Сходознавець, перекладач, літературознавець Роман Гамада – старший викладач кафедри сходознавства філологічного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка. У 1999 р. нагороджений Літературною премією імені Миколи Лукаша, 2004 р. – почесною грамотою Міністерства культури й ісламської орієнтації Ісламської Республіки Іран. Понад два десятиліття Роман Романович своєю перекладацькою працею відкриває дивовижну літературу персомовних країн українському читачеві. Завдяки його роботі, українською мовою заговорили колоритні герої притч, народних казок, повчальних історій, жартів, анекдотів, пародійних трактатів, шахрайських новел з невідомого і захопливого світу. За ініціативи Романа Гамади видавництво “Навчальна книга – Богдан” започаткувало серії “Пам’ятки світової літератури” та „Скарби Сходу”.
– Романе Романовичу, розкажіть детальніше про презентацію нових видань зі серії „Скарби Сходу”, що відбулася у рамках цьогорічного Львівського міжнародного фестивалю дитячої книжки.
– На цьогорічному дитячому фестивалі на стенді “Навчальна книга – Богдан” відбулася презентація одразу двох книг із серії “Скарби Сходу”. Ідея видавати паралельно дитячу серію з’явилася не спонтанно, оскільки саме діти – найактивніші учасники таких фестивалів. Власне для них адаптовані видання, які вийшли нещодавно друком. Це вибрані твори знаменитого перського сатирика й гумориста XIV ст. Убейда Закані (зокрема, хрестоматійна казка “Миші й кіт”) під загальною назвою “Витончені жарти” та “Зібрання творів” маловідомого персомовного письменника Індії Мохаммеда Ауфі Бухараї, який жив і творив у ХІІІ ст. Діти – майбутні дорослі читачі, і передусім їх потрібно привчати до художнього слова. Треба будь-що переламати нинішню ситуацію, коли книжкові крамниці порожні від відвідувачів, а наклади художньої літератури вийшли на “стандарт” 750 примірників.
– Які видання передбачає серія “Скарби Сходу”?
– Назва “Скарби Сходу” з’явилася теж не випадково, мабуть, під впливом відомого віденського орієнталіста Йозефа фон Гаммера (1774-1856), який видав шість монументальних томів під назвою “Скарбниці Сходу” (1809-1818). У нашій серії вийшли в перекладах з перської “Анекдоти про муллу Насреддіна”, “Антологія перського гумору”, “Латаїф ат-таваїф” Алі Сафі, “Іранські народні казки”, “Книга папуги” (“Туті-наме”) Мохаммеда Ходавенда Кадері в перекладі Яреми Полотнюка, “Тисяча й одна ніч” в перекладі київського арабіста Валерія Рибалкіна та ін. Єдина й неодмінна умова висувається до перекладачів, які пропонують свої творіння: всі переклади повинні робитися безпосередньо з мови оригіналу.
– Чи важко наблизити східний світ до українського читача?
– Що стосується іранців, то у нас з ними багато спільного в культурі, побуті (звичайно, йдеться про доісламський період), адже скіфи, сармати, алани проживали у Північному Причорномор’ї. З’явилися роботи такого характеру, як, зокрема, східні ремінісценції в українському фольклорі. Проте це більше дилетантство, без знання мов і залучення оригінальних текстів. Про спільну фольклорну основу українських та іранських народних казок читач може більше дізнатися з передмови до книги “Іранські народні казки”. Попри відмінну ментальність, великих проблем при перекладі східних літератур не виникає.
– Яка, на Вашу думку, головна місія перекладача?
– “Хрестоматійна” проблема – культурна й часова відстань, і завдання перекладача подолати цю відстань за будь-яку ціну легальними методами (не спотворюючи, не перебріхуючи, не оминаючи складних місць). Місія перекладача загальновідома – донести найкращі здобутки світової літератури до читача. Місія сходознавця кардинально відмінна. Як відомо, українське сходознавство у 20-30-х роках минулого століття було знищене. За свою любов до Сходу жорстоко поплатився Агатангел Кримський, він змушений був допивати гіркоту днів у далекому Казахстані. Ось на такій руїні, на випаленій землі доводиться працювати. Але історія підвладна принципові компенсації, і саме у випалених соснових лісах починають рости трюфелі – найдорожчі гриби у світі.
– Чи є в Україні читацький попит на орієнтальні літератури?
– Читачі активно цікавляться східною літературою, хоча, кажучи науковою мовою, коло її естетичної затребуваності дещо вужче. І завдання перекладача – розширити це коло, залучати, зацікавлювати все нових і нових читачів. Кажу напівжартома: коли мале дівча, випасаючи корів на полонині в рідному Старосамбірському районі, читатиме іранські народні казки, це буде моєю найбільшою літературною нагородою. Андрій Содомора знає близько десятка своїх шанувальників. Із форуму на форум уже багато років приходить на стенд колишній інженер Ярослав Підгірняк, купує нові книги з серії “Скарби Сходу” і провадить інтелектуальні розмови. І це найбільший стимул для перекладача.
– Як би охарактеризували роль журналу “Всесвіт” у становленні Вашої перекладацької майстерності?
– У “Всесвіті” мої переклади почали з’являтися з 90-х років, і саме в цьому журналі, про існування якого навіть не здогадуються студенти, пройшли гарт основні мої творіння. На той час там працювали такі корифеї, як Михайло Москаленко, Олекса Логвиненко, Олександр Терех і багато інших. Саме Олександр Терех, тонкий знавець української мови, був моїм постійним редактором.
– Що Ви готуєте до вересневого Форуму видавців?
– Кожен перекладач має свої уподобання, мене ж останнім часом тягне в Індію, це хоча б згадуваний Мохаммед Ауфі. Крім того, завжди почесно й відповідально перекласти те, чого не було досі. До вересневого форуму видавців має вийти кілька книжок, між якими одна заслуговує на окрему розмову. Свого часу арабський письменник ібн аль-Мукаффа (723-759) переклав пам’ятку санскритської літератури “Калілу й Димну”, правда, з пеглевійської (або ж сирійської, себто арамейської) версії, оскільки оригінал не зберігся. Маловідомий перський письменник Абу ль-Маалі Насраллах Мунші у 1144 році адаптував цей твір під назвою “Раджа і брахман”. Ця книга давньоіндійських притч, яка ще не виходила у жодних перекладах, має з’явитись до Форуму в двох версіях – повній і дитячій.
– Розкажіть про проблеми та перспективи школи сходознавства в нашому Університеті.
– З відомих причин перекладом зі східних літератур займалися лише одиниці. Майбутні перекладачі змушені були здобувати освіту не в українських вузах. Степан Наливайко (індолог – мови гінді, урду) закінчив Ташкентський університет (згодом університет в Лакгнау, Індія), Олександр Шокало – Самаркандський, Григорій Халимоненко – Тбіліський, Ярема Полотнюк, Валерій Рибалкін – Ленінградський, Іван Чирко (нині покійний) опановував китайську мову на Далекому Сході. Проте всі вони давно відійшли від активної перекладацької діяльності, зосередившись на практичніших справах. Про переклади східних літератур можна буде серйозно говорити лише тоді, коли перекладач займатиме відповідне місце в системі вузівської освіти й науки. Всі культурні народи давно вже мають свій “Ґулістан” Сааді. Ми ще тільки доростаємо до нього…
– Дякую за розмову.
Анастасія Коник
Фото з архіву Романа Гамади