Йосиф Делькевич (1822-1912)
У 2012 році виповнюється 190 років від часу народження і 100 років від часу смерті знаного львівського професора.
Український церковний і громадський діяч, теолог, політик і педагог, професор і ректор Львівського університету, член-засновник низки провідних українських культурно-освітніх товариств «Галицько-Руської Матиці», «Народного Дому», почесний член товариства «Просвіта». Саме такі відомості можна почерпнути з енциклопедичних статей про Йосифа Делькевича. Сьогодні, не оминаючи ключових віх життєпису, спробуємо виокремити риси його неординарної особистості.
Делькевичі походили з давнього лемківського священичого роду, що сягав коренями XV-XVI ст. Згадки про юні роки Йосифа Делькевича доволі скупі. Відомо тільки, що народився 1822 року в містечку Лежайськ (нині – Підкарпатське воєводство Польщі). Освіту здобував у Львові в Генеральній греко-католицькій духовній семінарії та університеті. Також навчався в Перемишлянській єпархіальній духовній семінарії. Ступінь доктора теології здобув у Віденському університеті в 1855 році й повернувся до Перемишля. Тут розпочалася викладацька діяльність Йосифа Делькевича. Він учителює в духовній семінарії, згодом стає її префектом. Однак перемишльський період його життя тривав недовго, і в 1860 році він переїздить до Львова.
Очевидно, не місце в такому короткому нарисі ще раз перераховувати громадські й культурні організації, до становлення й розвитку яких прислужився Йосиф Делькевич. Зупинимося натомість детальніше на педагогічній стороні його життя. Отже, у Львівському університеті Делькевич починав як заступник професора, а з 1864 року вже був професором церковної історії. У 1886-1890 роках він додатково до фахових дисциплін викладав ще й педагогіку українською мовою. Неодноразово його обирали деканом теологічного факультету (1865, 1869. 1874, 1880, 1889), а в 1867 році – і ректором університету. При цьому він продовжував викладати в греко-католицькій духовній семінарії.
Без сумніву, саме у Львові Йосиф Делькевич зміг реалізувати себе як богослов, як педагог, як діяч, корисний для свого народу і, зрештою, зумів стати тим, яким і залишився в пам’яті сучасників. Не секрет, що за сухими рядками офіційних біографічних даних завжди приховані людські характери й життєві будні. Надзвичайно цікаві, хоча й критичні до професора Делькевича спогади, залишив відомий український учений, письменник і громадський діяч Кирило Студинський:
«Другим моїм професором з педагогії в руській мові був о. др. Йосип Делькевич…
Називано його «Дикас», бо коли питав питомців при іспиті, починав питання словами «Dykas» (dicas mihi, domine – скажіть мені, пане). Тому що він приятелював з відомим ученим, крилошанином Антонієм Петрушевичем, консисторія висилала заодно останнього на іспити питомців о. Делькевича. Як учений нічим не відзначився, хоть полишив по собі гектографовані скрипти. Належав до тих учених, що блистіли ученістю, але в науці тривкого сліду по собі не залишили. Його скрипти з педагогії, писані мовою церковною, українською, а в часті російською, були таким «вавилонським столпотворенієм», що треба хіба було якоїсь спеціальної прелекції, щоб їх дочитати до кінця. Я їх взагалі не читав і склав іспит, бо добрі товариші знаменито підповідали, а я не менше гарний мав слух. Правда, що як довелося мені повторяти відповіді «язичієм», я так зіпрів при іспиті, що безнастанно хустиною обтирав чоло. Для молоді був о. Делькевич прихильний, а коли питомець мало що відповідав, професор Делькевич питався заодно о. Антонія Петрушевича, чи має дати екзаменованому «первую» ноту, на що останній покивував головою, при чому оба нюхали табаку.»
Цей фрагмент яскраво характеризує ставлення молодого Студинського до викладача старої формації, яким, без сумніву, був Делькевич. Бачимо в цих спогадах і вказівку на доброзичливе ставлення професора до своїх студентів. Не менш колоритно, але й більш розлого згадує про свого вчителя в останні роки його життя відомий галицький громадський діяч і педагог Степан Шах:
«Знав я о. проф. д-ра Йосифа Делькевича ще як гімназійний учень – особисто і служив не раз йому у Волоській церкві раненько до читаної Служби Божої. Мав він сильний голос, а що був уже глуховатий, то його тиха Служба Божа в каплиці Трех Святителів була голосніша, аніж співана сотрудником о. Волод. Ґурґулою Утреня при головнім вівтарі. Був він понад 50 років безпереривно у Львові, але не позбувся свого лемківського акценту і говорив: Ісус Христос, молоко, господин, не уживав одначе вже слова «лем», зате «кусцьок», «дашто», «вшитки» (кусок, дещо, всі) і т. п. Мешкав він при вул. Руській ч. З, коло Волоської церкви. Ходив похилений вже, опираючись на палиці, але в чоботах з широкими, легкими до взуття холявами, вдягався в капоту, яка між священством в 1860–1870 рр. була модна, носив пацьоркововий фіолетного кольору обойчик, а на сивій, з буйною ще чуприною голові носив він високий, стіжковатого формату тяжкий циліндер, що неначе пригнітав його до землі. Курив заєдно цигари, хоч – заєдно відкашлював і все обтирав хусточкою уста, через що держав усе цю хусточку в рукаві лівої руки. Стрічних знайомих задержував на вулиці, бо всіх пізнавав, окулярів уживав лиш до читання. Любив жартувати, а нас, молодиків, частував сильною табакою й тішився, як ми пчихали, а він желав нам – «во здравіє!» Табакерку мав срібну, а на накривці був – в емалії – портрет митр. Йосифа Сембратовича; цю табакерку дістав він в дарунку від митрополита особисто. Раз в тижні їздив він однокінним дешевшим фіярком (трамваєм не їздив ніколи, бо, мовляв, там «толпа голотиться») на Святоюрську Гору, щоб відвідати свого ровесника, вже темного, о. крил. Ант. Петрушевича і приносив йому «новости» з міста. Тоді приходив ще до о. А. Петрушевича старий емеритований гімназіальний професор о. Іван Костецький, що мешкав при вул. Міцкевича у стіп святоюрського городу та о. крил, д-р Гавриїл Крижановський, що мешкав у забудованнях святоюрських. Було це справді добірне товариство, бо всі вони чотири були живими учасниками подій переломового 1848 року!»
Зайве й додавати щось до такого характеристичного опису. Залишимо читача розмірковувати над постатями давно минулої епохи і вшануємо пам’ять професора Йосифа Делькевича.
Іван Бартошевський (1852-1920)
«Хто має спрагу і хоче зміцнити свої сили, не зважає, чи посуд, з якого п’є, золотий чи дерев’яний, аби тільки вода була чиста і свіжа.»
Іван Бартошевський
Український педагог, довголітній професор Львівського університету, священик і богослов, письменник – мабуть саме такими словами слід охарактеризувати багатогранну постать Івана Бартошевського. На межі ХІХ–ХХ ст. він був знаним у Галичині автором богословських, гомілетичних та педагогічних праць, а понад це – став першим викладачем Львівського університету, якому вдалося створити авторський академічний навчальний посібник з педагогіки.
Народився Іван Бартошевський 18 січня 1852 року у Львові. Середню освіту він здобув в одній із львівських гімназій, а вищу – в греко-католицькій духовній семінарії у Відні. У віці 23 років він був висвячений на священика, ставши на шлях служіння Богові і церкві. 1879 року молодий душпастир отримує вчене звання доктора теології і повертається до Львова. Тоді ж і розпочинається його педагогічна кар’єра у Львівському університеті – протягом перших двох років працює ад’юнктом на теологічному факультеті, а з 1881 року отримує посаду доцента і викладає українським студентам пасторальну теологію – теорію та практику священичої діяльності. У 1884 році він стає спочатку надзвичайним, а з наступного року – звичайним професором пасторальної теології.
У 1890 році, після відходу на спочинок професора і ректора університету Йосифа Делькевича, Іван Бартошевський обіймає посаду звичайного професора педагогіки. Її він викладає українською мовою для студентів греко-католицького віросповідання, які на той час становили близько двох третин від загального числа студентів теологічного факультету. Про авторитет професора Бартошевського в академічному середовищі свідчить той факт, що його двічі – у 1888/1889 і 1889/1890 навч. роках – обирали деканом теологічного факультету, і ще багаторазово – продеканом. Крім того, протягом 1905-1918 років він керував гомілетичним семінаром для українських студентів теології.
Ще на початку 1870-х років, навіть до свого висвячення, Іван Бартошевський проявив себе як активний учасник церковного життя Львова та Галичини. У 1872-1880 роках він очолював редакційну колегію церковного часопису «Рускій Сіонъ», у 1887-1898 роках був членом редколегії часопису «Душпастырь» – Органу Товариства св. Апостола Павла, а з 1893 року – заступником голови згаданого товариства. Завданням цієї спільноти була допомога українським греко-католицьким священикам у їхньому повсякденному служінню, а названі вище друковані видання мали покликання висвітлювати проблеми не лише церковного, але й педагогічного та громадсько-політичного життя краю.
З 1890-х років слід вести мову і про активну діяльність професора Івана Бартошевського при Львівському Митрополичому уряді греко-католицької церкви. З 1891 року він – дійсний радник і референт Митрополичої Консисторії, з 1895 р. – почесний канонік Митрополичої Капітули, а з 1897 р. – радник Митрополичого трибуналу для шлюбних справ та інстанційного суду.
Окремо слід сказати про творчу спадщину Івана Бартошевського. Левову її частку займають публікації майстерних проповідей на різні випадки і нагоди. Особливе місце займає семитомне видання у 1900-1908 роках Святого Письма з поясненнями і коментарями, а також перший академічний посібник з педагогіки, створений українською мовою. Він побачив світ у 1891 році і був перевиданий у 1909 році.
Однак політичні події вносили свої корективи у педагогічну і творчу діяльність Івана Бартошевського. У 1918 році на знак протесту проти окупації Польщею Галичини і полонізації Львівського університету він залишив викладацьку діяльність. Помер педагог 13 грудня 1920 року у Львові і був похований на Личаківському цвинтарі.
Варто зазначити, що професор Іван Бартошевський був яскравим представником релігійної течії в українській національній педагогіці кінця ХІХ – початку ХХ ст. Свої ранні твори він писав т.зв. язичієм, що втім не завадило йому, поступово переходячи на народну українську мову, стати одним із провідних українських педагогів свого часу. Через більше ніж століття забуття ми тільки починаємо відкривати для себе його педагогічну і літературну спадщину.
Теодор Лещак,
асистент кафедри загальної і соціальної педагогіки