Під час Великого терору 1936/37 років в історії дияволіади, що фізично винищила найвидатніші особистості багатьох народів, зокрема українського, один з найжорстокіших злочинів – Сандормоська трагедія.
Сандормох – це лісове урочище в Медвежогорському районі Карелії (Російська федерація), за 19 км від міста Повенець. 1937 р. на площі в 10 гектарів розстріляли там 9 500 осіб. Переважно це були в’язні з Біломорсько-Балтійського каналу і Соловецьких таборів. Зокрема, протягом 27 жовтня, 3-4 листопада 1937 року 1111 в’язнів соловецького етапу розстріляно в Сандормосі за вироком трійки НКВД по Ленінградській області, як звучало в документі, «в ознаменование 20-летия Великого Октября». Особистим виконавцем злочину був капітан держбезпеки Михаїл Матвєєв.
Протягом довгих десятиліть старанно оберігали таємницю того окаянного злочину. Однак у 1995 р. завдяки директору Санкт-Петербурзького науково-дослідного центру «Меморіал» Веніаміну Іофе розшукано розстрільні списки. 2 липня 1997 р. спільна експедиція Карельського і Петербурзького «Меморіалів» виявила місце злочину. 27 жовтня 1997 р. там уперше провели Дні Пам’яті. У них взяла участь делегація з України у складі Євгена Сверстюка, Івана Драча, Лариси та Тетяни Крушельницьких.
Українська нація втратила тоді чимало достойних талантів, авторів високохудожніх творів у галузі літератури, філософії, музики і театру, на жертвенній праці яких творилася культура і державна свідомість українців, серед них – Леся Курбаса, Миколу Куліша, Миколу Зерова, Павла Филиповича, Олексу Слісаренка, Мирослава Ірчана, Марка Вороного, Клима Поліщука, Валер’яна Підмогильного, Григорія Епіка, Антона Крушельницького і його дітей – Володимиру, Остапа, Богдана. Усіх не злічити…
Ректор І. О. Вакарчук наголосив на тому, що Львівський національний університет імені Івана Франка традиційно вшановує пам’ять діячів української культури, щоб наше студентство усвідомлювало, що без знання історії минулого нація позбавлена майбутнього.
На Вечорі Скорботи зосереджено увагу на постаті Миколи Зерова: яке місце він посідає в українській культурі, чим нація йому зобов’язана.
Микола Костьович народився 26 квітня 1890 р. в містечку Зіньків на Полтавщині. Походив з учительської родини. Вчився в охтирській та київській гімназіях, закінчив історико-філологічний факультет Київського університету ім. св. Володимира. До 1917 року вчителював в злотопільській, а згодом у Другій київській гімназії. Впродовж 1920-х років та до 1934 р. викладав історію української літератури в Київському інституті народної освіти (у 1933 р. повернули назву університет), був співробітником Академії Наук, редактором багатьох книжкових видань.
Друкуватися почав 1912 р. в журналі «Світло», і незабаром здобув репутацію визначного літературознавця, блискучого й відважного критика, лідера неокласиків, незрівнянного перекладача. М. Зеров, як і Патрон нашого університету І. Франко, сприймав літературу як головну духовну опору нації в боротьбі за самозбереження. Майстер вимріював відбудову світової літератури на рідному ґрунті і уважав саме цю споруду одним із засобів здобути інтелектуальну волю для своєї нації. Побудові цієї споруди присвятився повністю і вводив перекладну літературу в широкий потік національної культури – не як побічний струмінь, а як один з її основних стрижнів.
«Антологія римської поезії» (К., 1920, із знаменитими коментарями перекладача), його книжка оригінальних віршів і перекладів «Камена» (К., 1924), том літературно-критичних статей «До джерел» (К., 1926), опубліковані в журналі «Червоний шлях» уривки з поеми «Про природу речей» Лукреція (1925, № 10) у його перекладі стали віхами в розвитку української культури. 1924 р. М. Зеров видав методологічно оригінальний історико-літературний нарис «Нове українське письменство», 1929 р. науковець опублікував дуже цікаву книжку «Від Куліша до Винниченка. Нариси з новітнього українського письменства». Він написав багато статей з історії, теорії літератури та перекладознавства. Як поет, М. Зеров мав великий вплив на М. Рильського, П. Филиповича, Є. Плужника, Ю. Липу, О. Ольжича і О. Телігу. Його сонети і сонетоїди відзначаються мальовничістю та бездоганним володінням словом і не поступаються перед такими зразками цього жанру, як на весь світ уславлені сонети Жозе Марія де Ередіа, автора збірки «Трофеї». На святі звучали Зеровські сонетні шедеври: «Чистий четвер», «Сон Святослава», «Superstitio», «Елегія».
Як чародій слова, педагог, науковець і критик, М. Зеров був нещадний до лінивого примітивізму і неуцтва та вимагав найвищого рівня і в науці і в творчості. Спогади учнів М. Зерова засвідчують надзвичайний вплив його лекцій, примат духу й неголосну, але несхитну відданість культурним цінностям. «Пам’ять у нього була надзвичайна, така, мабуть, феноменальна, як і його красномовство. Слова він ніколи не шукав, не робив пауз, слова нібито напливали на нього самі, цитат йому не треба було читати з писаного тексту, він їх читав напам’ять», – згадував свого Вчителя Г. Кочур, («Дзвін». – 2005. – Ч. 5/6. – С. 137).
Яка життєдайна сила, яка неуйнятність духу були у цього лицаря культури,– свідчать останні роки його мученицького і водночас подвижницького життя. У листопаді 1934 р. М. Зерова звільнили з університету, фактично заборонили будь-яку наукову, письменницьку, лекційну діяльність, тобто засудили на духовну смерть. У тому ж місяці помер безмежно коханий синок, названий в честь дідуся Костянтином, єдиний синок Котик. Згодом – арешт 27 квітня 1935 р., довгі поневіряння етапом з 6 жовтня 1935 р. по 30 травня 1936 р. до Соловецьких островів. Там – в умовах жорстокого режиму, в голоді та холоді – Микола Костьович далі працював над перекладами, зокрема Вергілієвої «Енеїди». Про наполегливу працю засвідчує останній його лист до дружини Софії Федорівни від 19 вересня 1937 р., в якому він пише про свої перекладацькі та наукові плани, про перечитані книжки. У листі йдеться про Вергілія, Лонгфелло, Шекспіра, Філдінга, Бальзака і Теккерея, граматику італійської та іспанської мов, історичну граматику латинської мови… А між тим 9 жовтня засідає трійка НКВД по Ленінградській області і засуджує, серед багатьох інших, до розстрілу Миколу Костьовича.
У сонеті «Чистий четвер» М. Зеров писав про «наші підлі і скупі часи». Саме М. Зерову в контексті його епохи присвятив свій виступ доцент кафедри перекладознавства і контрастивної лінгвістики імені Г. Кочура – Тарас Шмігер.
Доба Миколи Зерова – це особливий час української культури, де боротьба і праця тісно переплелися. Згадати хоча б часопис «Книгар» – справжню енциклопедію українського духовного життя доби Визвольних змагань, який М. Зеров редагував від березня 1919 р. до березня 1920 р. У ті жорстокі часи при владі у Києві побували двічі більшовики, а між ними – денікінці. «Книгар» намагався фіксувати злочини більшовизму, скоєні щодо діячів культури – від 25 до 31 числа часопису було опубліковано 18 (!) некрологів. Перший президент Української академії наук В. Вернадський зазначав: «У XX столітті ми пережили і стан неповноправних громадян давніх часів, і жахи відродженої для життя інквізиції».
Українізація 1920-х років повернула можливість працювати на благо рідної нації. Засновувалися літературні течії та групи. Серед них – неокласики: М. Зеров, М. Драй-Хмара, П. Филипович, О. Бурґгардт, М. Рильський. Ці закохані у Слово поети шанували талант, цінували літературу за її непроминальними критеріями. Їхнім гаслом було: «Ad fontes» – «До глибин».
Для 1920-х років характерною подією були диспути з поточних проблем українського письменства. Одне з таких зібрань «Шляхи розвитку сучасної літератури» відбулося 24 травня 1925 р. у Києві. У своєму виступі М. К. Зеров обстоював три фундаментальні позиції українського новочасного письменства – перегляд власної літературної спадщини, освоєння європейської традиції та здорову конкуренцію. М. К. Зеров обґрунтовував вивчення призабутого власного та відкритість до греко-римського та новоєвропейського скарбу, що призвело до усвідомлення літературного процесу як єдності оригінального та перекладного, а також впливу культурного розвитку України на українську мову. Така концепція суголосна з ідеями Івана Франка про вагомість перекладів для національної культури та міркуваннями Андрія Ніковського про входження українського письменства у всесвітні координати. Науковець спостеріг динаміку рецепції сюжетів із чужих літератур у ХІХ ст.: спочатку була пародія «Енеїди» (за його висловом, «скромна усмішка над поважним сюжетом, перенесеним на наш ґрунт здрібнілого життя»), згодом котляревщину заступили переклади, а коли переклади стали звичайною річчю, то настав час переосмислення світових сюжетів. А це – свідчення найвищого рівня культурності народу, зрілості нашої літератури.
Про майстерність М. Зерова-перекладача, про своєрідність його перекладів, що, по суті, були часто високохудожніми переспівами, йшлося у виступі асистента кафедри перекладознавства і контрастивної лінгвістики імені Григорія Кочура – Орислави Бриської. Її доповідь супроводжувалася численними ілюстраціями, зокрема уривками з трагедії «Борис Годунов» О. Пушкіна, одами Горація, лірикою Дж. Г. Байрона.
Вслухалися присутні в різьблене Слово Майстра найвищого художнього щабля, розкошували його словесними образами. Студенти, викладачі та аспіранти кафедр перекладознавства і контрастивної лінгвістики імені Григорія Кочура та класичної філології декламували різномовні тексти. На вечорі лунала Музика – завдяки майстерному виконанню студентів класу професора Володимира Заранського із Львівської національної музичної академії імені Миколи Лисенка. Серед виконавців чимало лауреатів міжнародних конкурсів, зокрема Назар Федюк – лауреат 22 міжнародних конкурсів. Звучали твори Й. С. Баха, В. Барвінського, А. В’єтана, Е. Ізаї. З музичного боку зокрема цікавий твір Й. Ахрона «Молитва» для скрипки і фортепіано, у якому поєднані іманентні ознаки гебрейських інтонацій, ладогармонічна мова українського думного епосу і мелодика гуцульських поспівок-заплачок.
Глибоко схвилював присутніх виступ доцента Національного університету «Львівська політехніка» – Тетяни Крушельницької. 3 листопада 1937 р. в Сандормосі розстріляли її прадідуся Антона Крушельницького та його дітей – Володимиру, Остапа й Богдана. Раніше – в 1934 р. від кулі ката загинули ще два сини письменника – Тарас та Іван. Пані Тетяна разом зі своєю матір’ю – професором Ларисою Крушельницькою були в Сандормосі та на Соловках у складі першої делегації з України в жовтні 1997 р.
Загибель самого Миколи Зерова – це всенаціональна трагедія. Та доля подарувала Україні інший великий Талант. 1 грудня 1937 р. в священичій родині в селі Вирів на Львівщині народився Андрій Содомора, дивного творчого обдарування, якому поталанило продовжити грецьку борозну Бориса Тена та латинську – Миколи Зерова. З великим зацікавленням слухали присутні виступ професора Львівського Франкового університету, лауреата Літературних премій імені Максима Рильського та Григорія Кочура – А. О. Содомори.
У День скорботи відчували ми своїм моральним обов’язком віддати шану іншим письменникам, що впали від кулі ката в Сандормосі. Звучало художнє слово М. Вороного, В. Підмогильного, В. Поліщука, О. Слісаренка, П. Филиповича.
Ось що почули присутні про Леся Курбаса.
Отож, літо 1934 року. Позбавлений елементарних людських прав, на території В’янь-Губи біля Віг-Озера (Соловецькі острови) перебуває один з тисяч зеків, колишній творець знаменитого «Березоля» – Лесь Курбас. Тут дуже суворий режим і нагляд, та все ж, начальству хочеться мати свій театр, щоб використовувати таланти – рідкісні таланти! – безправних в’язнів. Згідно з даними, що їх навів найглибший знавець творчості Леся Курбаса – Лесь Танюк, у В’янь-Губі організували театр і, серед інших постановок, Лесь Курбас з Мирославом Ірчаном пише і ставить табірне вар’єте на тему життя за ґратами під назвою «Сон на В’янь-Губі». Сам Курбас грав в спектаклі епізодичну роль старого музики, якому сторожа не дозволяла грати на фортепіано. Коли майстру заламали руку за спину, він грав другою рукою; зав’язали очі – далі грає; зв’язали обидві руки – грає ногою. Нарешті жандарми відтягують його силоміць від інструмента. Тоді в’язень хапається за віко фортепіано і летить з ним у другий бік сцени. Після паузи музика-в’язень починає грати на пустій дошці від клавіатури – і мелодія лунає знову…Мистецтво не вбити, воно вічне – такий зміст цієї курбасівської метафори, яка стала втіленням ідеї його життя.
Учасники Вечора Скорботи вшанували світлу пам’ять замучених хвилиною прескорботного мовчання. Здавалося, звучали слова Юрія Клена:
Вшануймо тих, що у розлуці
вмирали, відірвані від рідних хат;
молімося за тих, що у розпуці
гризли залізні штаби ґрат,
що душили жаль у невимовній муці,
за тих, кого повів на страту кат.
Голодомор, війна, коли від крові хижіла земля, усі види Гулагу, Освєнцім, Заксенгаузен, Бабин Яр, Береза Картузька ….
Загублено, скалічено людські долі; згорьованих батьків, сиріт та вдів залишилося чимало, а нація втратила великий інтелектуальний потенціал. Але – завдяки стійкості нації – у страшному ворожому вирі ми встояли, подібно скалі. Найвища нагорода замученим талантам – це з уст розкутого народу одне-єдине слово «йму».
Роксолана Зорівчак, професор Львівського національного університету імені Івана Франка
Фото Юрія ЧАБАНА