Перед нами маленька, але дуже цінна книжечка. Цінна тут не означає, що вона коштує багато грошей. Це означає внутрішнє духовне багатство, яким автор на її сторінках ділиться зі своїми читачами, які люблять і плекають слово, передусім рідне.
Проблема вічна й завжди актуальна. Особливо сьогодні в нашому патогенному інформаційному й комунікативному просторі, який, як ніколи, засмічений бруднослів’ям: триповерховим матом, лайкою. Лихослів’я, особливі патологічні слова, матюки стали елементом сленгової культури. Сьогодні багато людей різних рівнів, різного віку й статі не мислять себе без лайки і матів. Людей із брудною душею і логікою можна зустріти всюди: на вулиці, у магазинах, лікарнях, транспорті, коридорах навчальних закладів і навіть вдома. Бруднослів’я стало своєрідним комунікативним засобом між підлеглими та керівництвом, особливо популярним є лихослів’я у мовленні молоді, а люди, чисті в мові, зустрічаються не так часто. Основних причин того декілька: брак культури, неповага до слова, духовна бідність, відсутність взаємозв’язку серця й мови, негативні емоції в результаті суспільних життєвих умов, зневіра в людських цінностях (мораль, гідність, честь, совість), зневажливе ставлення до святих понять. А якщо йдеться про совість, то хотілося б особливо зауважити, що в недалекому минулому її часто наділяли атрибутами: совість робітника, совість селянина, лікаря тощо. Совісті означення не потрібні. Вона або є, або її немає.
Слід підкреслити, що лайка, матюк не є типовими для української культури. Їм жилося дуже добре в нашого східного сусіда, звідки цей продукт словесної бездуховності до нас був імпортованим і примножився. Саме в цьому контексті книжка Андрія Содомори дуже актуальна й корисна для всіх, передусім, для вчителів, викладачів рідної та іноземних мов, журналістів, для всіх тих, хто працює зі словом і плекає його магічну силу, взагалі для всіх, хто спілкується, для українців різних професійних категорій, різного віку й статі. Книжка корисна також і для фонетистів, особливо тих, кого цікавлять проблеми технології милозвучності, тобто сув’язь зорових і звукових образів, звукопис, інтонаційний рисунок фрази, її тональність, якщо вони хочуть знати, як привити учневі чи студентові слух до мови, її душі. Вона відповідає прямо чи опосередковано на запитання та їх нюанси: що таке душа рідного слова, як змалювати людський голос, як повинен діяти перекладач при передачі магічної сили слова.
Не випадково А. Содомору зацікавила тема взаємозв’язку слова й серця (в душі). Він добре знає сьогодення слова, його вагу в житті людини, особливо долю рідного слова, адже ж «На початку було Слово,. ..і Бог був Слово». Це треба добре знати й завжди пам’ятати. Слово має магічну силу. Поезія каже: «Велику творчу силу… й руйнівну. Від нього, мов від сірника, все запалає, почувши радість або вість сумну. Воно окрилює й на подвиг спонукає. І вбити може – що там удар меча. Воно руйнує, палить, пригинає і нищить все, немов та саранча».
Під час своїх роздумів над книжкою часто дорікаю собі: чому так мало зустрічався й спілкувався з А. Содоморою, адже ж я особисто знаю цього чоловіка, вчив його сина німецької мови. Сам Андрій відвідував мене у 5-й міській лікарні. Хочеться перед цією надзвичайно скромною людиною з великої букви, оригінальним ученим, перед його науково-літературним доробком низько кланятися й дякувати Богу, що А. Содомора такий є, і чекати з нетерпінням появи його нової книжки, безперечно, глибоко мудрої, і насолоджуватися його думками в контексті моїх роздумів. Хочеться підкреслити ще одну рису А. Содомори: він творить завжди, не тільки коли читає, пише, перекладає, а й коли просто ходить у місто, спостерігає, говорить, жартує і думає. Я прочитав усі книжки А. Содомори і можу як читач-германіст сказати, що вміння вишукане й знайдене, почуте, побачене одягнути в майстерне художнє слово з душею є його долею і творчою духовною працею. На користь назви його роздумів можна було б перефразувати слова відомого швейцарського психіатра і психолога К. Юнга, який у свій час, маючи на увазі Й. К. Гете, сказав: «Творча праця є долею автора і визначає його психологію». За К. Юнгом, «не Гете створює Фауста, а певним психічним компонентом Фауст створює Гете». Аналогічну оцінку можна дати долі і творчій праці А. Содомори. Його такого створили корифеї класичної науки, які працювали у свій час у Львівському Університеті і про яких він пише у своїх книгах – Соломон Лур’є, Іван Андрейчук, Юрій Мушак, Михайло Білик, Йосип Кобів та інші постаті античної і нової європейської культури, творчість яких лежать в основі його досліджень поетичного і взагалі людського слова (Горацій, Овідій, Гомер, Вергілій, Лукрецій, Ж. Санд, Т. Шевченко, І. Франко, Т. Бордуляк, В. Фіч, П. Ронсар, М. Лукаш, Ш. Руставелі, С. Воробканич та інші).
Лінії його долі позначають також філігранність багатьох інших цікавих людей (Теодозій Возний, Валентина Черняк), з якими йому пощастило прямо чи опосередковано зустрічатися.
Дослідження підтверджує невеселий погляд на долю багатьох мов світу в майбутньому.
Слушні думки автора книжечки, досвідченого перекладача про те, що перекладачі «дають змогу одному народові відчути своєрідність душі іншого народу». Їхня праця «будує, прокладає золоті мости» для порозуміння «між народами віддаленими у просторі й часі». Слово, як найбільше диво, покликане плекати людяність. А яку людяність ми чуємо навколо себе? Жах! «Схаменіться, будьте люди!», – закликав нас усіх Великий Кобзар і Пророк. Почуйте бездушну мову наших українців у телевізійних передачах, наприклад, на мій погляд, у дуже цікавій та корисній щоденній телепередачі Андрія Пальчевського «Про життя».
Читач знайде в книжечці А. Содомори цікаві думки стосовно глобалізаційних процесів і їхнього впливу на мову, щодо прогресу, винахідливості людини, спрямованих проти природи, приносять їй шкоду, передусім, «для мови, для слова», яке депоетизується, десакралізується, знецінюється, ведуть до «безмовного багатослів’я».
Учений доречно підкреслює, що часоплин і суспільні умови, в яких живе рідна мова, з одного боку, позначають «винагородження мови», а з другого – спотворюють її нормативний узус, диктують свої правила гри, ведуть «до винародження самоплину», в якому чути й українське та російське звучання, так званий суржик на всіх лінгвальних рівнях: на фонетичному, лексичному, синтаксичному.
Сам час мові даний і обговоренню не підлягає, обговоренню в яскравих, сірих і темних кольорах підлягають мовні зміни, які розмістилися в цьому часі.
Простежуючи з античних часів сув’язь слова й серця (душі), серця з природою рідного краю, із землею загалом, автор на основі аналізу надбань багатьох поетів і прозаїків різних національностей та сьогодення нашого споживацького суспільства доходить висновку, що нині воно слабке, але при цьому не втрачає оптимістичних настроїв стосовно поступу в майбутньому «до свого кореня, до себе, до рідного слова, до гармонії розуму й серця».
Без жодного сумніву дослідження А. Содомори можна назвати свіжим струменем на стежині в неперевершений світ краси, людяності й життя. Кожна його думка відкривається читачеві несподіваними відтінками і спонукає до роздумів. Канва думок і відчуттів автора перетворюється в поезію думки й чуйного серця. А його самого можна назвати джерелом мудрості душі.
Мабуть, на сьогодні досить мені захоплюватися світлом Слова й Серця А. Содомори. Пора надати час читачеві, бо цю книжку не потрібно переказувати. Майже кожна її сторінка захоплює увагу того, хто її читає, і відкриває перед ним перспективу для подальших роздумів. А коли доходиш до кінця, то виникає бажання повернутися до першої сторінки і починати читати заново. Особливо, якщо її читач з олівцем у руці (як це трапилося зі мною) виписує чи підкреслює думки, які йому дуже імпонують. Добре зробите, якщо перечитаєте уважно книжечку ще раз. Це як повторення мандрівки по дорозі від слова до серця і навпаки чудовими краєвидами роздумів автора. Чого вартують самі слова: «І молодість, і дитинство… – невідкличні. Не вернемось, не вернемось, не маєм до кого…» – так озиваються літа до людини, яка не цінувала їх, не шанувала, як «здоров’я свого».
Хай злеє слово з нашого лексикону, як непотріб, згине! Говорімо один одному лише мудрі і щиросердечні слова!
Ярослав Гаврилишин,
доцент кафедри німецької філології