Напередодні річниці прийняття Конституції в Україні насамперед згадуємо, як усе відбувалося. Кадри хронік із сльозами на очах, датовані червнем 1996. Михайло Сирота, який рветься до трибуни. Зворушення й тріумф. Справа в тому, що йшов уже шостий рік після проголошення незалежності й усі колишні радянські республіки вже мали свої конституції. Україна зате була першою, де прийняли Конституцію парламентським шляхом. Однак у нас найдовше з усіх зволікали: напевно, сподівалися на повернення радянських часів та порядків.
Конституцію України приймали в умовах важко досягнутого консенсусу, в протидії ретроградам, які тоді представляли й тепер представляють провладну більшість. Конституцію потрібно було підкріпити ще прийяттям 50-ти законів, але цього досі не зроблено. Відтак, за словами завідувача кафедри конституційного права юридичного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка Любомира Бориславського, наша Конституція – наче жінка, яка вийшла на вулицю голою. 2004 року ніхто її не захистив, коли внаслідок неправових конституційних змін багато повноважень Президента перейшло до Прем’єр-Міністра. І тепер відбуваються маніпуляції зі статтями Конституції, як і, зрештою, інших законів України, що їх використовують як кому заманеться. Звичайно, зміни до Основного Закону теж можуть бути доречні, але виключно на правовій основі.
Під таким кутом зору глянемо на законопроект “Про засади державної мовної політики”, що спричинив чималий переполох у суспільстві. Хто тільки з прибічників “Кіко” (Ківалова–Колесніченка) не згадував ст. 10 Конституції України, яка гарантує вільний розвиток російської мови в Україні як мови нацменшини? Мовляв, велика російська мова зникає в Україні з ужитку, мовляв, потрібно її підтримати й надати їй статус регіональної. А подекуди звучить навіть пропозиція надати російській статус другої державної в Україні.
Чи ж це не макіавеллівська поведінка манкуртів з Партії регіонів? Не прикривання надірваним фіговим листком статті Конституції національної індиферентності та ненависті до України, її культури? Адже хіба хто-небудь у нас чув про обов’язкове володіння державною мовою службовців усіх рангів? Чи то не в нас Міністр економіки є кричущим прикладом недотримання в Україні тієї ж ст.10 Конституції України, де сказано, що державною мовою в Україні є українська? Чи, може, діють державні програми на підтримку українського книговидавництва? Чи, може, сучасна школа не послуговується архаїчними до непристойності хрестоматіями з літератури ледь не радянських часів? Чи, може, уряд бодай щось зробив для українців Росії, які також воліли би мати підтримку з Батьківщини у вивченні рідної мови на чужині?
Я вже не кажу про видатні постаті минулого, які творили українською та прославили її в світі. Пам’ять про цих людей теж повинна бути справою Української Держави, бо вони – національне надбання. І це також записано в різних статтях нашої Конституції.
Натомість два кричущі випадки того, як уряд не дбає про вшанування діячів минулого. Перший – Марко Вовчок. Письменниця, яка на початку XIX ст. прославила українське слово на цілий світ. Забута в Кабардино-Балкарії її могила, занедбаний літературно-меморіальний музей, що його час від часу поновлюють власними коштами емігрантські згромадження…
І другий кричущий випадок – Олександр Довженко. Автор фільмів, що входять до першого десятка шедеврів світового кіномистецтва. З волі Сталіна Довженко помер і похований у Москві. Спроби перевезти прах письменника на Батьківщину, з туги за якою розірвалося його серце, Українська Держава не зробила жодної. Творів не перевидавала, фільмів не тиражувала, а сад, посаджений режисером довкола Київської кіностудії, названої його іменем, якась підприємлива людинка задумала була зрубати. Дивно, що перешкодили, але напевно що не органи влади.
Такі сумні думки можна би було продовжити, але є все-таки здорові люди в Україні, і тому хочеться саркастично сміятися в очі тим, хто так хвилюється про російське.
І так в усьому. Видається, що реальність (як є), і те, що фіксує Основний Закон (як має бути), так само далекі, як небо від землі. Невже радянська конституція залишила своїй спадкоємиці тінь фасадності?
Шкода, адже наша Конституція, за словами вченого-конституціоналіста, завідувача кафедри конституційного права юридичного факультету Львівського університету, професора Любомира Бориславського, складена у відповідності до найвищих морально-етичних норм та правових засад. Вчений згадує видатних людей, у тому числі львів’ян, безпосередньо причетних до процесу створення та прийняття української Конституції. Це В’ячеслав Чорновіл, Ігор Юхновський, Михайло Голубець, колишній завідувач кафедри конституційного права юридичного факультету нашого Університету, професор Володимир Кампо. До складу Конституційної комісії входив також випускник юридичного факультету Львівського університету Віктор Бедь.
Потрібно змінювати суспільство, щоби про нього не можна було сказати, ніби воно не здатне до державного життя. А поки що статті Конституції України, які стосуються нас, пересічних громадян, віддають якщо не іронією, то гумором точно. Бо ми на папері маємо право на гідне життя, навчання й працю. А в реальності бабуся простягає руку на розі вулиці. Щодня хтось розпачливо просить гроші на лікування рідних. І так до безконечності.
Ми в чи не найбіднішій країні Європи, друзі. Щоб остаточно не скотитися до статусу біогумусу, мусимо все пильніше задумуватися, що маємо їсти-пити, в що одягнутися, що робити нашим дітям, які завершили навчання у ВНЗ і не мають місця праці. Усе це – насущні питання, перемішані з фактами безчинства влади супроти громадян, вибіркового судочинства або ще гірше – такого, що забиває людей на смерть, свавілля багатіїв та їхньої безкарності за те, що полюють на людей, як на зайців. Ще раз: папір і практика – два різні полюси нашого життя.
На останніх сторінках Конституції – перелік рішень Конституційного Суду України, що містять тлумачення окремих статей Основного Закону України. Ці тлумачення в основному стосуються народних депутатів, виборів та органів влади й судочинства. Нас, простих громадян, наших інтересів, там мало.
В таких країнах, як наша, люди особливо пам’ятають про вищі закони, які єдині урівнюють справедливо “великих” та “малих”. Це – наша віддушина. Напевно, Конституція України визріє разом із суспільством. Можливо, Конституційна асамблея, що розпочала роботу, справді залучить громаду до вдосконалення Основного Закону, до модернізації методів управління і взагалі оновлення правил життя відповідно до вимог часу. Так стверджує ініціатор асамблеї, екс-президент Леонід Кравчук. Не приведи, Господи, аби це утворення при Адміністрації Президента, незважаючи на свій поважний склад (науковці-конституціоналісти, політики, чиновники найвищих рангів), не перетворилося на ще одне сервілістське, маніпулятивне зібрання, яке напередодні чергових виборів до Верховної Ради знову щось змінить у Конституції заради власної вигоди.
Марія Кривенко