26 квітня виповнюється 120 років від дня народження Миколи Костянтиновича Зе?рова, який народився 1890 р. в містечку Зінькові на Полтавщині в багатолітній учительській родині.
Як і Микола, його брати теж стали відомими людьми: брат Михайло – поетом і перекладачем, знаний під літературним псевдонімом Михайло Орест, а брат Дмитро Зеров – ботаніком, академіком АН УРСР.
Микола Зеров – видатний український літературознавець, глибокий аналітичний критик, полеміст, лідер групи “неокласиків” (М. Драй-Хмара, П. Филипович, Максим Рильський, Юрій Клен (Освальд Бургардт), В. Петров-Домонтович), майстер сонетної форми, олександрійського вірша і блискучий перекладач античної та сучасної європейської поезії, видатний викладач українознавчих дисциплін у різних освітніх закладах (Другій українській державній гімназії ім. Кирило-Мефодіївського братства у Києві, Архітектурному інституті, Баришівській соціально-економічній школі), редактор бібліографічного журналу “Книгарь” (до початку 1920 р.), професор Київського інституту народної освіти (з 1923). Він – автор поетичної книги “Камена” (1924), упорядник книг “Антологія римської поезії” та “Нова українська поезія”, що стали помітним явищем у тогочасному літературному житті. М. Зеров був активним учасником літературної дискусії 1925–1928 рр., у якій численними статтями підтримав М. Хвильового. Був членом елітарного гуртка діячів української культури, що сформувався довкола Георгія Нарбута, де обговорювали проблеми розвитку української літератури, малярства, графіки тощо. Автор монографії “Леся Українка”, історико-літературних праць “Нове українське письменство” (1924), “Ad fontes” (“До джерел”) (1926), “Від Куліша до Винниченка” (1929).
1930 р. М. Зеров змушений виступити “свідком” на ганебному процесі СВУ (Спілки визволення України), що був генеральною репетицією перед знищенням десятків тисяч представників української інтелігенції у 1930–1940-х роках. 1933 р. вчинив самогубство М. Хвильовий. 1934 р. – розстріляли Г. Косинку та О. Влизька. Наприкінці 1934 р. М. Зерова звільнили з Київського університету, і він, після смерті 10-річного сина, у надії на порятунок переїжджає до Москви. Уночі 28 квітня 1935 р. його заарештували під Москвою на станції Пушкіне і переправили до Києва для слідства за звинуваченням: “керівництво контрреволюційною терористичною націоналістичною організацією”. 1–4 лютого 1936 р. разом зі сфабрикованою так званою “групою Зерова” – Павлом Филиповичем, Ананієм Лебедем, Марком Вороним, Леонідом Митькевичем, Борисом Пилипенком, М. Зерова засудили як керівника української контрреволюційної націоналістичної організації і визначили йому міру покарання: десять років позбавлення волі у виправно-трудових таборах із повною конфіскацією майна. Відбував покарання на Соловках.
На початку жовтня 1937 р. “справу Зерова та ін.” переглянула “особлива трійка” УНКВС по Ленінградській області, і всіх засудили до розстрілу. Вирок виконали 3 листопада 1937 р. в урочищі Сандармох (Республіка Карелія). Через 21 рік Ухвалою Військової Колегії Верховного Суду СРСР від 31 березня 1958 року вирок Військового трибуналу КВО від 1–4 лютого 1936 р. і постанову “особливої трійки” УНКВС по Ленінградській області від 9 жовтня 1937 року скасовано, а справу припинено “за відсутністю складу злочину”.
Класична простота, висота почуттів, філософська медитативність, вишукана мова, версифікаційна майстерність, наскрізний інтелектуалізм характеризують і оригінальну, і перекладну поезію М. Зерова. Захоплює і науковий стиль його літературно-критичних та наукових праць, що позначені глибиною спостережень, прозорістю й аргументованістю наукового мислення, несподіваними літературознавчими відкриттями в інтерпретації багатого, енциклопедично дібраного літературного фактажу.
Наукова і поетична творчість М. Зерова, як і всіх представників української “неокласики”, назавжди залишиться еталонним, вершинним явищем української культури ХХ ст.
Ю. Г.