збірник, присвячений 420-річчю “Просфоними”. Загалом, тут нас підтримують і факультет, і університет, не кажучи вже про “світлу корпорацію дослідників”, спраглу безпосередніх контактів і співпраці. Не бракує нам і критики, яка насамперед стосується самої назви, бо нинішня “медієвістика” – це міждисциплінарна наука, орієнтована на дослідження різних сфер середньовічного світу. Річ лише в тому, що в різних культурах середньовіччя триває по-різному, а межа Середніх віків і Нового часу – умовна. Це визнають майже всі. Визнаємо і ми, тим паче, що характер наших текстів дуже добре об’єднує представників усіх гуманітарних наук. Отже, нам дорікають, що під гаслом “Львівська медієвістика” ми друкуємо праці про бароко, тобто явище ранньомодерної доби. І це теж правда, та не вся. По-перше, український бароковий синтез відбувається здебільшого в, так би мовити, середньовічних майстернях духа, де висоту мислення визначає християнська філософія, як-от у Григорія Сковороди. По-друге, розрив першого періоду (на який претендують сусіди) і другого (який у нас забрати важко) суперечить нашій стратегії: ми об’єднуємо їх загальним і традиційним поняттям медієвістики. Також сподіваємося, що через два-три роки побачать світ дослідження, присвячені безпосередньо пам’яткам X–XIII cтоліть. Тоді й настане рівновага.
Ліля Ільчишин,
студентка 2 курсу факультету журналістики
Богдана Семенівна Криса розпочала свої дослідження давньої української літератури, коли це було і непрестижно, і неперспективно. На час захисту її докторської дисертації в Україні був лише один фахівець, який міг їй опонувати. Нині маємо плеяду плідних дослідників (арх. Ігор Ісіченко, Микола Корпанюк, Юрій Пелешенко, Микола Сулима, Валентина Соболь, Леонід Ушкалов), які, приєднавшись до Богдани Криси, поглиблюють наші уявлення і знання про давню українську літературу. Їх об’єднує і надихає своїм ентузіазмом, науковою сумлінністю й об’єктивністю Богдана Семенівна, організовуючи наукові конференції в рамках НТШ і в рамках кафедри української літератури ім. акад. М. Возняка, привертаючи увагу широкого наукового загалу (не лише літературознавців!), особливо молодих, до змістовних, світоглядно невичерпних проблем, поставлених українськими мислителями культури, зокрема бароко. Богдана Семенівна виплекала цілу наукову школу, що ставить кафедру української літератури нашого Університету у центр наукових досліджень давньої української літератури.
Марія Кашуба, доктор філософських наук, професор ЛНУ ім. Івана Франка