(Тема України в збірці Івана Франка “Мій Ізмарагд”)
Ще у раннній поезії “Не пора…” (1887) Іван Франко художньо задокументував свої революційно-політичні заклики: “Нам пора для України жить”, “Для України наша любов”, “Під України єднаймось прапор!”, “Ми поляжем, щоб волю, і щастя, і честь, Рідний краю, здобути тобі!”. Україна стала “ядром його каменярського боління” (Д. Павличко). “У мене ж тая Русь – Кривава в серці рана” (І. Франко).
Поетичний образ України І. Франко проніс крізь усе своє творче життя. Україна – це високе астральне світило Франкових поетичних світів. “Не пора…”, “Великі роковини”, “Мойсей” у цьому поетичному плані – вершинні, етапні його твори, це його поетичні спалахи.
У своїй третій чверті життя сорокадворічний І. Франко видає ще одну поетичну книгу “Мій Ізмарагд” (1898). У нього вона п’ята, зовсім відмінна від чотирьох попередніх. Поетична книжка Франкових Ізмарагдів – “наскрізь моральна”, це моральний кодекс, моральний статут, його висока, мудра дидактична наука. Композиційними центрами в ній є три віршові цикли – “Паранетікон”, “Притчі” і “Легенди” як своєрідні ідейно-тематичні важелі, ізмарагдові повчання (орієнтуючись на назву збірки). І в цій Франковій морально-поетичній “науці” знайшлося місце для України – до того ж провідне. Поетичні твори на цю тему він виніс “на чоло” збірки, помістив у першому циклі “Поклони”. Отже, ними відкривається книга Франкових Ізмарагдів. У “Поклонах” вісім віршотворів. Із них п’ять (початкових) об’єднані темою України.
Не солодко, а гірко склалось життя І. Франка, принаймні у творчому періоді його Ізмарагду. Щемно болить наше серце, коли читаємо передмову до книжки: “Значна часть поміщених тут віршів – то правдиві Schmerzenskinder (Діти страждання (нім.) – Ред.). Я писав їх у темній кімнаті, з зажмуреними, болючими очима. Може, сей мій фізичний і духовний стан відбився й на фізіономії сеї книжки. В хоробі чоловік потребує, щоби з ним обходилися м’яко, лагідно, та й сам робиться м’яким, лагідним та толерантним. Його обхапує глибоке, ніжне почуття, бажання любити, дякувати когось, тулитися до когось з довір’ям, як дитина до батька. Не знаю, наскільки ясно відбилося те почуття в отсій книжці, та знаю, що я бажав зробити її книжкою наскрізь моральною”1.
Такою “дитиною страждання” є перший вірш у циклі “Поклони” – “Поет мовить”. Другий вірш – “Україна мовить”. Таким чином, маємо віршовий діалог сина-поета і матері України. Щось на кшталт відомих ще в давній українській літературі віршових драматичних діалогів.
Вічна тема в нашій літературі: поет і Україна, вічна тема в літературах світу – син і мати, митець і рідний край, творча особистість і народ.
Лейтмотив поезії “Поет мовить” печальний, сумний, скорботний, навіть трагічний. Кожна з п’яти поетичних строф закінчується рефреном – латинською назвою “Cosa perduta!” (Пропаща справа! (лат.) – Ред.).
Пропащою є доля ліричного героя. Мова поета – це його лірична сповідь і лірична драма. “Вниз котиться” його “віз”, літа “путами” арканять його душу, “війна з життям програна”. Колись гарячий, запальний, він рвався до бою, серце пломеніло, горіло “чистою любовю”. “І що ж здобув? Лишив що за собою?” – риторичні запитання рвуть-розпинають його душу. Мороз зморозив листки, “буря люта” побила квіти. “Не довелось геройським боєм битись, Ламаться звільна мусив, ржою вкриться” (182). Поет, опечалений, зболений, зранений, духовно закайданений, зізнається: “Я сам не знав, де ті мої тирани? З дрібних огнив сплелись мої кайдани!” (182).
Остання строфа – це віршовий пуант – звернення поета до України – “сердечної неньки”, “стражденної, незабутої”. Синівське молитовне благання. Поет свідомий свого високого синівського обов’язку перед рідною матір’ю Україною. Але не так сталося, як бажалося: Україно, моя сердечна нене! / Не лай мене, стражденна, незабута, / Що не дало моє життя злиденне / Того, що ждати ти могла від мене!/ Cosa perduta! (182).
У розмову вступає Україна – “Україна мовить”. Її образ персоніфікований. Її мова – материнське повчання дітям (рідному синові). Мудра материнська наука, порада, розрада. Мова матері спокійна, виважена, судження аргументовані, переконливі, правдиві. У мові України переважають розмовно-побутові інтонації, бринить і пульсує материнська любов, ніжність, ліризм, материнська щедрість і доброта: Мій синку, ти би менш балакав, / Сам над собою менше плакав, / На долю менше нарікав! / на шлях тернистий сам подався / і цупко по тернах подрався, – / Чого ж ти іншого чекав? (183).
У цій поетичній строфі особливо вагомими, ідейно значимими є два віршові рядки: “На шлях тернистий сам подався/ І цупко по тернах подрався…” Чому служити Україні – це значить обрати шлях тяжкий, тернистий шлях, встелений не лаврами, а колючим терням? Відповідь знайдемо в наступній строфі. Україна себе самохарактеризує: Сам не знав, що гола я і вбога, / І до мойого ти порога/ Прийшов, захтів служить мені (183). І ніби жартуючи зі сином, убога мати каже: Ну, в мене слугам плати скупо, / А нарікать на мене глупо…/ Просила я тебе чи ні? (183).
Поет добровільно і свідомо взяв на себе тяжку ношу. Україна “гола і вбога” (читаймо “бездержавна”). Служити їй – це велика самопожертва, тяжкий поетичний труд, рівнозначний подвигу. Тут виразно, гранично чітко “прочитується” високий громадянський обов’язок поета перед Україною, обов’язок, художнім вираженням якого є обрана паралель, обрана пара – син і мати, мати і син.
Материнська розумна наука, доброзичлива порада скривдженому синові особливо простежується в третій строфі поезії “Україна мовить”: І що тобі за кривда сталась?/ Що підняли на тебе галас: / “Не любить Русі він ні раз!”/ Наплюй! Я, сину, ліпше знаю/ Всю ту патріотичну зграю/ Й ціну її любовних фраз (183).
Ця строфа дає підставу стверджувати: поет, з яким веде розмову Україна, це сам Іван Франко. Автобіографічна генетична основа вірша “Україна мовить” тут чітко вирисовується, окреслюється в типологічному зіставленні зі статтею І. Франка “Дещо про себе самого”.
Логічним продовженням діалогу між поетом і Україною є третя поезія в циклі “Поклони” – “Рефлексія”. Це класичний зразок рефлексійної лірики, за жанровими прикметами – ліричний роздум, медитація. Поетична розмова ведеться від першої особи (автобіографічного “Я”), ліричного героя-поета. Викладова форма монологічна, але не безадресна, звернена до конкретного співбесідника. У творі присутній адресат. Ним є рідний край. Постає образ уярмленої України, розп’ятого на хресті рідного краю і його сина (ліричного героя).
Роздумуючи, він себе самоаналізує і самовиражає: Важке ярмо твоє, мій рідний краю, / Не легкий твій тягар! / Мов під хрестом, отсе під ним я упадаю / З батьківської руки твоєї допиваю / Затроєний пугар (183).
Там, у двох попередніх творах, була його мати – Україна, тут є його батько – рідний край. Ліричний герой (поет) уклінно, навколішки падає перед Хресним розп’яттям. Тяжко, невимовно тяжко, гірко-прегірко батькові і синові. Син добровільно, без примусу розділив тяжку-гірку долю батька – рідного краю: “З батьківської руки твоєї допиваю Затроєний пугар”. Прекрасний художній троп – метафоричне вираження громадянського обов’язку, синівської жертовності. Благородний, благодійний, святий-пресвятий чин доброго сина перед маєстатом рідного краю. Йому ліричний герой шле благословення. Його турбує будуще рідного краю. Свої погляди він звертає до небес, до Бога: “… Одного лиш тобі благаю з неба, Щоб з горя й голоду не бігли геть від тебе Твої найкращії сини” (184). Турбується про суспільну злагоду, гармонію в краї і визнання його “сіячів” – чолових провідників: Щоб сіячів твоїх їх власне покоління / на глум не брало і на сміх. / Щоб монументом їх не було те каміння, / Яким в відплату за плодючеє насіння / Ще при житті обкидувано їх (184).
Невелика за розміром поезія “Рефлексія” (три поетичні строфи) не лежить осторонь, на узбіччі Франкової поетичної магістралі. Вона знаходиться на великому, довгому і широкому шляху до його “Мойсея”. Принаймні таке місце їй визначає процитована вище строфа. Чуємо “Мойсеїв” мотив – непризнання народом свого провідника-пророка; закаменували його, закидали камінням – такий смертний вирок винесли Мойсеєві лжепророки, антимойсеї Датан і Авірон. Маємо підставу вважати: поезія “Рефлексія” – це, крім усього, художній фрагмент, поетичний ескіз, невелика цеглинка до великої будівлі – поеми “Мойсей”. Франкова “Рефлексія” – твір про рідний край. Франків “Мойсей” – твір про рідний народ. Отже, вони генетично співзвучні. Мине сім років, настане 1905 рік – знаменний і щедрий у творчій біографії І. Франка., плодоносний для української і світової літератури – рік геніального Франкового “Мойсея”, і шлях до нього пролягав також через Франкові Ізмарагди.
Поезія “Сідоглавому” (четверта в “Поклонах”) – твір хрестоматійний. Про нього написано багато. Це лірико-публіцистичне посилання, адресоване “сідоглавому” – Юліяну Романчикові. Два світи, два антиподи, виражені особовими займенниками: “Ти” (Романчук) і “Я” (Франко). Основна тема твору – тема любові до Русі (України), тема патріотизму і зв’язана з ними тема Русі. Композиційним стрижнем, рушієм, своєрідним промотором є художній засіб антитези (протиставлення). Дві любові – лицемірна, прагматична (Романчукова) і справжня, правдива, істинна (Франкова). Два патріотизми – фальшивий (Романчуків) і щирий (Франків). І відповідно дві Русі – Романчикова, яку Франко заперечує, і його, яку він стверджує. Поет зболений її болями, для нього Русь – “відвічнеє страждання”, “кривава в серці рана”: Ти, брате, любиш Русь, / Як дім, воли, корови, – / Я ж не люблю її / З надмірної любови (185).
Русь у поетичній інтерпретації І. Франка представлена в найвищому вимірі його любові, в “Суперлятиві”. Це той найвищий ступінь, уже не вимірний на шкалі патріотизму, що переростає, перевищує себе і переходить у свою протилежність, своє заперечення. І оце “Я ж не люблю її З надмірної любови” – прекрасна метафора, метафоричний афоризм. Франковому “не люблю” ми не віримо. Любить він свою рідну Русь, дуже любить, – більше, ніж надмірно.
П’ятий вірш “Якби…” композиційно завершує тему України в циклі “Поклони”. У художній практиці рідкісне явище, коли службову частину мови – сполучник (у даному разі умовний) винесено в заголовок твору. У виданні 1898 р. цей твір був надрукований без заголовка. Таку назву дав йому І. Франко в другому поширеному виданні збірки “Мій Ізмарагд” – “Давнє і нове” (1911). До речі, поетичні заголовки “Рефлексія” і “Сідоглавому” також появилися в збірці “Давнє і нове”. Їх не було в “Моєму Ізмарагді”.
Яка ідейно-естетична функція заголовка “Якби…”? Службова частина мови – сполучник у Франковому вжитку виконує не службову, другорядну, підпорядковуючу функцію, а основну. Як заголовок, він “тримає” тему твору, концентрує основну думку, виокремлює її умовність. Цей сполучник у тексті твору І. Франко повторив двічі як анафору. Нею починаються два перші катрени. Отже, “Якби…” є опорною ключовою лексемою.
Поезія “Якби…” – це розмова І. Франка з матір’ю Україною. Знову “поет мовить”. Тут прочитуємо його погляд на національну історію України, – тяжку, стражденну, криваву, незмірно трагічну.
Великим стражданням, великою мірою крові і сліз народ український платив високу ціну за свою свободу. Аналогів у світовій історії не знайдеш, їх немає: Якби само великеє страждання / Могло тебе Вкраїно відкупити, – / Було б твоє велике панування, / Нікому ти б не мусіла вступити. / Якби могучість, щастя і свобода / Відмірялись по мірі крові й сліз, / Пролитих з серця і з очей народа, – / То хто б з тобою суперництво зніс? (185).
У мові ліричного героя, у його риторичних зверненнях до матері України чуємо голос Франка – Вічного революціонера і Франка – титана праці: О горе, мамо! Воля, слава, сила / Вимірюються мірою борби! / Лиш в кого праця потом скронь зросила, / Наверх той виб’ється з темної юрби (185).
Праця для України – також основний мотив поезії “Якби…” Поет малює невтішну картину української дійсності, сумує, печалиться, скаржиться, виливає свій біль, мучиться мукою України. Труду обмаль, цілиною лежить український лан, лише одиниці надломлюють сили. Життя народу – справжня каторга: Та праці тої, мамо, в нас так мало! / Лежить облогом лан широкий твій, / А кілька нас всю силу спрацювало, / Щоб жить, без дяки, в каторзі чужій! (185).
Розгорнутою епічною картиною цієї драми – народної каторги, трагічною епопеєю “розіллятого руського горя” по рідному краю, і “геть по Європі, і геть поза морем” у збірці І. Франка “Мій Ізмарагд” є поетичні цикли “По селах” і “До Бразилії”. Поетичний образ Галицької України в цих циклах – тема окремого дослідження.
Андрій Скоць,
професор кафедри української літератури імені академіка Михайла Возняка
1 Франко Іван. Зібрання творів у 50 томах. – К., 1976. – Т. 2. – С. 179-180 (далі посилання на це видання і том подається в тексті зі вказівкою на сторінку)