До 150-річчя від дня народження Уляни Кравченко
Українська письменниця, активiстка українського жiночого руху, одна з перших у Західній Україні жiнок-письменниць, чиї твори свого часу здобули значну популярність у галицького читача, Уляна Кравченко (справжнє ім’я – Юлія Шнайдер) народилася 18 квітня 1860 року в містечку Миколаєві на Дністрі в родині зукраїнізованого німця, який служив комісаром Жидачівського повіту. Шнайдери були типовою родиною німців, які, оселившись у Галичині, добре вивчили українську мову та культуру, часто зближувалися з корінним населенням. Мати Уляни – Юлія Лопушанська – дочка греко-католицького священика. Батько помер, коли дочці минуло десять років, тому її виховували в родині дядька – судового радника О. Лопушанського. Як зізнається письменниця в листах і спогадових ескізах, вона рано почала писати вірші, цікавитися світовою та українською літературою, щоправда, дядько-москвофіл, через переконання, забороняв читати українських авторів – І. Котляревського, Г. Квітку-Основ’яненка, Ю. Федьковича, а тим більше такого радикала, як І. Франко.
Початкову освіту майбутня письменниця здобула вдома (її вчителькою була німкеня, котра часто “по лекції” говорила з ученицею про літературу). Потім Юлія Шнайдер навчалася у Львівській учительській семінарії (1877–1881). Після закінчення семінарії Уляна Кравченко вчителювала у школах Львівщини. Бере активну участь у громадському житті, знайомиться з активістками жіночого руху, зокрема з Наталею Кобринською. З 1920 року до останніх днів жила в Перемишлі, де й похована.
Після виходу 1885 року першої збірки “Prima vera”, яка підписана ще справжнім прізвищем і виразно позначена впливом поезії Івана Франка, юна поетеса здобула чималу популярність серед читачів.
1891 року вийшла друком поетична збірка “На новий шлях” під псевдонімом Уляна Кравченко, де вміщено вірші, насичені громадсько-політичними та патріотичними мотивами, закликами до жінок-сучасниць щодо активної участі у житті суспільства.
Надалі понад два десятиліття її поезії виходять друком у різних часописах, журналах, альманахах, антологіях (“Зоря”, “Літературно-науковий вістник”, “Дзвінок”, “Житє і слово”, “Руслан” та ін.). Окремими виданнями її книги, адресовані головно для дітей та юнацтва, появляться у 20–30-х роках ХХ ст., зокрема “Проліски”, “В дорогу” (обидві 1921), “Лебедина пісня” (1924), “Шелести нам, барвіночку” (1932). Одночасно поетеса видає і третю збірку своїх віршів “В житті є щось” (1929) та “Вибрані поезії” (1841), у яких суттєво домінують, кажучи авторським окресленням Уляни Кравченко, “еротики”, тобто інтимні ліричні зізнання, пейзажно-настроєва лірика, наскрізними є мотиви туги за щастям, тривожне, тремке побивання-співчуття за простолюд у його змаганні з життєвими негараздами, а також громадянсько-патріотичні інтонації, в яких пульсують ідеї об’єднання обох частин української землі в єдиній Українські державі. Багата на заклично-патріотичні пасажі та громадянський пафос і майже не відома (через заборону) збірка “Для неї – все!” (1931), де вміщено поезії зі стрілецькими мотивами, як-от: “Під Крутами”, “На стрілецьку нуту”, цикл “З пісень летунів” та ін. Окрім того, Уляна Кравченко видала збірки поезій у прозі “Замість автобіографії” (1934) та “Мої цвіти” (1933), численні статті, автобіографічні нариси, оповідання, повістки, спогадові шкіци. Поетка здійснила численні переклади і переспіви з європейських поетів (Н. Ленау, А. Немоєвського, С. Пшесмиицького, А. Урбанського, Я. Каспровича), що мали значний вплив на формування естетичних уподобань і вдосконалення художньої майстерності самої письменниці та її сучасників.
Чи не найбільшу вагу в ограненні обрисів ліричного героя, а також вплив на політичну та філософсько-медитаційну тональність поезії Уляни Кравченко мав Іван Франко. Ось чому образ Івана Франка та значущість його діяльності, починаючи з другої збірки, стали стрижневими в її поетичному світі (цикли “Титани”, “Мирон”). В останні роки свого життя вона готувала збірку поезій, присвячену письменникові, яку, із суттєвими уточненнями та доповненнями, аж у 1996 р. підготувала до друку та видала Ганна Огриза під назвою “Пам’яті друга”, де вміщено вірші в прозі, ліричні медитації, статті, спогади, а також листування Юлії Шнайдер та Івана Франка, з яких постає образ Франка-метра як наставника та його не завжди сумлінної учениці із самостійним і почасти виразно жіночим поглядом на життя і художню творчість. Підводна мелодика їхнього листування просякнута ліризмом, іноді елегантними лестощами, інтимним заграванням з боку поетеси-вчительки і менторським, дещо розважливо-старечим, наставницьким тоном із філософічно-інтелектуалістською заглибленістю та демонструванням ерудиції у листах-відповідях Івана Франка. Тож частенько натрапляємо в листах поетеси на такі-от моменти: “За критику строгу не гніваюсь на Вас, мій Друже-учителю, гніваюсь лишень на себе, що яко Ваша учениця, через так довгий час – не вмію ще Вас вдовольнити…” (лист від грудня 1885 року з Руденки). Але є й такі суто жіночі ущипливо-діткливі, іронічні реверанси та вчительські напучування-дидактизми у листах на адресу Івана Франка: “Гадала –м вже не писати – щобись міг, чоловіче, спокійно умерти – но, пригадавши собі, що єсте Русином, чую обов’язок і право будити Вас до життя і діла! Чи Русь так слабих синів має, що при перших яких неповодженнях-неудачах умерти бажають?! Вільно Вам, друже, умерти для себе, але не вільно для народа так скоро умирати, хотяй тяжкі жертви і проби несе життя – мусите витревати, тим більші будуть заслуги! Отже, прошу не бути слабим, як тканина павуча, що вітрам уносити даєся! Братя Русини повинні виробити в собі духа із сильного матеріалу, повинні знести все, як гартована сталь блискуча, як той дуб твердий, неустрашений бурями. О, кріпіться, не уставайте, знеохочений у праці, не уступайте місця іншим можним сусідам, кріпіться надією кращих днів – хотяй би не для нас, але за нашим заходом для слідуючих поколінь най заграває до праці!..” (пасаж, який зрівні націонал-патріотичній есеїстиці Дмитра Донцова, Юрія Липи, Євгена Маланюка).
Звичайно, їх листування заховує в собі і значну окрушину фліртових передражнювань, залицяльних компліментів, а водночас дозволяє чітко простежити головні, сказати б, стадії розвою інтимних почуттів – від філософсько-медитаційного обміну думками із рольовою грою “учениця-наставник” до чітко простежуваної сердечної, дружньої приязні, а надалі перехід до приятельського тембру в епістолярному комунікуванні. Тому у зверненнях Івана Франка до Уляни Кравченко і навпаки, зокрема, така багата ряснота риторичних звертань, за якими можна відчитувати рівень взаємин між учасниками цієї тривалої в часі епістолярної розмови (від “Дорога панно Юліо!”, “Дорога сестричко!”, “Ласкава пані!”, “Дорога товаришко!” і до “Шановна (або навіть “вельмишановна”) пані!” чи “Високоповажна пані добродійко!” тощо – в Івана Франка; від “Ви”, “Вас” або ж звертань у третій особі на зразок “Мирон забуває, чи не хоче пам’ятати, о що-мя питався…”, “мій учителю і приятелю”, “мій друже”, “прощаю по раз вторий, стискаючи сердечно братню руку”, “мій недобрий друже” і до “Високоповажний брате!”, “Високоповажаний Друже!”, “Високоповажаний Пане!”, “Високоповажаний Добродію!” – в Уляни Кравченко. Для дослідження еволюції стосунків між молодими людьми – панною та паничем (у час найбільш інтенсивного їх спілкування Франкові – 27–30, Юлії – 23–25 років) – листування Івана Франка та Юлії Шнайдер неймовірно вдячний матеріал, а головно на початках, коли кореспонденти ніби зважують, приміряють свої стилі, інтелекти, набутий життєвий досвід і переконання, навзамін перекидаючись дошкульними фразами… Чи не інтригує, чи не спонукає до роздумів початок листа Уляни Кравченко до І. Франка від 28.12.1883: “Так нам було добре, коли Мирон був учителем, а Юлія ученицею, – так свобідно писалося – от я складала якісь віршики – вперед сміялася як свавільне дитя, що Мирон мусить поправляти, а за тоє нагнівається на мене і буде учив, як дальше маю писати – но горе! Так коротко моя утіха тревала. Мирон не хоче бути учителем, він зачинає пісню інакшу – пісню соловія співати, но чи зможу я на ню відповісти? така тяжка задача для мене, тим більше, що цілком несподівана. Кілька хвиль чекає картина біла, щоб ню заповнити відповідею на Ваші вопроси, но чи ж то легко сказати, що душа чує?!”
У ліричних звіряннях і в листовних “дуелях” з Іваном Франком Уляна Кравченко репрезентує то виразно жіночий, традиційний погляд на людське життя із прагненням – “… в хвилині щастя вічність пережити”, для якої чоловік та його ідеали – альфа і омега її життєвих обріїв: “Любити – се життя… Ти розкіш мого духа і міць його…”; “… Піду за тобою всюди. Білою голубкою… блиском упаду, думи-цвіти розкину вокруги тебе… Усюди біля тебе розцвітуть цвіти; не топчи їх: сі цвіти – се думи мої про тебе”; з іншого боку, в її поезії натрапляємо й на такі “нежіночі”, афористично наструнені, сповнені ригоризму думки: “Віддати комусь ціле серце – се віддатися в неволю…”; “Хто має обов’язки – місію не повинен в погоні за особистим щастям тратити властиву ціль… Не на теє природа дає творчі здібності, щоб писати еротики, але на те, щоб народові в його поході до добра освічувати шлях”.
Уляна Кравченка свідома того, що “в житті все-таки полишаються фрагменти недосказані, тайни нерозв’язані… для чужих…” І, мабуть, не випадково в одній поезії в прозі її лірична героїня запитує: “І хто кому натхненням був? Ти мені чи я тобі? Чи се я – “Я дубам не пара, і тінь твоя на мене упала?..”
Таїну життя та творчості Юлії Шнайдер, що ввійшла в українську літературу під псевдонімом Уляна Кравченко, потрібно ще розгадувати, адже її творчу спадщину зазвичай перечитують лише вряди-годи, побіжно, здебільшого як таке собі сателітне явище побіч гігантської творчої і наукової спадщини Івана Франка. Таким явищам української культури, навіть якщо вони з погляду вселюдських верховин є другорядними, потрібно приділяти більше уваги, адже не завжди найкращі витвори абсорбують дух часу настільки, як так звані периферійні артефакти культури.
Юрій Горблянський