1926 року у статті “Апостолові праці” Михайло Грушевський писав, що Іван Франко “…дав свому народові такий невичерпний скарб, викував для нього таку зброю, що її значіння можна буде оцінити відповідно тільки згодом, з далекої перспективи історії”1. Погоджуючись із міркуваннями нашого першого президента, зазначимо, що той Франків “невичерпний скарб” формує основу національної гуманітаристики, є її відправним пунктом. Зрештою, мусимо визнати, настала вже й та “далека перспектива історії”, коли учений світ постав перед необхідністю повною мірою осягнути наснажений значним евристичним потенціалом велегранний доробок генія. Водночас, як ніколи відчуваємо потребу взяти в руки гартовану Франковим огнистим словом зброю, аби її непідкупним авторитетом жалити українофобську мізерію у той гіпертрофований нерв захланності, що нахраписто пульсує у єстві тих, хто за наш кошт переживає “головокружение от успехов”.
Франкове слово живо промовляє до людей зі здоровим нервом моральности, для тих же, кого “подвиг” Юди манить майбутніми вигодами, філософія життєвої поведінки автора “Мойсея” ніколи не буде зрозумілою до кінця. “Бажання правди у душі”, власне правда, якою б гіркою вона не була, в ієрархії цінностей Івана Франка завжди була пріоритетною. Він не сприймав недовисловленої, замовчуваної, переінакшеної правди, відтак нерідко, викриваючи “побожні” і не надто підступи еквілібристів слова, не раз опинявся поза колом толерованих офіційною владою осіб. Яко “блаженний муж, що йшов на суд неправих”, аби там, на несправедливому судилищі, де “неперемінними вотантами” були такі собі тогочасні зваричі, кирєєви, вовки та ін., незважаючи на тисячні небезпеки, завжди знаходити сили голосити “святую правду”, змагати до справедливості, долати безліч “хорих і уломних стереотипів”, виправляти хиби оспалої і опасистої суспільності, ждати і жадати позитивних змін у свідомості “непереглядної юрби”, Франко, будьмо певні, таки “ублагородив українську кров”, виховав генерацію “Молодої України”, яка навчилася “думати і почувати самостійно, не оглядаючись на високі впливи, не вивішуючи хоруговки на вітер”2, яка зуміла відчитати з його партитури національних імперативів усі партії, і злагоджено заграти крісами січового стрілецтва, гвинтівками вояків УПА, поклацуванням друкарських машинок шістдесятників-дисидентів та їх же поцокуванням сокир об конари соловецьких кедрів, вистукуванням шахтарських касок і гучними голосами студентів-голодувальників, рокотанням залізних майданівських бочок… Переконаний, що найближчим часом цей наснажений Франковим духом літопис українських промов можна буде поповнити самоствердним “золотим словом” могутньої європейської нації.
Франко, як і личить лицареві духу, ніколи не оминав гострих тем, він виносив на суспільне обговорення найскладніші питання, хотів почути і дослухатися до думки загалу ще на межі ХІХ-ХХ ст., значно випереджаючи час, прагнув вплинути на формування в Україні “громадянського суспільства”, де б кожен усвідомлював відповідальність за долю Батьківщини і знав, що саме “на ньому міліонів стан стоїть, що за долю міліонів мусить дати він отвіт”. Що ж бачимо зараз? Чи проросло те Франкове плекане зерно? Чи маємо хоча б ініціативи до обговорення (не кажу вже про нагальне розумне вирішення) актуальних питань сьогодення, чи, навпаки, кидають нам другорядні спекулятивні, дражливі теми, відволікаючи увагу від головного. Так і хочеться охарактеризувати оту підміну нагальних проблем “псевдоактуальними”, добре відрежисованими і не надто майстерно зіграними владними посилами словами Франка, який запевняв, що неглибокі розмисли владарів зводяться до примітивних логічних побудов на кшталт:
“Краще б то для моди
Заспівати, бач,
Про красу природи,
Ніж про людський плач”3.
Франкові рецепти поведінки у протистоянні з аморальним світом антиукраїнських сил і досі не втратили актуальності, адже засновані на здорових принципах людяності і національної честі.
І хоч як сильно “духа втома в’ялить”, не можна залишатися інертним у наївному сподіванні, що все якось без нашої діяльної участі раптово зміниться на краще. Властиво, Франко робив усе для того, аби українці не перетворилися у ту “низьку юрбу”, якій байдуже все, що поза сферою її “жолудкових інтересів”. Він невтомно звертався до кожного українця, аби той остаточно визначився в координатах життєвих пріоритетів і, знайшовши себе, усвідомивши свою приналежність до великої нації, ставав, коли не до самозреченого мощення “шляху поступу”, то, принаймні, виховав у собі повагу до величі героїв, котрі, “не шкодуючи ні труду, ані поту”, кров’ю замозолених рук і душ писали історію Батьківщини. Франко ніколи не збивався на розістеризовані псевдопатріотичні “глагоління”, від нього чуємо лише розважливе, пережите і передумане слово, хоч, може, інколи підбите непритишеною гострою емоцією небайдужого, але завше справедливе, завше доречне, завше своєчасне.
Так уже склалося, що з часів Франка змінилося дуже мало, адже і далі в Україні, щоб бути українцем треба мати досить геройства. Тоді дві імперії, пошматувавши нашу Батьківщину на “уєзди”, “провінції”, “губернії”, навперебій висмоктували живі соки з підневільного краю, а імперська машина невтомно працювала над підкупом і залякуванням українських провідників, всіляко підштовхуючи їх до зради національних інтересів, плекаючи грошовою підживою щораз зростаючу популяцію перекінчиків (у сучасній неканонізованій термінології “тушок”). Франкові ж неймовірними зусиллями волі вдалося виробити імунітет до спокус і зваб облудного імперського чиновництва, того многотисячного безликого воїнства абсолютизму. Властиво тут варто згадати, що наш геній дуже влучно ословив аж до примітивізму нескладну, однак добре приховувану назверх благородними поривами, сутність “абсолютистичного духу” (саме того, що ним починає тхнути в українському повітрі), який “…грається в піжмурки з народами: показує їм раз таку цяцьку, то знов іншу, а все тільки на те, аби спокійненько водити їх за ніс, куди йому треба”4.
Франкові безмірно боліло за Батьківщину, за те, що його відкритих і щирих одноплемінників, які, попри приповідкове упімнення, ніколи насправжки не держали за пазухою каменя і в стосунках із сусідами були відвертими, все ж не раз штовхали у спину, упосліджували і принижували, безцеремонно і нахабно впрягали у свої “бистроїзні поїзди”.
Він не мовчав навіть в умовах жорсткої імперської цензури і промовляв те, що було на умі багатомільйонної громади, і стверджував її право на самореалізацію і формування національної держави. Не боявся ні нестатків, ні тюрем, ні підступного суспільного виелімінування, ні постійних наклепів і брехонь, а невтомною апостольською працею виводив вже навіть зболеними хворими руками на скрижалях українського духу бажані обрії меж можливого, оті маєстати правдивого слова.
У листі до Івана Франка від 14 січня 1903 року Леся Українка писала: “…такий вже фатум над поетами, що мусять гукати на майданах і “прорицати, аки одержимі”, в той час, коли б хотіли в землю увійти від туги і замовкнути навіки”5. Скільки то разів, певне, хотілося Франкові і в “землю лізти”, і “замовкнути навіки”, та мужньо долав той фатум, не піддавався хвилинній слабкості, найважчі миті заповнював, як казала та ж таки Леся, “обкипілими кров’ю” мудрими словами, адже мало було надії почути поруч “Годі, відпочинь, я тебе перейму”, відтак ішов, долав і за порадою свого доброго вчителя Тараса, науку якого знав таки найліпше, боровся і поборював.
Саме Франко без жодної претензійності і вдаваного месіянізму взяв на себе оту для багатьох великих непосильну ношу і став, як влучно висловився Іван Денисюк, речником національної ідеї. Він не ховався за пишними фразами, не ставав у позицію опозиції, яка, за його ж глибокими спостереженнями, прагне лише “посад і авансів”, не лукавив у спілкуванні зі своїм народом, а болючими одкровеннями національної самокритики будив суспільство зі сну праведних, гідними подиву інтелектуальними звершеннями впритул наблизив українство до “ери національної регенерації”, допоміг здобутися на “нові сили”, “здійнятися до найвищих і найблагородніших ідей – любови до людей, справедливости, вільного розвитку особи і нації і, озброївшись цією силою, починати завойовувати собі нових друзів серед зрадливих синів нації, творити нову націю з руїн і ренегатів”6.
Франко вболівав за те, аби було “всюди проложено широкий, вільний шлях свобідній думці, безмірно інтенсивній праці одиниці, всюди позволено їй виявляти весь засіб її сили, бистроумності, оригінальності і глибини”7. Випромінюючи унікальну за силою інтелектуальну енергію, він сам вчив українців мислити, п’ядь за п’яддю відвойовувати для себе простір думки, призвичаюватися до систематичної духової праці. Учений переконував: “де є духова праця, там раніше чи пізніше мусить заяскріти й національна свідомість, немов огнена іскра внаслідок інтенсивного тертя”8. Плекання незгасного огнива національної свідомості, за міркуваннями Франка, мало б стати основою того, аби Україна врешті-решт забула про тисячні нерозпуклі пуп’янки “втрачених ілюзій” і реалізувала повною мірою генетично закладений державотворчий потенціал.
Франко завжди, коли говорив про перспективи розвою України, оглядався на гіркий досвід історичного минулого, за яким прочитував ті численні загрози, що чигають на кожному кроці, особливо ж, якщо цей крок самостійний, без будь-якого керування чи корегування зовні. Згадуючи про одного славного “первого” просвітителя, який начебто рубав вікно у Європу, Франко саркастично додав, що цей славний рубач при цьому “позатикав ті вікна у Европу, котрі перед тим були у нас на Вкраїні”9. Мимоволі напрошується аналогія із сучасністю, де ще один антропометрично схожий, і, судячи з фантастичних гонорарів за списано-ненаписані “велемудрі” книги-привиди, також “просвічений” “европейський муж” самодержавного пошиву з не меншим успіхом позатикав ті з неймовірними потугами майстровані українські вікна у Європу.
Франко бичував “крепким словом” тих “винародовлених українців, які своє забуття про рідний народ та його інтереси силкувалися ефектовно прикривати плащем всесвітнього лібералізму та ще й тим аргументом, що розвій культури й так не тепер, то в четвер затре всі національні різниці, зіллє всі національні індивідуальності докупи в одну сім’ю…”10.
Характеризуючи покоління шістдесятників ХІХ ст. Франко писав: “Почуття безсильности і безнадійности, почуття якогось невилазного загрузнення в болоті, зневіра в свої сили і в можність тривкого порозуміння з найближчими людьми, гарячкове шукання союзників, помічників, протекторів та меценатів скрізь, тільки не там, де лежить натуральне джерело сили та відродження, і ненастанний лемент: “Ой, помогите, любезнийшие братцы!”11. Начебто писалося в інший час і про інших людей, а так гарно цей мотив вкладається в сюжети сучасности. Образи зневірених Франкових попередників заступили “білоруськоязичні” варяги, що, ганебно програвши і газову, і сирну війни, та, гадається, близькі до того, щоби програти оту війну, що неоголошено провадять з українським народом, так і норовлять крикнути на “чистейшем русском”: “Ой, помогите, любезнийшие братцы!”
Встановлюючи реальних переможців першого двадцятиліття українських національних змагань (за точку відліку було взято 1848 р.), Франко з неабияким розпачем змушений був констатувати: “…фактична побіда лишається за елементом, якому тяжко й ім’я придумати, за якоюсь різномастою купою людей, у яких спільною підставою акції являється хіба спільна ненависть до свого рідного, спільна невіра в органічний зріст народу і його свідомости, погоня за особистою кар’єрою і спільна дволичність та безхарактерність”12. Ці есенціональні, по-франківськи глибоко і правдиво вловлені атестації так і кортить вписати в загальну характеристику нових побідників новітньої історії національних змагань. Адже назверх помітно, що національний вибух межі вісімдесятих-дев’яностих якось непомітно згас, ще раз, щоправда, бухнув яскравим помаранчевим спалахом, але дуже швидко знову зотлів і ледь животіє в серцях небагатьох гартованих чи то київським майданівським гранітом, чи то безкоштовно імпортованим московським морозом. Повертаючись до концептуально виписаної психологічної портретної характеристики ситуативних “псевдозвитяжців”, звернімо увагу на те, що І. Франко провідним імпульсом, який визначає їх тактику поведінки, назвав “ненависть до свого рідного”. У цьому контексті дуже доречним видається згадати упімнення нашого мудрого генія, який застерігав: “Ненависть – злий дорадник, а ще гірший учитель. Вона сліпа і осліпляє своїх учеників. Страшна, коли має в руках фізичну силу, вона робиться смішною, коли силкується орудувати зброєю духу, аргументувати, пояснювати та мотивувати. Приклади бачимо день у день…”13. Ой, таки бачимо!
Роздумуючи над історичним поступуванням українства упродовж багатьох соток літ, Іван Франко проникливо збагнув: “В тім то й наше нещастя, що від довгих сто літ усі гарні початки нашого розвою рвалися і нові покоління завсіди мусили зачинати наново, мусили боєм здобувати терени, завойовані вже давно їх предками, а потім знов утрачені бозна яким фаталізмом”14. В останній рік ХІХ сторіччя Франко докорінно змінив думку про отой нездоланний “фаталізм” націєтворчої спадкоємності, а відтак у фінальному акорді однієї із численних наукових студій він переконливо і впевнено виголосив: “антракти в нашім розвою вже неможливі”. Хоч визнаємо за нашим генієм не одну правдиво мовлену прогностичну візію, однак цю тезу, можемо, кажучи Франковим таки словом, охарактеризувати, як таку, що “далеко відбігла від істини”. З погляду більш як столітньої дистанції бачимо, як багато ще тих антрактів нам довелось пережити, перебути, переіснувати. Прикро й те, що й нині не можемо з певністю повторити Франкове оптимістичне “антракти неможливі”, ба більше, нас силоміць виганяють на черговий “відпочинок”, поквапливо опускаючи перед українством завісу, корбу якої за помахом всевладного (вже навіть конституційно) режисера наввипередки, з особливим ентузіазмом крутять бородатий “реформатор” від освіти та інший, теж реформатор “від усєго”.
Не вадить зараз многим, зрештою усім, добре прислухатися до Франкового слова, в якому відлито “ізмарагди” інтелектуальних звершень чоловіка з унікальною силою духа.
Хто здобуде всі скарби земні
І над все їх полюбить,
Той і сам стане їхнім рабом,
Скарби духу загубить15.
Скільки то вже грошовито-владних згубило найцінніші “скарби духу”, ставши рабами свого пишного матеріального статку. Слугуючи отому “мамоні”, вони втрачають людську подобу, вибудовують межигірські олімпи, відкіля, уявивши себе Зевсами, кидають блискавиці-“темники”, за спалахами яких приховують істинну “натуру бридку”.
138 літ тому, 6 травня 1874 року, вісімнадцятилітній Франко, що тільки-но входив у літературу і життя, осягнувши розумом-бистроумом усю гіркоту становища рідної нації, визначив оптимальний шлях для молодої генерації своїх побратимів-однодумців і з розважливістю досвідченого мудрого старця прорік:
“Думаєш плакать нам треба над нинішнім нашим станом?
О, ні, брате, лишень виметім з хати сміття!”16.
Іmpavidi progrediamur!
Без вагань простуймо вперед!
Святослав Пилипчук,
директор Інституту Франкознавства
1 Грушевський М. Апостолові праці // Іван Франко у критиці: західноукраїнська рецепція 20-30-х років ХХ ст. – Львів, 2010. – С. 27.
2 Франко І. Зібрання творів: У 50-ти томах. – К.: Наукова думка, 1976-1986. – Т. 49. – С. 230.
3 Франко І. Зібрання творів: У 50-ти томах. – К.: Наукова думка, 1976-1986. – Т. 1. – С. 32.
4 Франко І. Зібрання творів: У 50-ти томах. – К.: Наукова думка, 1976-1986. – Т. 45. – С. 285.
5 Українка Леся Зібрання творів: У 12-ти томах. – К.: Наукова думка, 1975-1979. – Т. 12. – С. 17-18.
6 Франко І. Додаткові томи до Зібрання творів у п’ятдесяти томах / Редкол.: М. Жулинський (голова) та ін. – К.: Наукова думка, 2011. – Т. 54. – С. 562.
7 Франко І. Зібрання творів: У 50-ти томах. – К.: Наукова думка, 1976-1986. – Т. 45. – 292.
8 Франко І. Додаткові томи до Зібрання творів у п’ятдесяти томах / Редкол.: М. Жулинський (голова) та ін. – К.: Наукова думка, 2011. – Т. 54. – С. 565.
9 Франко І. Покажчик купюр до Зібрання творів у п’ятдесяти томах / Редкол.: М. Жулинський (голова) та ін. – К.: Наукова думка, 2009. – С. 19.
10 Там само. – С. 180.
11 Там само. – С. 191.
12 Там само. – С. 193.
13 Франко І. Додаткові томи до Зібрання творів у п’ятдесяти томах / Редкол.: М. Жулинський (голова) та ін. – К.: Наукова думка, 2011. – Т. 54. – С. 362.
14 Франко І. Зібрання творів: У 50-ти томах. – К.: Наукова думка, 1976-1986. – Т. 32. – С. 227.
15 Там само. – Т. 5. – С. 261.
16 Там само. – Т. 2. – С. 445.