В оповіданні “Гірчичне зерно” Іван Франко згадував, як від п’ятого класу гімназії, прочитавши припадком драми Шекспіра і Шиллера, він набрав замилування до книжок і почав збирати свою власну бібліотеку, яка до кінця його гімназіальних часів виросла до числа 500 томів [5. – Т. 21. – С. 318]. До неї відразу увійшли твори В. Шекспіра. Був у Франка ранній вірш “До В. Шекспіра”, але, на жаль, він не зберігся [9. – С. 126].
Наскільки поет цінував Шекспірові твори, свідчать хоча б спогади Марка Черемшини. Майбутній автор “Карбів” познайомився з І. Франком 1897 р. у Відні, куди наш письменник приїхав на віче протесту проти знущання польської шляхти над галицьким селянством. Згодом вони разом їхали поїздом додому, і І. Франко взявся екзаменувати Марка Черемшину з Байрона та Шекспіра і зауважив, що від цих двох велетнів починається взагалі література так, як право від римського права, а наука про національну економіку від Адама Сміта [4. – С. 342-343 ]. У цих же спогадах Марко Черемшина пише, що, на думку І. Франка, основа трагедії “Отелло” – це проблема сумніву. При цьому науковець вжив таке порівняння: “Так як Міцкевич був поетом зради, так Шекспір був безсмертним поетом сумніву, якого не зумів досягнути навіть Ґете у своїм “Фаусті” [4. – C. 343]. У спогадах автор дав блискучу характеристику І. Франку як письменнику світового масштабу: “Спитаєте, може, яке враження зробив на мене Франко? Великого астрального тіла, що гріє всю Україну, а світить далеко ще дальше” [4. – C. 343].
І. Франко – засновник шекспірознавства в Україні. На сторінках “Літературно-наукового вістника” за 1899 р. він ознайомив українського читача зі студією данського літературознавця Ґ. Брандеса про “Юлія Цезаря” В. Шекспіра [2] і того ж 1899 р. написав статтю про цього дуже цікавого дослідника та опублікував її також у “Літературно-науковому вістнику”.
І. Франко – автор дванадцяти шекспірознавчих розвідок: десяти передмов до Кулішевих перекладів з Шекспіра, однієї до власного перекладу “Венецького купця” та статті “Shakespeare bei den Ruthenen”(“Шекспір в українців”). Німецькомовна шекспірознавча студія (її опубліковано в віденському тижневику “Die Zeit” 18 квітня 1903 р.) вартісна тим, що в ній подано чимало відомостей з історії україномовної шекспіріани [Т. 34. – С. 379-385]. У своїх шекспірознавчих статтях І. Франко досліджував творчість британського драматурга у світовому літературному контексті, а її українські переклади – як складову української перекладної літератури. У розвідці “Старинна романсько-германська новела в устах руського народу” І. Франко пише про тематичну спорідненість між українською народною повісткою про непокірну царівну та Шекспіровою комедією “The taming of the shrew” (“Усмирення непокірної“) [Т. 26. – С. 266-279]. Залучаючи до розгляду різномовні джерела, І. Франко доказує, що в українській казці, побудованій на сюжеті, що вперше зустрічається в збірці перських казок, гуманізму і людяності в ставленні до жінок більше, ніж у романо-германській новелі, що лягла в основу геніальної, але щодо поглядів на жінку геть-геть застарілої Шекспірової комедії [Т. 26. – С. 279].
І. Франко розпочав перекладати твори В. Шекспіра 1879 р. і згодом періодично звертався до його творчості впродовж усього життя. Він повністю переклав трагікомедію В. Шекспіра “Венецький купець”, уривки з драм “Король Лір” і “Буря”. Крім І. Франка, “The merchant of Venice” переклала І. Стешенко та, мабуть, М. Іванов. Про переклад М. Іванова відомо зі статті, опублікованої в журналі “Український засів” в окупованому Харкові. Ось що знаходимо там в номері 1 за 1942 р.: “При харківському товаристві “Просвіта” існує письменницька секція, що об’єднує більшість харківських письменників і критиків… Відомий в Україні харківський перекладач художньої літератури М. О. Іванов закінчив переклад з англійської на українську мову “Венеційського купця” В. Шекспіра. На засіданні літературної секції “Просвіти” доцент Ю. В. Шевельов дав ґрунтовний аналіз перекладу, відзначивши високу його якість” (C. 75). В буревіях післявоєнного лихоліття, уже в англійській зоні окупації Німеччини, пропав М. Іванов, пропав і його переклад…
І. Франко першим в Україні зацікавився лірикою В. Шекспіра, переклавши 12 сонетів. І. Франко звернувся до них понад сто років тому, коли ці сонети цінувалися не так високо, як тепер. Якщо Шекспір-драматург справді був зразком і прикладом у боротьбі з класицистською драматургією, у становленні реалістичної драми, якщо ним захоплювались однаково і романтики, і реалісти, то Шекспірова лірика лишалася у затінку довгий час, і тільки в XIX ст. до неї, до її бароковості придивилися пильніше і оцінили сповна. Франкові переклади, зроблені передусім з просвітницьких спонукань, мають не лише історико-літературне значення. Вони зберігають пізнавальну й певну художньо-естетичну вартість і нині, коли маємо чимало нових перекладів цих сонетів, зокрема Д. Паламарчука, Д. Павличка, І. Костецького, О. Тарнавського.
Протягом 1882 – 1907 рр., тобто за чверть століття, І. Франко переклав 12 Шекспірових сонетів. За цей час зріс його перекладацький досвід, зазнали певних змін і його перекладацькі засади. 1884 р. у “Зорі” І. Франко опублікував переклад сонета 76. У 1901 р. український читач одержав сонети 96, 130, 131. У 1907 р. “Літературно-науковий вістник” умістив сонети 29, 30, 66. Це були, без сумніву, найдосконаліші з перекладів. Інші переклади – сонетів 14, 28, 31, 143 та сонета вельможі Лонгвіля з комедії “Love’s labour’s lost” – “Did not the heavenly rhetoric of thine eye” після смерті І. Франка опублікували М. Возняк (1924 р.) та М. Шаповалова (1949 р.). У коментарях Франкового п’ятдесятитомника щодо перекладу сонета Лонгвіля допущено помилку – зазначено, що це начебто вільний переспів невідомого сонета [Т. 12, – С. 713].
І. Франка приваблювала не стільки рідкісна навіть для В. Шекспіра поетична вимережаність сонета, скільки глибінь, шляхетність висловленого в нім почуття, багатство і незрівнянна оригінальність словесних образів, місткість сентенцій. Перекладати твори В. Шекспіра, “відкривача слів” (Б. Шоу), – неймовірно важко. Характерна риса перекладів І. Франка – мислення художніми цілісностями, логічність і ясність думки. Відчувається, що перекладач має бездоганний смак, ерудицію, володіє рідною мовою до абсолютних глибин.
І. Франко намагався щиро й сміливо, але й без надмірностей передати домінантну ідею сонетів – роздуми ліричного героя, прості в повсякденні, його горе, болі, радощі. Ось перший катрен глибоко ліричного сонета 31 та його відтворення українською мовою: “Thy bosom is endeared with all hearts / Which I by lacking have supposed dead; / And there reigns Love and all Love’s loving parts, / And all those friends which I thought buried” [10. – С. 85] – “У твоїй груді всі серця заперті, / Які оплакував я, мов мерців, / В ній зміст любові і любовних снів, / Тих другів, що я мав за здобич смерті” [Т. 12 – С. 341]. У сонеті 143 В. Шекспір використовує буденні порівняння, і цю образну особливість влучно передає І. Франко засобами нашої мови: поет порівнює свою кохану, байдужу до його благань, з господинею, яка, не звертаючи уваги на ридання дитини, марно ганяється за курчатком.
І. Франкові належить дуже вдалий переклад знаменитого 66 сонету – “сонету втоми”, що поєднує опис особистої драми та бідувань народних, і тому-то, зокрема, близький українському поетові. Сонет має особливу форму: він складається лише з двох речень, перше охоплює 12 рядків, а друге – двовірш. І. Франко не зміг передати усіх засобів емфази сонета (втрачено, зокрема, анафоричний десятиразовий повтор сполучника and), але зміст і експресію цієї пристрасної філіппіки український перекладач відтворив блискуче. Він переніс систему цілісних соціально-моральних орієнтацій в іншу епоху, на інший мовний ґрунт, не переступаючи тієї межі, де переклад переходить у переспів. У Франковій інтерпретації чимало просторічних висловів, що відповідають стильовому регістрові оригіналу, напр..: “А капосне ніщо блищить у пишнім строю; А дурень мудрому відмірює права; А добрий в найми йде, а ледар ужива” [Т. 12. – С. 341 – 342] та ін. Заслуговує на увагу переклад другого рядка: “Як ходить працівник в жебрацькому лахмітті” [Т. 12. – С. 341]. Порівняння з оригіналом “As, to behold desert a beggar born” [10. – С. 120] показує, що І. Франко посилював соціальне звучання поезії В. Шекспіра, наближаючи її до свого сучасника-читача.
Щодо відтворення словесних образів іншою мовою, в іншому соціально-культурному та національному контексті, цікавий переклад сонета 29, де в кульмінаційний момент автор вводить образ жайворонка. Коли, оточений одноманітністю, бідами і нещастями, поет згадує про своє кохання, з його серця виривається пісня, “Like to the lark at break of day arising / From sullen earth” [10. – С. 83]. І. Франко дещо модифікував це порівняння: його пісня в’ється? “Мов жайворонок із плідної скиби / До неба вранці” [Т. 12.– С. 340]. Ця видозміна виправдана: для поета хлібодарного краю, що безмежно любив Землю (“Земле, моя всеплодющая мати!”), епітетна конструкція sullen earth не прийнятна.
Заслуговує на увагу сонет 130, “сонет фальшивих порівнянь”. В. Шекспір звертається у ньому до чотирьох відчуттів – зору, слуху, нюху й дотику і викликає, з полемічних міркувань, сатиричні образи, щоб висміяти поширене в тогочасній поезії, зокрема творчості Р. Ґріна (1553-1592), гіперболічне обожнювання коханих. Ось перший чотиривірш, що спирається здебільшого на візуальні відчуття: “My mistress’ eyes are nothing like the sun; / Coral is far more red than her lips’ red; / If snow be white, why then her breasts are dun; / If hairs be wires, black wires grow on her head” [10. – С. 184]. Тут у кожному рядкові – два образи, але, крім першого рядка, порівняння будується на семантиці кольору, барви, а не самого образу. В образному плані І. Франко передав цей катрен повносило: “У моєї пані очі / Не такі, як сонце, ні, / І коралі червоніші / Від пурпури уст її. / Коли білий сніг, то певно, / Що смаглява в неї грудь; / Коли волос – дріт, то в неї / Дроти чорнії ростуть” [Т. 12. – С. 343]. Зберігаючи Шекспірові порівняння, І. Франко водночас наблизив їх дещо до української фольклорної традиції, зокрема використав лексему коралі. Це слово з відповідними асоціаціями зустрічається і в оригінальній творчості І. Франка, зокрема, у “Другому жмуткові” ліричної драми “Зів’яле листя”: ”Я понесу тебе в душі на дні, / Облиту чаром ніжності й любові, / Твою красу я переллю в пісні, / Огонь очей в дзвінкії хвилі мови, / Коралі уст у ритми голосні …” [Т.2. – С. 152 ].
Виникає питання: чому в сонетах 96 і 130 І. Франко цілковито відступив від сонетної форми? Адже в перекладі сонета 130 замість першого катрена оригіналу маємо 8 рядків коломийкового характеру. Тут напрошуються деякі припущення. Сонети 96, 130, 131 було вперше надруковано в передмові до трагедії “Антоній і Клеопатра” у перекладі П. Куліша. Можливо, І. Франкові треба було терміново написати статтю, виникла, отже, потреба, не гаючись, зіставити трагедію з сонетами. Сонет 131, мабуть, був уже перекладений, а на два інші забракло часу. І. Франко, якому тут йшлося не про своєрідність форми, а про зміст, спростив завдання, переклав ці сонети звичним хореєм, чотирирядковою строфою з римуванням тільки парних рядків. Сонет 96 уклався в чотири катрени, а на 130-й треба було аж шість таких чотиривіршів.
І. Франко зробив чимало як редактор перекладів творів В. Шекспіра, що їх здійснили інші перекладачі. Радів кожним українським перекладом, одначе підходив до них дуже критично. “Гамлет” уважається справедливо найгеніальнішим твором Шекспіра. В фігурі данського королевича можна бачити поетичний візерунок душі самого поета. Не дивно, що, як усі геніальні постаті, так і ся виявляє багато загадкового”, – проникливо зауважив І. Франко [Т. 32. – С. 156]. Українська література почала глибше засвоювати творчість В. Шекспіра саме з його найвидатнішої і, очевидно, найскладнішої для перекладу драми “Гамлет”. Перший повний переклад трагедії “Гамлет” українською мовою здійснив Ю. Федькович 1873 р. Його переклад опубліковано лише 1902 р. в багатотомному виданні “Писаня Юрія Осипа Федьковича” (1902-1918) у другій частині третього тому, де вміщено також Шекспірів “Макбет” і трагедію німецького письменника Р. Ґотшаля “Мазепа” [8]. Твори Ю. Федьковича побачили світ завдяки старанням Філологічної секції НТШ.
У надії, що львівський театр поставить “Гамлета”, Ю. Федькович переклав текст із значними пластами гуцульського діалекту. Можливо, вірив, що глядачеві такий текст буде близький і зрозумілий. Редагував драматичні переклади І. Франко. Оскільки серед рукописів Ю. Федьковича були три версії “Макбета”, І. Франко доклав чимало зусиль, щоб якнайповніше представити переклад читачам. У текст “Гамлета” він вніс тільки правописні зміни. Якщо врахувати, що 1899 р. вийшов “Гамлет” у перекладі П. Куліша, і до нього І. Франко вніс надзвичайно багато поправок [1. – C. 5-8; 3], то виникає запитання: чому І. Франко не вніс жодних стилістичних виправлень до тексту Ю. Федьковича? Можна висловлювати різні припущення, але одностайну відповідь на це запитання ледь чи можна знайти. І. Франко стверджував, що П. Куліш дав українцям переклад “Гамлета”, “з яким можемо без сорому показатися в концерті європейських перекладачів великого британця… Певна річ, усякий, хто відтепер у нас захоче братися до праці над перекладанням Шекспіра, буде мати стежку, протерту Кулішем, масу зворотів, указаних ним, масу слів і фігур, уведених у наш літературний скарб” [Т. 18. – С. 321].
У передмові до Кулішевого “Макбета” І. Франко писав, що текст драми – надзвичайно важкий для перекладу, бо В. Шекспір з незрівнянною майстерністю зумів надати своїй мові “понурий, бурливий, дикий колорит” [Т. 32. – C. 192], що відповідає змістові твору. Завершує І. Франко свою передмову ось якою оцінкою: “Се перша талановита проба перекладу сеї трагедії на нашу мову; та треба признати, що до тої сили і різнорідності тонів, якою визначається англійський оригінал, їй ще дуже і дуже далеко” [Т. 32. – C. 192].
І. Франко слушно стверджував, що в “Королі Лірі” англійський драматург “дав нам не фамілійну трагедію в королівських костюмах, а трагедію самого королівства на фамілійнім тлі” [Т. 18. – С. 387]. Про “Ромео і Джульєтту” І. Франко писав: ”Головна принада її – той чар молодості і свіжості, те поетичне сяєво, яким обласкані всі фігури, та простота і сила чуття, яка надає тій індивідуальній і припадковими явищами обставленій любовній історії вищу силу і “правдивість тисячів любовних історій” [Т. 18. – С. 362].
Перше спеціальне наукове дослідження Кулішевих перекладів драм В. Шекспіра належить Я. Гординському [3], основну частину якого присвячено Франковій редакції Кулішевих перекладів В. Шекспіра. У 1950 р. М. С. Шаповалова захистила у Львівському університеті кандидатську дисертацію про І. Франка як дослідника і перекладача В. Шекспіра, в якій на основі ґрунтовних архівних розшуків подала надзвичайно багато цікавого матеріалу про І. Франка як шекспіролога [6]. 1976 р. вийшла друком монографія М. С. Шаповалової “Шекспір в українській літературі”, де чимало місця присвячено Кулішевим перекладам та діяльності І. Франка як редактора цих перекладів [7]. 1979 р. захистила кандидатську дисертацію з української Гамлетіани М. Т. Ажнюк [1], яка також досліджувала стратегію Франка-редактора. Ось деякі промовисті зразки: у В. Шекспіра: sweaty haste, у П. Куліша потова поспішність, у І. Франка потом скроплена поспішність; в оригіналі: а plentiful lack of wit, у рукописі повна порожнява гостро розуму, у редакції І. Франка плідний брак дотепу; в І. Франка короткомовність – дотепу душа, що відповідає Кулішевому коротка річ – душа ума людського та Шекспіровому brevity is a soul of wit [1. – C. 6-7]. Прекрасним посібником для тих, хто вивчає мистецтво перекладу, була б коментована англо-українська білінгва з двома варіантами Кулішевих перекладів драм В. Шекспіра – до і після редакції І. Франка. Опрацювання цієї теми було б значним внеском не лише до Франкознавства та Кулішезнавства, а й до історії української перекладної літератури загалом.
Внесок І. Франка в популяризацію творчості Дж. Мільтона, Дж. Ґ. Байрона, Р. Бернса, П.-Б. Шеллі, Т. Гуда, Ч. Діккенса та інших британських письменників в Україні – надзвичайно вагомий. Тема “Іван Франко й англомовні літератури” ще чекає на свого дослідника. Найпершим завданням доречно було б опублікувати з відповідними коментарями всі Шекспірознавчі статті І. Франка.
Роксолана Зорівчак,
завідувач кафедри перекладознавства і контрастивної лінгвістики імені Григорія Кочура
Література
1. Ажнюк М. Т. Стиль “Гамлета” В. Шекспира как проблема перевода: автореф. дис. на соискание учен. степени канд. филол. наук: спец. 10.02.04 “Германские языки” / Ажнюк Мария Теодоровна ; Киев. ун-т им. Т. Шевченка. – Киев, 1979. – 23 с.
2. Брандес Ґ. Шекспірів Юлій Цезар / Ґ. Брандес ; з нім. переклав І. Франко // Літературно-науковий вістник. – 1899. – Т. 5, кн. 1. – С. 1–27
3. Гординський Я. Кулішеві переклади драм Шекспіра / Я. Гординський // Зап. Наук. т-ва ім. Шевченка. – Львів, 1928. – Т. СХLVІІІ: Праці історично.-філологічної секції. – С. 55–164.
4. Марко Черемшина. Фрагменти моїх спогадів про Івана Франка / Марко Черемшина // Новели. Посвяти Василеві Стефанику. Ранні твори. Переклади. Літературно-критичні виступи. Спогади. Автобіографія. Листи. – К.: Наук. думка, 1987. – С. 340–343.
5. Франко І. Я. Зібрання творів: у 50-ти т. / І. Я. Франко ; [редкол.: Є. П. Кирилюк (голова) та ін.]. – Київ: Наук. думка, 1976-1986. – При посиланні на це видання вказуватимемо в тексті лише том та сторінку.
6. Шаповалова М. С. Франко как исследователь и переводчик Шекспира (борьба Ивана Франко против извращения Шекспира буржуазными комментаторами и переводчиками): автореф. дис. на соиск. учен. степени канд. филол. наук / Шаповалова Мария Семеновна; Львов. гос. ун-т им. Ивана Франко. – Львов, 1950. – 16 с.
7. Шаповалова М. С. Шекспір в українській літературі / М. С. Шаповалова. – Львів: Вища шк., 1976. – 212 с.
8. Шекспір В. Гамлет / В. Шекспір // Писаня Осипа Юрія Федьковича. – Перше повне і критичне виданє. – Львів: З друкарні НТШ, 1902. – Т. 3, ч. 2: Драматичні переклади. – С. 1–173. – (Українсько-руська бібліотека / Видає Фільольоґічна секція НТШ ; т. IV).
9. Щурат В. Перші літературні спроби Івана Франка / В. Щурат // Іван Франко: Ст. і матеріали. – Львів: Вид-во Львів. Ун-ту, 1949. – С. 87–145.
10. Shakespeare W. Sonnets / W. Shakespeare; ed. with an introd. and crit. comment. by B. H. Smith. – New York: New York Univ. Press, 1969. – 290 p.