Цього року ми відзначаємо 100-річчя організації “Пласт”, однієї з найяскравіших і найепатажніших українських молодіжних скаутських організацій. Створений в далекому 1911 р. в умовах відсутності державності, “Пласт” в основу своєї діяльності поклав виховання молоді на засадах українських національних та християнських традицій, за прикладом англійського скаутингу Роберта Бейден-Пауела.
Біля витоків організації стояли Петро Франко, Іван Чмола та Олександр Тисовський, які незалежно один від одного в 1911 р. почали створювати у Львові скаутські організації. Попри окремі підходи, всі троє прагнули одного – виховання спортивної, української, патріотично налаштованої молоді. Будучи людьми надзвичайної працездатності, освіченості та володіючи значними організаторськими здібностями, вони без зволікань взялися за справу. Син патрона нашого Університету Івана Франка – Петро, у грудні 1911 р. писав у газеті “Діло”, що створення скаутської організації в Галичині на зразок англійської, але української за формою і змістом, є життєво необхідним для розвитку української справи. Він запропонував запозичити назву організації від кубанських козаків, в складі яких славилися своїми подвигами розвідники-пластуни, що і було зроблено. Тому вже невдовзі, 12 квітня 1912 р., відбувається присяга першого пластового гуртка при Академічній гімназії у Львові, яку вважають офіційним початком діяльності “Пласту”. Основою виховної праці стали книга Олександра Тисовського “Пласт” (1913 р.) та видані в той же час посібники Петра Франка “Пластовий однострій”, “Пластові гри та забави”, “Пластові відзнаки” (всі вийшли у Львові). Вони поєднували основні скаутські засади Бейден-Пауела і українські особливості та творили на цьому ґрунті українську національну організацію.
З перших років існування “Пласт” прагнув створити єдиний пластовий центр. З цього приводу двічі відбувалися пластові конференції у Львові при товаристві “Сокіл-Батько”. Було вибрано “Організаційний пластовий комітет”, який розпочав роботу над проектом пластового статуту. Отримала новостворена організація і свій друкований орган – “Пластовий табор”, який редагував Петро Франко. На перших порах він виходив як додаток до спортивного часопису “Вісти з Запорожжа”. На жаль, “Організаційний пластовий комітет” об’єднав тільки незначну частину шкільних пластових відділів. Багато гуртків в Галичині існували поза комітетом. Питання інтеграції усіх пластових гуртків в єдине ціле було настільки актуальне, що його винесли на розгляд першого з’їзду впорядників українського “Пласту”, що відбувся 6 квітня 1913 р. у Львові. На з’їзд прибули делегати із шістнадцяти міст Галичини, які обрали головою Петра Франка. Було прийнято статут, розроблений О. Тисовським, та обрано керівництво, об’єднане в “Пластовий інформаційний комітет”. Очолив комітет О. Тисовський, окрім цього, він виконував функції скарбника. Заступником голови було обрано П. Франка. Встановлено і розмір членських внесків учасників організації, 1 корону в рік, запроваджено пластові відзнаки, розпочато розробку однострою тощо. Другий пластовий з’їзд, який був скликаний у Львові на початку лютого 1914 р., значно розширив географію представників і зосередився на ідеології та організації жіночого “Пласту”. Вершиною розвитку “Пласту” перед Першою світової війною став, присвячений 100-річчю з дня народження Т. Шевченка, січово-сокільський здвиг у Львові 28–29 червня 1914 р., в якому пластуни в одностроях вперше пройшли перед українським громадянством організованою колоною, а опісля провели військово-спортивні змагання.
З початком Першої світової війни “Пласт” призупинив свою роботу, але водночас витримав свій перший великий іспит. Саме в цей час пригодились пластові гуртки із спортивним і таборовим досвідом. Відразу ж після створення військової формації Українських Січових Стрільців в їхні лави увійшла, без будь якої пропаганди, вся старша пластова молодь. Пластуни не тільки записалися до війська, а й зайняли в ньому провідні позиції серед старшин. Зокрема І. Чмола, П. Франко, М. Галущинський, І. Косак, П. Гнатович, Д. Вітовський, О. Степанівна та ін. В часи Листопадового зриву 1918 р. у Львові пластуни активно долучились до формування Галицької армії, брали активну участь у вуличних боях. Якщо в загальному оцінювати участь пластунів у визвольних змаганнях, то тільки серед вояків та старшин УСС у 1914-1917 рр. перебувало понад 1500 пластунів, з них 748 загинули в боях. Тисячі воювали в армії УНР, брали участь у битві під Крутами, у першому та другому зимових походах, гинули під Базаром.
Із закінченням війни “Пласт” поступово починає відновлювати свою роботу серед шкільної молоді. У 1918 р. навіть вийшло декілька номерів нового місячника “Пластова стежа” з описами пластових полків. Нововідновлена Польська держава, на перших порах не звертала особливої уваги на внутрішнє життя українських шкіл, бувши зосередженою на внутрідержавних справах. Тим часом у львівських школах, завдяки заходам українських педагогів, почали відновлюватись перші пластові відділи. Працювали вони під егідою “Українського крайового товариства охорони дітей і опіки над молоддю”. Саме це товариство у 1920 р. відновлює Верховну Пластову Раду на чолі з О. Тисовським. Згодом Рада створює виконавчий відділ – Верховну Пластову Команду, яку також очолює О. Тисовський. У 1921 р. Верховна Пластова Команда презентує у Львові пластовий журнал “Молоде життя”. Журнал подавав інструктивний матеріал, звіти пластових полків, проби тодішніх пластунів у віршах та белетристиці.
Однією з перших повоєнних акцій українського “Пласту” стало впорядкування, на початку літа 1921 р., поховань УСС на горі Маківка (Сколівський р-н). Ще місяць по тому вони охороняли відновлені могили від польської влади, яка намагалася їх зруйнувати. На щастя, протистояння закінчилось на користь пластунів. В цілому 1921 р. був доволі плідним в організаційній роботі “Пласту”. Окрім вищеперечислених подій, в цьому році були закладені основи Укладу (вікова група) Старших Пластунів (УСП), до якого мали входити пластуни, які вже вийшли з шкільного віку, але мали потребу в подальшому пластуванні. На початках вони об’єдналися у Пластовий Клуб ім. Адама Коцка і тільки восени 1925 р. почали формувати перші курені УСП. Першим зареєструвався жіночий курінь УСП “Ті, що греблі рвуть”, другим був курінь “Червона калина”, третіми – “Лісові чорти” та “Орден залізної остроги”. Створення УСП мало велике значення в майбутньому, давши надійні кадри інструкторів та керівників вишкільних таборів, нестачу яких відчувала організація.
Важливим виховним елементом “Пласту” стала організація мандрівних таборів по Карпатах. Зокрема група пластунів полку ім. полковника Івана Богуна з Перемишля у 1923 р. пройшла горами Бойківщини з Перемишля до Дрогобича. Це була перша мандрівка такого роду в історії “Пласту”. Окремо діяли стаціонарні пластові табори, які мали характер літніх осель. Перші такі табори організовані у 1923 р. Львівським і Стрийським кошем в с. Корчин Сколівського р-ну та Львівським першим пластовим полком ім. П. Сагайдачного у Ворохті, теперішньої Івано-Франківської обл., де було закладено табір під шатрами. Іншою складовою пластового виховання було впровадження обов’язкових загальних святкувань річниць Листопадового зриву та річниць Злуки. Також кожні Зелені свята пластуни в одностроях з прапорами вирушали впорядковувати могили українців, загиблих під час національно-визвольних змагань, що надавало таким акціям особливого вигляду, символізуючи тяглість ідей визвольної боротьби.
Поступальний розвиток “Пласту” потребував покращення комунікації між організацією і громадськістю. В керівництві усталюється думка про скликання у Львові в 1923 р. першого “Пластового злету”, який мав стати яскравою українською маніфестацією супроти показної польськості Галичини. Природно, що всі спроби офіційно добитися дозволу на проведення зібрання у Львові зустріли категоричну відмову влади. Дилему розв’язали досить просто – 12 липня 1924 р. на Писаному Камені, що у Верховинському р-ні Івано-Франківської обл., у визначений час ніби “випадково” зустрілися пластуни і там провели “Пластовий зліт”. На зустрічі були присутні представники усіх пластових полків Галичини, в тому числі керівники “Пласту” – Северин Левицький, Євген Кульчицький, Олена Степанів та ін. Основним питанням порядку денного на злеті були проблеми поширення організації на теренах Галичини. Польська поліція виявилась не готовою до такого розвитку подій, не маючи змоги оперативно дістатися до місця зібрання. Успіх першої пластової зустрічі надихнув Верховну Пластову Команду на підготовку наступного злету у серпні 1925 р. на скелях Бубнища, що біля Болехова. Другий “Пластовий зліт”, як і перший, пройшов успішно, з подвійною кількістю учасників. При відкритті злету було піднято національний прапор і виконано гімн. Після закінчення зустрічі усі учасники під керівництвом Івана Чмоли вирушили місцями стрілецьких боїв, закінчивши свою подорож на г. Маківка, де було проведено урочисту панахиду. Відкрита демонстрація пластунами національних пріоритетів спричинила негативну реакцію польської преси та поліції. Організатори злету Северин Левицький та Іван Чмола мали серйозні неприємності з поліцією, яка тепер ще пильніше почала спостерігати за пластунами. Майбутні пластові злети опинилися під загрозою. І хоча в серпні 1926 р. на Соколі біля Підлютого все-таки відбувся третій “Пластовий зліт”, він вже проходив під постійним наглядом поліції і був останнім злетом такого роду. В майбутньому зустрічі організовувались в менших масштабах, окремо по пластових округах.
Переслідування поляками обумовили необхідність змін в організації. Намагаючись по новому налагодити роботу, 12 квітня 1924 р. у Львові в приміщені Сокола-Батька відбувся черговий пластовий з’їзд. І хоча його роботу неодноразово переривала поліція, з’їзд встиг прийняти низку важливих рішень. Відтепер найвищим органом “Пласту” ставав з’їзд, який скликався кожні два роки. В період між з’їздами керівництво здійснювала Верховна Пластова Команда, яку очолив Северин Левицький. Головою Верховної Пластової Ради було обрано Олександра Тисовського. Зміни торкнулися і пластових полків, які були замінені гуртковими куренями.
Новий сплеск активності “Пласту” зустрів широку підтримку української громадськості і церкви та ще більше занепокоєння польської влади. Великий прихильник “Пласту” митрополит Андрей Шептицький, розуміючи велику вагу організації в здоровому вихованні національно-свідомої молоді, подарував їй у 1924 р. 50 га землі в районі гори Сокола, що біля Підлютого. На базі цих земель пластуни побудували табір і створили інструкторський осередок. У 1928 р. митрополит подарував ще одну ділянку – недалеко гори Сокола на Остодорі разом з будівельним деревом для табору. Невдовзі таборування стало основою українського скаутингу, саме навколо нього будувалися усі пластові ігри та науки. Окрім обласного табору на Соколі, у різних околицях Галичини відбувалися табори локального характеру, а також спеціальні водні табори на Дністрі. Тривалість стаціонарних таборів становила 1 місяць, мандрівних – 2 тижні. З 1924 по 1930 рр. таборовий вишкіл пройшло близько 4 000 пластунів і пластунок, і ці цифри з року в рік зростали.
Велику увагу Верховна Пластова Команда приділяла поширенню пластових ідей серед робітничої молоді. Гіркий досвід поразок 1918 р. спонукав до боротьби за український характер міст і містечок, до припинення денаціоналізації робітничої молоді. Керуючись такими орієнтирами, в 1925 р. при Львівському товаристві “Зоря” було засновано перший ремісний курінь №50 ім. А. Вахнянина. З часом курінь почав виконувати роль своєрідної станиці для відпрацювання механізмів впровадження пластового виховання для робітничої молоді. Невдовзі географія робітничих куренів поширюється по всій Галичині.
В кінці грудня 1929 р. у Львові відбувся останній пластовий з’їзд перед забороною організації. Розглядалися різні поточні питання, переобиралося керівництво, головою Верховної Пластової Команди знову обрано Северина Левицького. На цей час у Львові з близько 45 тисяч українського населення нараховувалося 1106 пластунів, з яких 164 новики, 374 юнаки та 383 юначки, 123 старші пластуни і 62 старші пластунки. Пластові курені діють в усіх українських школах, а також поза ними – на Клепарові, Левандівці, Персенківці, у Винниках.
Але, на жаль, легальна діяльність “Пласту” підходила до кінця. Новий 1930 р. був очорнений акціями пацифікації. Для галичан це вилилось у жорстокий тиск на український культурний рух в цілому. Не могло бути винятків і для “Пласту”. Тим більше, що спроби розправитися з організацією робилися ще на початку двадцятих в різних регіонах Галичини. Тому, використавши слушну нагоду – участь пластуна Григорія Пясецького у нападі на пошту під Бібіркою, в липні 1930 р. польська влада заборонила “Пласт”. Головному відділу “Українського крайового товариства охорони дітей і опіки над молоддю” не залишалося нічого іншого як видати 1 жовтня 1930 р. наказ усім філіям і гурткам припинити усяку діяльність пластових гуртків, які працювали під опікою товариства.
Відразу ж після заборони Верховна Пластова Команда на чолі з С. Левицьким видала таємний наказ до всіх пластових команд Галичини не розпускати своїх відділів, а пластунам бути вірними присязі, лише тимчасово припинивши свою діяльність, готуючись до підпілля. З цією метою було створено “Виконавчий відділ” для зв’язку з низовими пластовими відділами, а також “Ліквідаційну комісію” для легального заступництва назовні. Перейшовши у підпілля, Верховна Пластова Команда одним з перших рішень створила видавничий кооператив “Вогні”, який мав займатися виданням пластової літератури, а насправді став керівним ідеологічним осередком пластового руху у підпіллі. Господарсько-фінансовою базою пластового руху тепер займався кооператив “Пласт”, який давав гроші на видавництво пластової літератури, на будову таборів, адміністрацію тощо. Кооперативи підлягали спеціальним охоронним законам і не могли бути забороненими. Поступово пластуни повернулися до таборування, прикриваючись вивіскою “Українського гігієнічного товариства”. Дошкільна молодь мала свою пластову організацію – товариство “Доріст”, яка, крім того, ще видавала журнал “Шлях молоді”. Активність кооперативу “Вогні” (видавали навіть однойменний журнал) призвела до того, що за підпільними пластунами закріпилась назва “група Вогні”.
На початку Другої світової війни у 1939 р. навіть підпільна діяльність “Пласту” була призупинена. У 1942–1944 рр. стараннями С. Левицького та О. Тисовського в Галичині “Пласт” відроджується у формі Виховних спільнот української молоді (ВСУМ), центр яких був у Львові. І тільки прихід радянської влади припинив виховну працю пластунів, яка відтепер розвивалася в діаспорі.
Проте 1989 р. “Пласт” відновив свою роботу в Україні, вона триває і до сьогодні. Більше 30 вулиць Львова названі іменами пластунів і приятелів “Пласту”, про що завжди можна згадати, йдучи вулицями Дмитра Вітовського і Олени Степанівни, Степана Бандери і Генерала Чупринки, Тершаковців і Зарицьких. Сьогодні в “Пласті” виховуються нові державні та військові діячі, науковці й педагоги, письменники і митці. Крізь історію “Пласту” промовляють слова пластового гімну: “В “Пласті” росте новий люд!”
Роман Генега,
доцент кафедри
історичного краєзнавства