Франкові зацікавлення іспанською літературою стосуються трьох найвидатніших її представників – Мігеля де Сервантеса (1564-1616), Лопе де Веги (1562-1635) – майстрів літератури Відродження, Педро де Кальдерона (1600-1681), іспанського драматурга XVII ст., а також й іспанського фольклору. Іван Франко звертався до трьох ключових періодів історії піренейських літератур того часу: початків Відродження з “романсеро”, основою піренейських ренесансних літератур, до вершини їхнього розвитку – “Дон Кіхота” Сервантеса; до Кальдерона, чия творчість є своєрідним підсумком Ренесансу.
Мігель де Сервантес постійно присутній у Франкових дослідженнях з 1891 по 1906 роки, однак чисто сервантівський матеріал у літературознавчій спадщині Івана Франка був поданий як передмова до поеми “Пригоди Дон-Кіхота”, віршованої переробки твору іспанського письменника. Пояснення щодо опрацювання цього сюжету Каменяр давав до третього видання свого переспіву, датуючи його 22 травня 1913 р., зазначаючи, що це “свобідна переробка головної основи першої часті та закінчення другої часті повісті, переробка з прози на вірші, уложені на взірець іспанських народних романсів”.
Усі наступні згадки про іспанського письменника і його безсмертний роман знаходимо у статтях “Тополя” Т. Шевченка (1890 р.), “Етимологія і фонетика в южноруській літературі” (1894 р.), “Принципи і безпринципність” (1903 р.), “До історії українського вертепу XVIII в.” (1906 р.), “Вол. Самійленко. Проба характеристики” (1906 р.) та праці “Іван Вишенський і його твори” (1892 р.).
У своїх сервантесівських студіях І. Франко насамперед акцентував увагу на індивідуальній характеристиці роману Сервантеса, в якому іспанський письменник, послуговуючись традиційними елементами, дає “тим елементам якнайбільше своєї індивідуальної окраски”; критик наголошував зокрема і на майстерності та колоритності мови автора “Дон-Кіхота”, маючи на увазі “приповідки, котрі на кожнім кроці так щедро сиплються з уст Санчо Панси в знаменитому романі Сервантеса”.
“Пригоди Дон-Кіхота” вперше було надруковано у журналі “Дзвінок” (1891, № 2-7; 9; 11-23). Наступного року цей же текст без змін видано окремою книжкою з передмовою “Мігуель Сервантес і його “Дон-Кіхот”. Друге виправлене і доповнене видання поеми (“Пригоди Дон-Кіхота” з іспанської переробив І. Франко) вийшло 1899 р. у Львові, а третє, також поправлене, – 1913 р.
Творчості Лопе де Веги (1562-1635) І. Франко побіжно торкнувся у двох статтях – “Варлаам і Йоасаф. Старохристиянський духовний роман і його літературна історія” (1895 р.) та “Нова чеська література і її розвиток. Ярослав Врхліцький, його життя і творчість. “Бар-Кохба”.
Франкові зацікавлення літературним доробком основоположника іспанської національної драматургії знайшло своє місце і в перекладацькій практиці українського письменника. Як бачимо із листування І. Франка, він обдумував переклад драми Лопе де Веги “Фуенте Овехуна”. У своєму листі від 6 грудня 1893 р. до товариства “Руська бесіда” І. Франко писав: “До мая 1894 року обов’язуюся приготовити для театру три оригінальні штуки, з котрих кожна заповнить цілий вечір, а три переробки з класичних авторів драматичних інших народів. (…) Щодо драм чужоземних, котрі я взявся б приладити для нашої сцени (не перекласти, а переробити!), то у мене в плані є ось які штуки: 4. “Війт заламейський”, драма в 5 діях Кальдерона де ла Барка, в котрій виставлений чудесний тип селянина. 5. “Фуенте Овехуна”, драма в 5 діях Лопе де Вега, де показані панщизняні надужиття і бунт селян проти них. 6. “Віндзорські куми”, комедія в 5 діях Шекспіра”.
Знаємо, що із задуманих творів І. Франко переклав тільки драму Кальдерона де ла Барка “Війт заламейський”.
І. Франко декілька разів згадував Кальдерона у своїх критичних працях; у статті “Тополя” Т. Шевченка”, написаній в лютому-березні 1890 р., письменник перераховував, зокрема, важливіші твори світової культури, що з’являлися як наслідок концентрації, скорочення елементів, форм і мотивів, які творилися “цілі століття і вимагали праці соток голів”. Такими творами були “Divina Commedia” Данте, драми Шекспіра і Кальдерона, романи Сервантеса і Тірсо де Моліна, новели Боккаччо і Чосера, твори, “в котрих на кожнім кроці пробивається могуча індивідуальність авторів”.
Трохи нижче, І. Франко ставить Кальдерона поряд із Данте в літературі італійській, із Шекспіром в англійській, з Шевченком в українській як письменника в чиїх творах “елемент традиційний і щодо змісту і щодо форми ще дуже сильний і замітний, але (разом з тим виступає і його могуча, світла індивідуальність)”.
Велетом рівним Шекспірові і Данте називає І.Франко Кальдерона у статті 1894 р. “Доповіді Міріама”, говорячи про поняття символу в поезії. Письменник торкається творчості Кальдерона і у вже згаданій праці 1895 р. “Варлаам і Йоасаф. Старохристиянський духовний роман і його літературна історія”.
Зацікавлення творчістю Кальдерона пов’язане в І. Франка з його поверненням у першій половині 90-х рр. до драматургії. І. Франко взявся активно поповнювати театральний репертуар оригінальними та перекладними п’єсами. У той час він також виступає із статтями про стан і завдання українського театру. З огляду на суспільну загостреність драматичних творів їхній публікації у Галичині чинилися всілякі перешкоди, деякі з них за життя письменника так і не потрапили на сцену. “Війт заламейський” у перекладі І.Франка мав щасливішу долю. Насправді, це була вільна переробка драми Педро Кальдерона “Саламейський алькальд”, над якою він працював до березня 1894 р. І. Франко захоплений своїм творчим проектом; повідомлення про цю роботу наповнюють його листування 1893 року.
Наприкінці березня 1894 року, невдовзі після закінчення “Війта Заламейського”, Франко передав рукопис драми театрові “Руська бесіда”, в репертуарі якого вона трималася довший за інші п’єси час і, як повідомляла преса, мала значний успіх у глядачів.
Перекладацькі зацікавлення І. Франка іспанською літературою не обмежувалися лише трьома згаданими тут видатними постатями літератури Іспанії оскільки стосувалися і окремих іспанських поетичних творів. Серед перекладацької іспаномовної спадщини Каменяра бачимо зразки іспанських романсів “Вірна жінка”, “В’язень”, “Добра дочка”, “Засуджений”, “Зачарована”, “Невірна”, “Нещаслива за мужем”, “Одурена”, “По страті милої”, “Сердита королівна” та маврський романс “Альканзор і Заїда”.
Переклади іспанських романсів, за винятком маврського романсу “Альканзор і Заїда”, відносяться до липня 1914 року; як пояснював сам І. Франко, вони були перекладені із збірки О. Л. Б. Вольфора “Halle der Völker”, укладач добірки взяв їх із видання “Cancionero de Romances Anveres” (1555) та Böhl de Faber. Floresta de Rimas Antiquas Castellanas (1820-25). Усі вони довший час залишалися в рукописному вигляді.
І. Франко знав і творчість видатного португальського письменника Луїса ді Камоенса [1524-1580], автора епічної поеми “Лузіади”. У творі “Сойчине крило” (із записок відлюдька)”, що вперше був надрукований у зб. “На лоні природи і інші оповідання” і в якому І. Франко проявив особливі тонкощі, “аналізуючи психологічні нюанси у відносинах між чоловіком і жінкою”, і бачимо наступні роздуми – спогади Хоми-Массіно, який вступає у свій сороковий рік життя і, дотримуючись Горацієвого “Aequam servave mentem” (“Зберегти рівновагу духу”), вирішує зробити “сьогоднішній празник” тріумфом свого нового світогляду і нової життєвої норми: “Я пройшов важку школу і, здається, навчився в ній дечого. Я погубив багато цвітів по життєвій дорозі, похоронив багато ілюзій та охоронив коштовний плід і виніс його зі всіх катастроф, як Камоенс свою епопею з кораблекрушення, а се, власне, ту вмілість жити і насолоджуватися життям. Жити для себе самого, з самим собою, самому в собі! Життя – се мій скарб, мій власний, одинокий, якого найменшої частинки, одної мінутки не гідні заплатити мені всі скарби світу. Ніхто не має права жадати від мене найменшої жертви з того скарбу, так, як я не жадаю такої жертви ні від кого”. І. Франко натякав на знаний факт із життя Луїза ді Камоенса – корабельну аварію, що трапилася біля берегів Гоа. Поет був одним із небагатьох, хто врятувався; “пливучи до берега тримав у одній руці над головою рукопис поеми “Лузіади”, над якою працював уже понад шість років”.
Завдяки подвижницькій праці І. Франка три найвидатніші письменники іспанської літератури органічно увійшли в українську культуру, знайшовши своє дальше логічне продовження у талановитих перекладах “Дон-Кіхота” М. де Сервантеса та драм “Овеча криниця” та “Собака на сіні” Лопе де Веги, що здійснив уже в наступному столітті видатний майстер перекладу Микола Лукаш.
Ярема Кравець,
доцент кафедри світової літератури,
дійсний член НТШ