Нещодавно оприлюднені звернення Вченої ради Університету до Голови Верховної Ради України та народних депутатів України, вченої ради філологічного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка до вчених рад філологічних факультетів, Інститутів філології й академічних філологічних центрів та установ і відозву до народних депутатів України, усіх українців та громадян України підтримали колеги з Ягеллонського університету у Кракові, Українського культурно-освітнього Центру ім. Франка (Відень).
Професор Володимир Мокрий, керівник кафедри українознавства Ягеллонського університету, надіслав лист підтримки мовних ініціатив Львівського університету та звернення до Президента України з підписами понад 200 осіб з кафедри українознавства факультету міжнародних і політичних студій Ягеллонського університету у Кракові. За словами професора Володимира Мокрого, серед польських студентів і викладачів триває обмін думками щодо полеміки над проектом закону. Українознавці висловлюють свою стурбованість мовною ситуацією в Україні. Зазначимо, що кожного року на перший курс Ягеллонського університету вступає 50 студентів (майбутніх бакалаврів) та 30 студентів (майбутніх магістрів), охочих вивчати українознавчі дисципліни.
Нижче наводимо тексти відкритого листа Президентові України та заяву правління Українського культурно-освітнього Центру ім. Франка:
“Вельмишановний пане Президенте!
Ми, студенти, аспіранти і науково-дидактичні працівники Кафедри українознавства факультету міжнародних і політичних студій Ягеллонського університету у Кракові, дуже занепокоєні ініціативою влади України щодо введення російської мови як другої державної мови в Україні.
Звертаємося до Вас, пане Президенте, з надією, що Ви нас зрозумієте, тому що пам’ятаємо, як на початку своєї каденції Ви апелювали до міністрів і політиків України, щоб вони розмовляли українською мовою.
Останніми роками під час наших частих поїздок в Україну ми переконуємося, що ситуація української мови раз у раз погіршується, особливо в публічних установах та у сферах суспільної комунікації. Із прикрістю спостерігаємо за дедалі сильнішим домінуванням російської мови також у більшості університетських середовищ. Відомо, що мовна ситуація в Україні – це результат історичних обставин, зокрема того, що після Переяславської Ради 1654 року протягом сторіч українська мова не мала сприятливих умов для розвитку, більше того, була дискримінованою і забороненою горезвісними циркуляром Валуєва й Емським указом царської Росії, який діяв у 1876–1905 роках. У тих часах у губерніях Російської імперії, у тому числі й на Україні, царська адміністрація закликала, щоб “в училищах стараться вести преподавание на русском языке […] Ничто так не соединяет побежденные народы с победителями как язык”. Такі є між іншими джерела двомовності в Україні.
Однак Україна ось уже понад двадцять років є незалежною державою і сама може формувати свою міжнародну політику, у тому числі мовну й освітню, знаючи, що в мові, як довів Олександр Потебня, закодовано менталітет кожного народу. А без збереження і розвитку національної мови Україні загрожує втрата національної ідентичності та культури. Саме тому жодним чином не можна виправдати абсолютної байдужості нинішніх урядовців, відповідальних за гуманітарну політику в Україні, до вирішення мовної проблеми, а особливо антиукраїнську позицію міністра освіти Дмитра Табачника. Рішення того міністра, включно з ліквідацією україномовних шкіл, прямують у зовсім іншому напрямку, ніж, наприклад, діяльність комуністичного комісара Миколи Скрипника (1872–1930). Варто пригадати, що після кількох років офіційної українізації зрусифікованої царською владою України, М. Скрипник подавав у наступних числах ефекти своїх дерусифікаційних дій: “У 1928 році було на Україні загальнополітичних газет 45, у 1929 – 84. 1928 року річний тираж був 2 635 246 примірників, а через рік тираж побільшився до 4 220 363 примірників… “Комуніст” 1928 року мав тиражу 28 000 примірників, а в січні 1930 року від має 122 000 примірників. “Вісті” з 46 000 примірників тиражу 1928 року зросли до 90 000 примірників в 1929 році, “Радянське село” з 172 000 примірників за цей час зросло до 600 000 примірників. Журнали, видавані українською мовою, становили 71,2% в 1928 році, а тепер становлять 84%. Якщо взяти тираж, то він щодо українських журналів більшає так: з 70% 1928 році до 94% в 1929 році” (див. I. Kошелівець, Микола Скрипник. Сучасність, Мюнхен 1972, с. 111–112). На жаль, як відомо, діячі українізації увійшли в історію як представники “Розстріляного Відродження”, їхні твори було надруковано завдяки засновникові паризького журналу “Культура” – Єжи Ґєдройцю в антології авторства Юрія Лавріненка під заголовком “Розстріляне Відродження” (Париж 1958). Після періоду українізації, що тривав з 1925 до 1930 року, розпочалася трагічна смуга сталінських репресій і русифікації України, описана у відомій книжці колишнього міністра культури України Івана Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація” (Монреаль 1968, с. 264).
Отже, не тільки історичні події та факти, але й діяльність освітньої влади й політиків незалежної України спричинили, що сьогодні, наприклад, у Луганську, Донецьку, Одесі, в Криму не можна купити жодної газети українською мовою, а у місцевому теле- та радіопросторі функціонує лише російська мова. Подібну ситуацію можна спостерігати також у Харкові, Миколаєві й інших містах України. У цих регіонах не можна купити жодних путівників українською мовою. Навіть у столиці України – Києві – треба докласти чималих зусиль, щоб придбати українську газету чи книжку. Спроби розмовляти українською в ресторанах, магазинах й установах більшості міст України викликають здивування навколишніх.
Вибираючи українознавчі студії, ми ніколи не думали, що ситуація української мови після двадцяти років незалежності України буде аж так погіршуватися. У зв’язку з цим ми щораз більше побоюємося, що у майбутньому не знайдемо роботу як українознавці. Нам дуже важко зрозуміти і дуже прикро, що, подорожуючи Україною, у літаках, поїздах, в офіційних установах України ми чуємо передовсім російську й англійську мови, а українську лише вряди-годи. Наші спроби порозумітися українською не знаходять розуміння і навіть викликають негативні реакції.
Така ситуація видається не просто дивною, а й не має аналогій у світі. Тим більше незрозуміло, коли українські депутати, політики й державні службовці у більшості не розмовляють державною мовою ані у себе на Батьківщині, ані під час закордонних делегацій. Отже, якщо нинішні політичні діячі та представники влади не мають жодної пошани до першої державної української мови, то після введення російської як другої державної Україні загрожує небезпека, що українська мова буде мати повністю маргінальне значення. Крім того, після евентуального введення російської мови як державної, російськомовні громадяни України не будуть зобов’язані взагалі вчити першу державну українську мову. Ситуація тоді стане несправедливою і невиправданою, тому що внаслідок історичних подій усі українськомовні громадяни знають російську мову.
Для нас, громадян Європейського Союзу, до якого, як віримо, увійде й Україна, очевидним є факт, що у всіх державах їхні державні мови є офіційними, а створення умов для їхнього розвитку стає одним із обов’язків влади. Ми віримо, що Україна не буде винятком і збереже свою державну мову та не піде шляхом Білорусі.
Звертаємося до Вас, пане Президенте, з надією, що і Ви, й українські політики, освітні діячі та вчені України зробите все можливе, щоб не була загроженою, але розвивалася чудова українська мова, творена у важких часах поколіннями українців, гідних генія Тараса Шевченка, Лесі Українки, Василя Стуса, Ліни Костенко й інших.
Зі словами належної пошани від імені працівників, аспірантів і студентів лист підписали:
Яцек Войчєховський, Коло наукове студентів українознавства “Вернигора”
Евеліна Атласік, магістрантка
Софія Дрозьдзік, магістр, аспірантка
Володимир Мокрий, професор Ягеллонського університету, керівник кафедри українознавства
Краків, 26 травня 2012 р.”
Прес-центр
Львівського національного університету імені Івана Франка