Урочище Сандармох як місце розстрілу і поховання 1111 в’язнів Соловецької тюрми особливого призначення (рос. СТОН) після тривалих пошуків і вивчення архівів НКВД знайдене пошуковою групою С.-Петербурзького та Карельського «Меморіалів» влітку 1997р. біля міста Медвежьєгорськ у Карелії. Пізньої осені цього ж року вперше відзначали Дні пам’яті жертв Великого терору – масових розстрілів 1937 р. (за вироками «особливих трійок» без слідства і суду) на честь 20-х роковин Жовтневої революції. «Меморіал» запросив делегації з усіх кінців колишнього СРСР та нащадків (кого вдалося знайти) тих, хто упокоївся у Сандармосі після звинувачень, знущань, вибивання показів, голоду, холоду, принижень табірного життя.
Кінець жовтня – це в Карелії вже зима, перший сніг вкрив землю не дуже щільно, але чітко вирисував і відтінив розстрільні ями – безмежне поле майже однакових (4 на 4 метри) контурів. У кожній з них скелети з однаковою діркою в потилиці від кулі капітана Матвєєва, викликаного з Ленінграда «спеціаліста з виконання вироків».
З української делегації 1997 р. найбільше запам’ятався Євген Сверстюк – він ніс хрест. Ніс привезений з Києва дубовий хрест упродовж всього походу до місць поховань. Як на Голгофу. Протягом довгих років цей хрест був єдиним пам’ятником розстріляним у Сандармосі українцям.
З того часу у Сандармох, як на прощу, щороку приїжджали українські делегації, зокрема завдяки старанням невтомного політв’язня і правозахисника Василя Овсієнка за підтримки Карельського товариства української культури. Восени 2004 р. там встановлено і у 2005 р. урочисто відкрито величний пам’ятник – Козацький хрест із написом «Убієнним синам України».
Миколу Зерова розстріляли 3 листопада 1937р. Цього ж дня загинули Мирослав Ірчан, Валеріан Підмогильний, Григорій Епік, Степан Рудницький, Крушельницькі, Лесь Курбас…
Протягом багатьох років точилися дискусії про те, як загинув саме Лесь Курбас. Чи вивезли в’язнів у море на баржах і там затопили? Чи розстріляли на Соловках? Замучили? І зараз не цілком зрозуміло, чому ж їх везли через море на материк і далі залізницею лише для того, щоб розстріляти? Можливо, земля соловецька вже не приймала людських тіл? Серед розстріляних цього дня багато галичан, у документах НКВД їхнє місце народження –Ходорів, Городок, Самбір, чи просто Галичина або Західна Україна.
Дні пам’яті жертв Великого терору тепер відзначають у серпні, спочатку 5.08. у Медвежьєгорську і Сандармосі, далі – 7.08. на Великому Соловецькому острові. Упродовж століть життя цього острова і деяких сусідніх пов’язане було з монастирем. Радянська тюрма – не єдина чорна сторінка у його історії. Краса природи тут неймовірно контрастує зі слідами минулого. Церкви та інші будівлі монастиря ще донині носять сліди тюрми, наприклад, «вічка» у монастирських чи церковних дверях. Це місце розпачу і мук.
Архітектурний комплекс монастиря дуже цікавий, величний. Він постає перед очима пасажирів невеликих суден, що припливають з порту Кемь, як щось нереальне, казкове, як з’ява з туману. Мури і вежі монастиря вкриті незвичним мохом – червоним. У променях сонця він виглядає як плями крові. І цього враження вже не можна позбутися.
Монахи, яким повернули монастир, свідомо чи ні, затирають сліди сталінських злочинів і витісняють музей терору з тюремних монастирських приміщень до колишніх табірних бараків. Вже зник старий цвинтар, де похований Євген Плужник. Він помер і не встиг бути розстріляним. Вже не пускають сторонніх на острів Анзер, де в особливо принизливих і важких умовах утримували в’язнів. «У монастиря другіє задачі» – пояснює екскурсовод.
І в нас свої завдання – зберегти уроки історії у нашій пам’яті.