Із бельгійської французькомовної літератури І. Франко перекладав двох письменників – поета Жоржа Роденбаха та новеліста і поета П’єра Люїса.
Про видатного бельгійського поета Ж. Роденбаха (1855-1898), одного з чільніших представників символізму в світовій літературі, Іван Франко писав небагато. 1894 року в статті “Доповіді Міріама”, видрукованій у газеті “Kurjer Lwowski”, що була рефератом на лекції польського поета і критика З. Пшесмицького про бельгійських символістів, І. Франко називає Ж. Роденбаха співцем “напудреної музи”, який, наслідуючи Коппе, перенісся думками й почуттями в середньовіччя, до стародавніх міст, зображуючи їх у своєму “Царстві тиші”. З цієї лекції І. Франко дістав поверхову та опосередковану інформацію про творчість бельгійських поетів, зокрема і про Ж. Роденбаха, про що двічі говорить у своїй статті.
Та вже через п’ять років у “ЛНВ” (Т. V, кн.. 1, с. 67) друкує короткий некролог пам’яті Жоржа Роденбаха, одного із “видатніших французьких поетів молодшого покоління”, називаючи літературний доробок Ж. Роденбаха – три томики віршів, кілька томиків оповідань і низку літературних студій – “взірцевими з погляду на красоту мови і стилю” і зазначаючи, що критики “віддають високі похвали чистоті його характеру і високому настроєві його думок”. Того ж року на сторінках “ЛНВ” (1899, т. VI, кн. 4, с. 116) з’являється і перший Франковий переклад з Ж. Роденбаха (через три роки І. Франко друкує і другий, останній свій переклад з цього поета (“ЛНВ”, 1902, т. XIX, кн. 9, с. 254), в обидвох випадках звернувшись до добірки “Чиста юність”. У своєму некролозі І. Франко згадував важливіші із творів Ж. Роденбаха, зокрема, роман “Bruges la morte” – “прегарний опис бельгійського міста Бріґґе”, а також поетичні добірки “Замкнуті життя”, “Царство тиші” і “Чиста юність”.
Гадаємо, що теплий відгук І. Франка про Ж. Роденбаха був спричинений певними особистими мотивами, його симпатією до талановитого бельгійського поета. І. Франко пише: “… він мав усього 43 роки. Від молодих літ, перейшовши до Парижа, він посвятив свої сили літературній праці”. У рік написання некрологу Франкові також було лише 43 роки. Він теж від молодих літ, перейшовши до Львова, посвятив свої сили літературній праці.
Цікаво з’ясувати, яке місце посідали переклади з Ж. Роденбаха у перекладацькій діяльності І. Франка; знаємо, що із французької поезії він перекладав В. Гюго (20 віршів), П. Верлена (2), Ж. Мореаса (5), а також Ж. Рішпена (1). Цей список доповнюється двома віршами франкомовного бельгійського поета Жоржа Роденбаха. Переклад усіх цих віршів охоплює двадцять років творчого життя І. Франка.
Ще 1891 року в листі до Олени Пчілки від 25 листопада 1891 р. І. Франко писав: “Закроюється тут у нас видання “Антології європейських поетів” осібними книжками; видаватиме її Академічне братство”; і через дві сторінки знов про цю ж “Антологію”: “ся книжечка (Гейне)… має бути початком “Антології” заграничної поезії” в перекладах на нашу мову. Така антологія була віддавна моєю мрією, і я старався 3 роки тому назад підбити до співробітництва над нею Сивенького…”.
18 жовтня 1893 року у листі до того ж адресата І. Франко писав: “З белетристики мені були б пожадані короткі новели і то найрадніше з народного життя, вірші оригінальні, а ще радше переклади лучших творів європейських поетів”. Майже через рік, відповідаючи на лист Уляни Кравченко стосовно журналу “Життя і слово”, запитував її, чи не могла б надіслати деякі переклади: “Я хотів би на чолі книжки подати в’язанку перекладів з різних поетів європейських”. Таке ж прохання висловлював і в листі до В. Щурата, написаному того ж дня.
Перекладацькі задуми стосовно франкомовних поетів не покидають І. Франка впродовж усього творчого шляху; на сторінках його листів постійно знаходимо міркування про видання того чи іншого поета: “Крушельницький зладить переклад кількох дрібних новелок Рішпена” (лист до М. Грушевського, вересень 1899 р.); “про Сюллі-Прюдома має написати Щурат, обіцяв на сьогодні, та досі не прислав” (лист до М. Грушевського від 30 вересня 1907 р.); “Я виготовив кілька пачок творів віршами й прозою, оригінальних та переробок” (лист до Василя Якіб’юка від 4 грудня 1915 р.). Саме в такому руслі перекладацьких інтересів І. Франка, постійного роздумування над складанням поетичних антологій значніших європейських та світових поетів слід, очевидно, трактувати зацікавлення І. Франка поетичною творчістю Ж. Роденбаха та його інтерпретацію двох вищезгаданих віршів.
***
Франкове зацікавлення бельгійським французькомовним поетом виявилося продуктивним для української літератури ХХ століття, яка впродовж свого розвитку не оминала увагою літературної спадщини Ж. Роденбаха. “В останні часи я дуже захоплююсь північними письменниками, а також Метерлінком, Роденбахом”, – писав М. Коцюбинський у листі до М. Мочульського 30 листопада 1905 р. Проза бельгійського письменника приваблювала і Мих. Яцківа. Особливу популярність в Україні здобув один з найвідоміших прозових творів Ж. Роденбаха – роман “Мертвий Брюґе” (1892). Портретна манера Ж. Роденбаха стала предметом критичного дослідження О. Білецького, який часто згадував Роденбаха, його письменницьку манеру, образність поетичних та прозових творів, зокрема роману “Мертвий Брюґе”.
Серед перекладачів поетичних творів Ж. Роденбаха, окрім І. Франка, бачимо М. Драй-Хмару, Юрія Липу, а також Миколу Терещенка.
У своїй перекладацькій практиці І. Франко звернувся і до міфологічного оповідання П’єра Люїса “Бібліс”, вперше надрукувавши його у “ЛНВ” (1899, т. 7, кн. 9). Переклад мав другу публікацію у кн. 1, т. 29 творів І. Франка, названій “З чужих літератур. Повісті й оповідання”.
П’єр Люїс [1870-1925], справжнє прізвище якого П’єр-Фелікс Люїс, народився в м. Ґент (Бельгія), належав до поетів-символістів, тісно пов’язавши себе із бельгійськими та французькими літературними колами, співпрацював у бельгійському журналі “La Wallonie”. Про вірші та прозу П. Люїса прихильно писав Е. Вергарн. Разом із такими письменниками, як Роні-Старший та Роні-Молодший, П. Люїс належить до так званих “еміґраційних” письменників у бельгійській франкомовній літературі, які активно інтеґрувалися у французьке літературне життя. Брати Роні, зокрема, у кінці 80-х років XIX ст., перебралися до Парижа, були першими членами Гонкурівської академії, а Роні-старший навіть довший час там головував.
Переклад оповідання “Бібліс” Іван Франко здійснив безпосередньо із паризького видання Louÿs Pierre. Byblis. Changée en Fontaine, 1898, яке зберігається в особистій бібліотеці І. Франка у фондах Інституту літератури ім. Т. Шевченка. Інтерпретація цього твору бельгійського французькомовного письменника припадала на той час, коли І. Франко особливо інтенсивно взявся за переклади французькомовної прози, продовжуючи започатковане ще 1876 р. перекладом уривку із повісті Г. Флобера “Саламбо” ознайомлення українського читача із кращими зразками французької літератури.
Перекладання французькомовної прози І. Франком стає особливо активним у 1898-1899 рр. із заснуванням “Літературно-наукового вісника”, коли Іван Франко друкує на сторінках цього наукового журналу переклади нарису “Жаба” Е. Золя, “Злочинець Сальва”, уривок з роману “Париж” французького письменника, три оповідання А. Доде, зокрема і хрестоматійне оповідання письменника “Лекція історії”. Згадані переклади ішли в руслі тієї обширної програми інтерпретації творів французьких письменників, робота над якими знаходила постійний відгомін в епістолярії І. Франка, особливо пов’язаній із виданням журналів “Життя і слово”, “ЛНВ” та ін. Перекладацькі проблеми і роздуми письменника щодо них бачимо у листах Ів. Франка до М. Драгоманова та Мих. Грушевського.
Франковий зачин стосовно П. Люїса виявився вдалим. Маємо про нього декілька згадок Лесі Українки.
Особливе зацікавлення бельгійським письменником в українській літературі датується 1925 роком – роком смерті П. Люїса. Посмертна згадка про нього друкується у т. 88, кн. 9 “ЛНВ” за 1925 рік авторства Е. Жалю, до якої додавалися роздуми самого П. Люїса про поетичне мистецтво. Через два роки у тому ж журналі бачимо переклад двох віршів поета в інтерпретації Ю. Липи, які будуть згодом передруковані у виданнях поезії Ю. Липи у Торонто (1967) та Львові (2005). 1927 р. у Вінниці з’являється твір П. Люїса “Пісні Білітіси” у перекладі С. Смеречинського. Наступного року “Пісні Білітіси” друкуються окремим виданням у Львові та Коломиї в перекладі О. Карашкевича. Згадане вже міфологічне оповідання письменника “Бібліс” у перекладі І. Франка передруковувалося у т. 51 (Прозові переклади. 1876-1912), що вийшов як додатковий том до зібрання творів Каменяра у п’ятдесяти томах (К., 2008, С. 589-597).
Ярема Кравець,
доцент кафедри
світової літератури,
дійсний член НТШ