Нещодавно у Сіднеї (Австралія) закінчився 11-тий Чемпіонат світу з шотокан каратэ-до за версією SKIF (об’єднує 130 країн світу). У світових змаганнях брало участь понад тисячу учасників. Україну представляли четверо спортсменів зі Львова, Києва, Житомира та Коростеня. Серед них успішно виступив Юрій Яремчук, доцент кафедри фізичного виховання і спорту ЛНУ ім. Івана Франка, голова Спортивного клубу, майстер спорту України міжнародного класу, заслужений тренер України.
Своїми враженнями від Чемпіонату світу Юрій Яремчук поділився з кореспондентом «Каменяра».
У Сіднеї Україну представляли разом зі мною ще троє спортсменів – шеф-інструктор Сергій Денисенко (м. Київ), Олег Мерлушкін (м. Житомир), Юрій Берковський (м. Коростень). Ми виступали у віковій групі «майстер-клас». Були команди, які налічували 40-50 учасників (наприклад, США, Австралія). Ми ж у порівнянні з ними за чисельністю виглядали скромно, проте повернулися з медалями (сміється).
Міжнародна федерація шотокан карате-до (SKIF) організовує такі планетарні спортивні форуми один раз на три роки. На турнірі був присутній 81-літній «патріарх шотокана» Хіроказу Каназава.
Переможці Чемпіонату світу визначалися в 61 індивідуальному та командному розділах програми. Вік учасників 11-го Чемпіонату світу з шотокан каратэ SKIF, котрі представляли 50 країн із різних континентів, становив від 9 до 85 років за участю 1500 спортсменів.
– Мабуть, далекою видалася дорога в Австралію? Як вас зустріла ця загадкова «країна кенгуру»?
– До Австралії далека дорога, відповідно дорогі квитки, та й сама країна дорога. Але я тішуся, що вдалося виступити на Чемпіонаті світу. Вдячний за підтримку з боку Ректорату Львівського національного університету імені Івана Франка. Переліт туди і назад коштував 12 тисяч гривень. Мені частково його оплатив Університет.
Нас приємно вразила наша австралійська діаспора, дуже щирі, відкриті люди, котрі люблять Україну. Коли ми сідали в літак у «Борисполі», то з’ясували, що забули український прапор. Мусили вже в австралійському Сіднеї виходити на нашу діаспору, щоб нам допомогли з пошуком українського прапора. Вони нам передали аж два прапори! Крім того, українці з Австралії активно вболівали за нас протягом змагань, засипали нас продуктами, організовували нам екскурсії… Запросили виступити на місцевому українському радіо та зустрітися із журналістом української газети в Сіднеї. Нам було приємно відчувати турботу та тепло людей, котрі не забули свою Україну.
– Чи був план поборотися за медалі?
– Я розраховував показати високий результат, принаймні, завоювати три медалі. Був заявлений за трьома видами програм. Виборов дві медалі: бронзову й золоту. Була ще й третя бронзова медаль, однак при нагороджені чомусь її вручили австралійцеві…
– Як це так сталося?
– Я розраховував на медалі в усіх трьох заявлених видах. Для мене це вже 5-тий Чемпіонат світу, відповідно я дуже добре знав своїх основних суперників і їхні слабкі місця.
Мені вдалося вибороти золото в «якусуко куміте» – це коли двоє виходять і по черзі наносять один одному вісім атак у різні частини тіла, і бронзу в індивідуальному «куміте».
Золоту медаль я виборов у парі з президентом нашої федерації Сергієм Денисенком. Це напівдомовлений спаринг, де один спортсмен оголошує атаку, а інший захищається. Завдання цього виду – показати різноманітність захисту. Ми зі Сергієм провели по вісім атак один проти одного і в підсумку набрали найбільше балів.
«Бронзу» здобув в індивідуальному «куміте», де змагалися понад 50 учасників, бився з канадцем, уругвайцем, австралійцем та англійцем. У півфіналі поступився англійцеві, чинному чемпіонові світу та Європи, досвідченому спортсменові.
Була і третя медаль у третьому виді – «ката». Мене оголосили як бронзового медаліста, але під час нагородження нагородили іншу людину (сміється). Пізніше пояснили в секретаріаті змагань, що виникла помилка. Я програв австралійцю одну десяту бала. Тож йому присудили третє місце. Усе одно задоволений результатом – 2 медалі чемпіонату світу. Дві медалі для України – це нормальний результат (чотири учасники). Є золота медаль, яка перекриває решту.
– Наскільки важкою була боротьба за «золото»?
– У боротьбі за «золото» найголовнішими нашими конкурентами були швейцарці, ми виграли у них 0,3 бала. Це багато.
Моя мрія, до якої я йшов 33 роки, збулася! Стільки я вже займаюся! Коли починав, то не думав ставати чемпіоном світу (сміється). Така думка виникла у 1995 році, коли повернувся з Мексики, де виступав на Чемпіонаті світу (на той час я ледве не завоював бронзу і був четвертим). Тоді зрозумів, що можу поборотися за медалі. Потім була Японія у 2006 році (2 бронзи в ката і куміте) і я вже помаленьку почав штурмувати «золото». Є гарний вислів з цього приводу: «Удача посміхається підготовленому розуму». У нашому випадку не тільки розуму, а ще й тілу. Коли ти працюєш, настроюєшся, ставиш цілі, то завжди чогось досягаєш. Однак психологічно й мотиваційно був налаштований тільки на перемогу.
– Які були умови змагань?
– Змагання тривали три дні на восьми майданчиках. Ми жили в олімпійському містечку (біля Сіднея). Це не просто комплекс, а ціле місто. Там багато стадіонів (з окремими басейнами чи хокейними майданчиками). І все це в одному місці. Умови були добрими. Ще й мали підтримку української діаспори, яка вболівала за нас!
Мене здивувало, що в Австралі зранку багато людей займаються фізкультурою.
– Вітаю з важливою перемогою і бажаю нових здобутків і досягнень.
Розмовляв Олександр Лавринович