(до 100-річчя від дня народження М. Марченка)
«Молодіж не повинна
укладатися в готові
вже вироблені шаблони,
іти пробитими слідами,
не сліпо повторяти те,
що вже було сказане і показане. Вона повинна шукати,
повинна на пробним камені
своїх інтелектуальних
і моральних вимог
провірювати сучасні погляди
і прінціпи, вартости
сучасного життя».
Михайло Грушевський
Український дух Львівського університету, який виборювали його студенти і викладачі в перші періоди «радянізації», є чи не найменш дослідженим, попри значні здобутки української історіографії у вивченні проблематичного і водночас суперечливого явища, яким був радянський режим у Західній Україні. Тож спроб критичного осмислення тогочасної дійсності залишається для істориків ще чимало. Показовою для розуміння мети цієї політики була «радянізація» Львівського університету – найчисельнішого за своїм особовим складом і провідного за інтелектуальним потенціалом вищого навчального закладу в західноукраїнських землях.
Аналізуючи правовий статус Західної України в 1939 р., відзначимо: незважаючи на те, що відбулося возз’єднання українського населення, а західноукраїнські землі де-юре увійшли до складу УРСР, де-факто відбулася інкорпорація західних областей України СРСР. Інакше кажучи, окупація Радянським Союзом і, врешті-решт, цілковита «совєтизація». Як наслідок – переважало повне руйнування місцевої політичної та культурної інфраструктури, примусова колективізація, репресії проти місцевих мешканців, масові депортації, антицерковні акції і т. ін. Нова влада провела радикальні соціальні перетворення, які трансформували життя мільйонів мешканців Західної України. Радянізація супроводжувалася не лише політичними репресіями. На західних землях запанував тоталітарний режим, який приневолив усі сфери життя місцевого населення, у тому числі і в царині освіти.
У ХХ ст. Університет став ареною боротьби за право заснування української вищої школи у Львові. Здібна українська молодь прагнула здобувати вищу освіту рідною мовою. Варто згадати червневі дні 1941 р., коли мученицькою смертю загинули професори Львівського університету, інші трагічні роки тоталітарних режимів, коли чимало викладачів та студентів, опинялися в застінках тюрем і концтаборів, поповнювали ряди мучеників Берези Картузької, Інти й Воркути, Магадана й Соловків.
У процесі радянізації західноукраїнських земель дослідники визначають два етапи. Перший проходив до весни 1940 р.: у цей час режим зовні зберігав певну демократичність, а реформи зустрічали часткову підтримку мешканців. Населення на загал підтримувало такі заходи, як ліквідацію польського держапарату, конфіскацію земель великих власників і націоналізацію в торгівлі та промисловості, покращання медичного обслуговування, українізацію системи освіти, насамперед, Львівського університету. Другий етап розпочався весною 1940 р. Він супроводжувався масовими репресіями, насаджуванням неприйнятної для місцевого населення комуністичної ідеології, націоналізацією економіки, запровадженням колгоспів, а через це – несприйняттям «совєтизації» більшістю місцевого населення.
Найбільш резонансним радянським судовим процесом проти Організації Українських Націоналістів у Львові став «Процес 59-ти». НКВС оголосила «злочинцями» 59 членів і прихильників ОУН (із них – 22 студенток). Середній вік заарештованих – 25 років. Наймолодшому було 15, а найстаршому – 50. 42 особи отримали найсуворіший вирок – розстріл. Частині з них покарання було пом’якшено, а інших розстріляли в квітні 1941. Нагадаємо, що «Процес 59-ти» відбувся 15-18 січня 1941 р. і планувався енкаведистами як показовий. Окупанти очікували, що, з огляду на юний вік заарештованих, під тиском нелюдських знущань вони відречуться від ідеї боротьби за незалежну Українську Державу та привселюдно розкаються. На думку загарбників, це стало б наукою для широкого загалу місцевого населення. Поширити страх, залякати українську молодь не вдалося. Натомість, засуджені як на попередньому слідстві, так і на судових засіданнях не визнавали себе винними, не покаялися. Більшість із них відкрито заявили на суді, що й надалі залишаються непримиренними ворогами радянської влади, і в майбутньому за будь-якої можливості продовжуватимуть боротися за незалежність України.
Чи випадковістю було те, що значна частина учасників процесу навчалася у Львівському університеті? Безперечно, що ні. Для кращого розуміння цього факту варто згадати і проаналізувати події, які відбувалися в Університеті 1939/1940 рр. Ще раз звернутися до постаті тогочасного ректора Львівського університету Михайла Марченка. Прикро, але поза увагою істориків та громадськості залишився ювілей цієї неординарної людини. Адже 9 вересня цього року виповнилося 110 років від дня його народження.
М. Марченко своїми діями, особистим прикладом певною мірою сприяв атмосфері націоналізму, яка частково запанувала в Університеті в часи його ректорства. А відтак, притягувала до Університету, зокрема на його новостворені факультети, українську свідому молодь, борців за незалежну Україну. Чи не найкращим підтвердження цих слів є зміст постанови про арешт М. Марченка, від 22 червня 1941 р. «…активний український націоналіст, в період роботи ректором ЛДУ ім. І. Франка грубо перекручував національну політику нашої партії…, був зв’язаний з націоналістичними елементами з числа студентів і професури…. У своїх доповідях і виступах популяризував націоналістичні ідеї. Проходить за показами заарештованих членів ОУН (підкреслено червоним олівцем – прим. автора)». Серед іншого тут йдеться про покази Вальчини Костянтина Івановича з Яворівщини під час допитів енкаведистами. Зокрема, він повідомляв: «У період моєї роботи у Львівській краєвій екзекутиві ОУН «Ворон» повідомив мене про те, що керівник розвідки краєвої екзекутиви «Крук» і його кур’єрка Маланчук мають зв’язки з ректором Львівського університету Марченком. Марченко систематично навідував квартиру Маланчук, …, де в розмові з «Круком» і Маланчук висказував свої антирадянські націоналістичні погляди. (с.141). За словами того ж «Ворона», практично вся робота Марченка в університеті сприяла посиленню націоналістичного виховання студентської молоді. Очевидними даними про його належність до ОУН я не володію» (с.141 б).
Як бачимо, українським студентам було з кого брати приклад. Під час допитів ректору інкримінували, що він «без санкції керівних органів Совєтской власти» самовільно розпорядився щодо назви університету. Закидали те, що «не очистив університет від таких антирадянських персон, як Євген Давидяк, Маритчак, Вергановський, прийняв на роботу колишніх суддів Старосольського та Панедковського». Енкаведистів турбували його дружні стосунки з місцевими професорами Іваном Крип’якевичем, Кирилом Студинським, Василем Сімовичем, Степаном Банахом та Михайлом Зарицьким. Найбільше слідчих цікавило, з якою метою ректор неодноразово зустрічався з митрополитом Андреєм Шептицьким.
То яку ж насправді політику проводив Михайло Марченко після призначення його 16 жовтня 1939 р. на посаду ректора Львівського університету? Фактично з цього моменту й розпочалася реорганізація вищого навчального закладу на радянських засадах. Це була не просто заміна одного ректора іншим, а ціла «мікрореволюція» в масштабах окремо взятого університету, яка спричинила знищення демократичної традиції виборів ректора, що панувала до осені 1939 р., і яка була відновлена лише в жовтні 1990 р. з виборами ректора Івана Вакарчука. Виданий 18 жовтня 1939 р. наказ ректора за номером 2 обмежив викладацько-наукову монополію польських учених, існуючу до цього часу в Університеті Яна Казимира у Львові. Цим наказом було створено дві українські кафедри – історії України й історії української літератури. 1 листопада вийшов наказ ректора під номером 28, що зобов’язував «деканів факультетів та помічника проректора, д-ра Андрусяка, упродовж п’яти днів із дня видання цього наказу укомплектувати факультети складом кваліфікованих викладачів української мови», щоб «запровадити з днем 10 листопада 1939 р. на всіх курсах факультетів Львівського державного університету викладання української мови з обов’язковим відвідуванням всіх студентів». 10 грудня 1939 р. було здійснено реорганізацію факультетів університету, яких стало п’ять: юридичний, історичний, філологічний (з відділами української мови та літератури, російської мови та літератури, слов’янської філології, романо-германської філології), фізико-математичний, природничий. 15 січня 1940 р. Університет у складі 5 факультетів розпочав роботу за новими програмами, на основі статуту радянського університету.
Ця увага радянської влади до створення «українського обличчя» Львівського університету наприкінці 1939 р. різко контрастувала з тією ситуацією, що існувала в Університеті Яна Казимира у Львові. Активне впровадження української мови в адміністрування та навчальний процес, «деполонізація» як навчальної практики, так і професорсько-викладацького складу (шляхом залучення галицької української інтелігенції та надісланих із УРСР кадрів), стрімке зростання числа студентів-українців – усе це було надзвичайно показовим для політики радянської влади в навчальних закладах Львова і, зокрема, у Львівському університеті. У 1939/1940 навчальному році у Львівському університеті навчалося 1835 студентів, а в 1940/1941 навчальному році – 2230 студентів. У 1940/1941 навчальному році українська молодь становила 35,6 % студентського складу університету (порівняймо з 1938 р. – 15%).
Особливо помітними для тогочасних людей були зміни у мовній ситуації, що склалися у вищому шкільництві. Після вересня 1939 р. з точністю до навпаки змінилася пріоритетність ролей польської та української мов: перша, що була панівною, стала гнаною, друга ж, будучи упослідженою, стала панівною. Цю тенденцію у Львівському університеті підкреслило присвоєння рішенням Верховної Ради УРСР від 8 січня 1940 р. цьому навчальному закладу імені видатного українського літератора та послідовного борця проти польського політичного домінування у Східній Галичині Івана Франка. Власне символічним було присвоєння Львівському університету імені українського вченого, якому свого часу через протидію офіційної влади було закрито дорогу до праці у цьому університеті. Очевидно, що розібратися належним чином у хитросплетіннях тогочасної радянської політики в Західній Україні, зрозуміти її справжню мету, було не під силу не лише більшості тутешніх українців, але й часто самим представникам нової влади. Прикладом може слугувати діяльність М. Марченка на посаді ректора Львівського університету. Правдоподібно, що на певному етапі впровадження змін ректор втратив орієнтацію у намірах свого керівництва, повіривши (можливо, навіть трохи підсвідомо, оскільки сам бажав у це вірити), що розпочатий українізаційний курс не є засобом, а самоціллю радянської політики в західних областях України. Інакше важко пояснити, чому з особистої ініціативи ректора, без жодної вказівки «згори», а швидше всупереч «букві» тогочасних інструкцій, які визначали офіційну назву Львівського університету як «Львівський державний університет», у скерованому на розгляд ВКВШ «Статуті» університету, затвердженому Науковою радою цього навчального закладу 2 грудня 1939 р., ця назва звучала як «Львівський державний український університет».
Усі накази ректора починались у цей час назвою «Львівський державний український університет», а на початку травня 1940 р. М. Марченко наказав вивісити на дошці наказів і розіслав деканам усіх факультетів постанову Колегії наркомату освіти УРСР, у якій ректору Львівського університету пропонували збільшити адміністративними засобами відсоток української студентської молоді у цьому навчальному закладі.
Однак 18 травня 1940 р. з’явився останній (під номером 172) із наказів М. Марченка, в якому Львівський університет ще названо «українським». Тенденцію до поступової відмови від усталеної раніше ректором назви Львівського університету стало помітно вже в другій половині квітня. Наприклад, у розпорядженні ректора від 26 квітня навчальний заклад титулується вже просто «Львівський державний університет».
Недвозначним сигналом щодо згортання українізаційного курсу, який надійшов безпосередньо з Москви, стала ухвала ВКВШ від 15 квітня 1940 р. щодо складу Наукової ради Львівського державного університету. З 60 внесених у список кандидатур ВКВШ відхилила рівно половину – 30. До числа «неблагонадійних» належали Ф. Колесса, В. Щурат, І. Свєнціцький, М. Возняк, М. Рудницький, І. Крип’якевич та інші «знакові» постаті українства Галичини.
З початку 1940 р. Львівський університет став об’єктом політики русифікації, яка відбувалася паралельно з українізацією: з 15 січня тут було впроваджено обов’язкове вивчення російської мови, а за браком україномовних підручників радянського взірця масово повинні були використовувати російськомовні. Про масштаби цієї «повзучої» русифікації свідчать хоча б рівні за чисельністю з кафедрами української мови та літератури штати кафедр російської мови та літератури: тут працювало п’ятнадцять осіб, скерованих до Львова зі Східної України.
Ці тенденції, безперечно, розходились із особистими переконаннями М. Марченка, який виявляв симпатію до місцевих українських науковців і громадських діячів, збирав заборонену в СРСР українську літературу, навчався українських пісень. Відтак, усунення його з посади ректора стало невідворотним, його очікували вже влітку 1940 р. Хоча до 14 вересня, коли було підписано відповідний наказ, М. Марченко формально продовжував бути ректором, уже у плані навчальної роботи на перший семестр 1940/1941 навчального року, що його було затверджено на початку вересня на кафедрі історії СРСР, яку очолював М. Марченко, години його навчального курсу (історія України ХХ ст.) отримав асистент Євсевій Одрина, а в. о. завідувача кафедри було зазначено проф. Василя Осечинського. «Осінню 1940 року ректора викликали до Києва, – згадувала Я. Дем’янчук-Томич. – Ми були затривожені, але він запевняв, що якби ми знали совєтські відносини, то не дивувалися б тому. Рік праці на одному місці – то довгий час», – казав він». Ці слова М. Марченка прозвучали, неначе самопідсумок його праці у Львівському університеті, яка увінчалася створенням ним радянського українського університету, хоча і не вповні такого, яким хотів би бачити його сам ректор.
Водночас, коли «хмари згустилися» над ректором університету, почалися репресії і проти студентства.
Здійснені перетворення у Львівському університеті, попри їхню внутрішню суперечливість, свідчили про утвердження в західних областях України радянського тоталітаризму. Ця трансформація спричинила до встановлення такої політичної системи, за якої багатопартійність поступилася місцем монопольній владі однієї партії, пануванню єдиної ідеології. За цієї системи установився тотальний контроль держави над усіма ділянками життя суспільства, включаючи політичну та духовну. Влада прагнула зруйнувати давні звичаї та традиції, ментальність і мораль, утверджуючи натомість вульгарно матеріалістичний світогляд. Це призвело до того, що у 1939–1941 рр. на західних землях України розпочалася запекла політична боротьба. Радянська влада жорстокими методами придушувала будь-які прояви непокори. У Західній Україні склався потужний рух опору, спрямований проти сталінського режиму. ОУН розгорнула широку політико-пропагандистську діяльність, відстоюючи інтереси свого народу. Протистояння «совєтів» і руху опору набрало масштабних форм і не припинялося впродовж десятків років. Політичні репресії, здійснені на західних теренах, завдали відчутних втрат у лавах ОУН, однак здолати шалений спротив місцевого населення не змогли впродовж тривалого часу.
Володимир Качмар,
доцент кафедри новітньої історії України