(Пам’яті Яреми Євгеновича Полотнюка)
22 серпня 2012 року з життя пішов визначний учений-сходознавець Ярема Євгенович Полотнюк. Його смерть стала ударом для викладачів та студентів: він ніколи не скаржився на здоров’я та мав багато планів на майбутнє, якими любив ділитись зі своїми студентами. Українська орієнталістика втратила багатогранну, шановану людину, сподвижника, поліглота, викладача, перекладача та письменника.
2 липня 1935 р. в місті Коломиї Івано-Франківської (тоді Станіславівської) області в родині лісового інженера Євгена Васильовича Полотнюка та письменниці Ірини Вільде, справжнє прізвище якої було Дарія Дмитрівна Полотнюк (дівоче – Макогон), народився перший син – Ярема. У 1940 р. сім’я переїздить із Самбірського району, що на Львівщині, до села Микуличин. У листопаді 1943 року, коли Яремі було 8 років, він втратив батька, розстріляного прилюдно неподалік залізничної станції Ворохта за вбитого німецького вояка.
Першим учителем Яреми Полотнюка стала його бабуся Адольфіна Гнатівна Макогон з дому Янушевських, німкеня, яка з донькою і чоловіком розмовляла залежно від ситуації то українською, то німецькою мовами.
Закінчивши 1952 р. Львівську середню школу, Я. Полотнюк вступив до Львівського політехнічного інституту, у якому навчався до 1958 р. А ще раніше відбулося його знайомство зі Сходом, коли він у п’ятнадцять років уперше почув таджицьку мову і тоді ж зацікавився перською. Для цього йому довелося також опанувати як арабську абетку, так і основи арабської мови. Як це часто буває, його першою «хрестоматією» з арабської мови став Коран. Далі, керуючись нестримним бажанням та інтуїцією, Я. Полотнюк за допомогою принагідних учителів самотужки поглиблював знання арабської та перської мов, сумлінно студіюючи все, що було в бібліотеках Львова та в букіністів. Доля та випадок допомогли Я. Полотнюкові сконтактувати з професором Алелі Теймуразі, завдяки якій він зміг одержати шедеври перської літератури не тільки для себе, але й для інших українських сходознавців, таких, як В. Мисик і В. Рудковський.
Я. Полотнюка, тоді ще студента четвертого курсу Львівської політехніки, запросив до університету вести гурток перської мови професор Семен Михайлович Шаховський. Гурток успішно працював під патронатом самого С. Шаховського та працівника кафедри нової історії Михайла Марковича Кнороза, який до війни закінчив Варшавський університет за спеціальністю «китайська мова та санскрит». Навчаючись у політехнічному інституті й проходячи практику на Харківському електромеханічному заводі, Я. Полотнюк знайомиться з відомим арабістом Андрієм Петровичем Ковалівським – людиною-легендою: харківський професор мав аж три дипломи, бо закінчив германську філологію, факультет української культури та арабську філологію в Ленінграді. Влаштувавши Я. Полотнюкові «бліц-екзамен» з арабської й перської мов, професор визначив подальшу долю тоді ще студента-політехніка: «Та кидайте ви цю технічну освіту і їдьте навчатися до Ленінграда! Тільки до Ленінграда!».
Мати не дозволила залишити Політехнічний інститут, і майбутньому сходознавцеві довелося закінчити п’ятий курс, захистити диплом і піти на три роки працювати інженером-електриком до КБ заводу «Автонавантажувач». Усі ці роки Я. Полотнюк уранці, коли його рідні ще спали, самотужки студіював підручники з арабської й перської мов. Допоміг, як це нерідко буває, його величність випадок: 1962 року у Львові, як і по всій Україні, проходила декада таджицької літератури й мистецтва. Поет Ростислав Братунь запропонував Я. Полотнюкові привітати таджицьких письменників їхньою рідною мовою, що інженер з успіхом і зробив. На другий день дивака-інженера запросив до себе секретар обкому партії з ідеології В.Д. Маланчук. Згадавши, як сам вивчав факультативно перську мову в післявоєнному університеті, він благословив Я.Полотнюка на навчання в Ленінграді. Другим «хресним батьком» майбутнього сходознавця став академік Є. К. Лазаренко, який доклав чималих зусиль, щоб Львівський університет справді став Франковим.
Доля йшла назустріч Я. Полотнюкові. Його зарахували без вступних іспитів до Ленінградського університету із дозволом скласти «академрізницю», крім арабської та перської мов, у Львові. І ось нарешті вимріяне навчання на східному факультеті. Я. Полотнюкові вкотре пощастило, оскільки тоді факультет переживав свої ліпші часи. Тут працювали такі корифеї, як високоерудований іраніст-філолог С. М. Соколов, історик іранських мов та семітолог М. М. Боголюбов, історик перської літератури О. М. Болдирєв. Та чи не найбільшою удачею Я. Полотнюка стала зустріч з Л. Т. Ґюзальяном та В. І. Бєляєвим, яких він вважав своїми головними вчителями. Ленінградська букіністика та допомога матері створили майбутньому сходознавцеві всі умови, щоб навчатися самому й купувати літературу на той випадок, якщо доведеться викладати.
Навчаючись у Ленінграді, майбутній сходознавець з протекції О. Ф. Акімушкіна мав нагоду ознайомитись із величезними книгозбірками рукописів університетської бібліотеки, Державної публічної бібліотеки ім. Салтикова-Щедріна, а також із фондами відділу рукописів Ленінградського відділення Інституту сходознавства Академії наук СРСР. Голова йшла обертом від побаченого!
Напрочуд швидко минув час та настала переддипломна практика. Я. Полотнюк поїхав до Таджикистану, в Душанбе, де мав нагоду практикуватися в живій мові, відвідувати заняття професора Галяля Карімова, слухати лекції колишнього працівника зовнішньої розвідки Юрія Хромова, Андрія Бертельса. Тут молодий сходознавець прочитав за дорученням доктора Фазилова «Багаристан» («Весняний сад») Абдуррахмана Джамі. Тоді ж Я. Полотнюк купив близько 40 рукописів, які згодом передав до фонду Рідкісної книги університетської бібліотеки Львівського національного університету імені Івана Франка.
Особливе місце в науковому житті Я. Полотнюка відіграв Леон Тегранович Ґюзальян, який був спеціалістом високого класу, що досконало знав класичну та сучасну перську мову, історію мусульманського Сходу, його побут, звичаї та етику. Це була людина високої порядності та культури, педагог, який щедро ділився досвідом зі студентами, котрі прагнули знань. Часто Л. Т. Ґюзальян запрошував студента до свого кабінету, коли там збиралися його друзі, такі, як дружина художника Альтмана, піаніст Святослав Ріхтер чи генерал Джеганбані, особистий перекладач та аташе шаха Могамеда Пегляві. Не менша аура й пієтет оточували й другого вчителя Я. Є. Полотнюка – В. І. Бєляєва, професора-арабіста, семітолога й арамеїста, що також знав кілька європейських мов. Коли В. І. Бєляєв захотів прочитати хрестоматію В. Розена та В. Ґірґаса, він запросив Я. Полотнюка до себе додому, де вони на кухні читали цю унікальну книгу. «Ви – третя особа, що удостоїлася честі бути вдома у В. І. Бєляєва, – жартував пізніше історик-арабіст Вольф Менделєйович Бейліс, – першим був один американський арабіст, другим – історик-сходознавець Борис Заходер, а третім – Ви». Завдяки ленінградським колегам і наставникам у Полотнюка з’явилися друзі й колеги в США, Великобританії, Чехії, Польщі, Словаччині, Єгипті, Лівані, Ізраїлі та Ірані. Колеги, для яких були характерними не тільки велика ерудиція та знання, але й готовність прийти на допомогу словом і ділом. Добрими словами Ярема Євгенович згадував і польських арабістів Януша Данецького та Йозефа Бєлявського, іраністів Тадеуша Махальського й пані Барбару Менкарську, тюрколога Яна Райхмана, ізраїльського арабіста Йоханана Каплівацького, не кажучи про багатьох друзів і колег із Ташкента, Душанбе, Баку, Самарканда та інших міст, куди наукова доля закидала львівського сходознавця.
Коли Україна здобула незалежність, Я. Полотнюк пішов працювати в Музей історії релігії та знову до Львівського університету імені Івана Франка. У Києві, організувавши Інститут сходознавства НАН України, академік О. Й. Пріцак, передусім запропонував Я.Полотнюкові та його учневі Р.Р.Гамаді роботу в новоствореній установі.
У роки перебудови Я. Полотнюка запросили працювати в Єврейське культурно-просвітницьке товариство ім. Шолом-Алейхема та у Львівську єврейську газету «Шофар» («Новорічний трубний ріг»). Я. Полотнюк писав про історію єврейської громади Львова, «про єврейський бойовий» (ударний) курінь УГА, про видатних євреїв-патріотів. Завдяки зусиллям Я. Полотнюка одну з вулиць Львова називають іменем Соломона Ляйнберга, командира єврейського легіону УГА.
У 1992 році Я. Полотнюка запрошують на форум єврейсько-української інтелігенції до Єрусалиму, де він відвідав і Голгофу, і гріб Господній, і Кинаретське озеро, і Назарет, і музей «Яд вашем», і арабів на західному березі ріки Йордан. Пізніше Я. Полотнюкові Фарід Загідов запропонував вступити до татарського культурно-просвітницького товариства «Туган-Іль» і сходознавець охоче погодився.
З 1992 року Я. Полотнюк почав викладати два факультативні курси східних мов – перської й арабської. Це вже його четвертий прихід до університету. Згодом, окрім мови, він викладає й низку інших предметів: курс ісламознавства, країнознавства, історію перської та арабської літератур тощо. За його підтримки Олена Георгіївна Горошкевич впровадила факультативне викладання японської мови. Траплялися студенти, які успішно вивчали і перську, і японську мови, як, наприклад, доцент кафедри сходознавства імені професора Ярослава Дашкевича О. В. Забуранна, яка захистила дисертацію на матеріалі обох мов.
У 2004 р. Я. Полотнюк став першим із десяти нагороджених указом уряду Ірану іраністів, які одержали грамоту з рук міністра культури та ісламської орієнтації Ахмеда Масуджед-Джамаї. Того ж року ім’я сходознавця внесено до енциклопедично-біографічного довідника «Нова історія України – Львівщина та львів’яни».
У 1995 році Я. Полотнюк їде до Ірану на Другий всесвітній конгрес іраністів у Тегерані, де він активно закликає до розширення науково-культурних зв’язків з іранськими університетами. Результатом його зусиль на стажування до Ірану було запрошено велику групу студентів зі Львова та Києва.
У 1997 році за ініціативи Я. Є. Полотнюка, за активного сприяння ректора університету І. О. Вакарчука та декана філологічного факультету Т. Ю. Салиги було відкрито кафедру сходознавства. Я. Полотнюк писав усі програми для курсів спеціальності «Перська мова і література». Перші «законні» студенти-іраністи Я. Полотнюка не раз згадують, як Ярема Євгенович читав їм мало не всі можливі лекції – перську мову й літературу, іранське країнознавство, ісламознавство, історію Сходу, теорію та практику перської каліграфії, основи перської поетики. Так само було і з першими практиками: Ярема Євгенович зі студентами слухав платівки та диски із записами шедеврів перської поезії, читав епіграфічні написи на зброї, килимах та камені, проводив екскурсії в Олесько, Підгорецький замок, Жовкву та на гору Маківку… І, звичайно, незабутні зустрічі перського Нового року – Новрузу, де студенти читали напам’ять перські вірші та співали перських пісень. Поступово довкола Полотнюка гуртується колектив учнів-однодумців: це і його дочка Ярина Полотнюк, і Олег Кшановський, і талановитий перекладач Роман Гамада, і офіцер Володимир Дубовик. Формується повноцінна молода кафедра сходознавства з чудово підібраним колективом. До Львівського університету надходять чудові іранські видання класиків перської літератури. Саме тоді Я. Полотнюк переймається ще однією ідеєю – проривом у персомовну літературу Індії, яка цікавила його ще зі студентських років. У радянські часи, зокрема в 60–70-х роках, персомовна література Індії була табуїзована. Замовчати її цілковито було неможливо, адже про неї писали і А. Кримський, і О. П. Баранников, проте говорити про неї було «немодно».
Ярема Полотнюк відродив у Львові іраністику й арабістику, яка своїм рівнем не поступається попередній львівсько-петербурзькій школі, не кажучи про Київ, де вивчення східних мов має більш утилітарний характер. З ініціативи Яреми Євгеновича у Львівському університеті чи не вперше в Україні впроваджено курс «Вступ до персомусульманської культури»: як працівник Музею історії і релігії він (за сприяння музейників і бібліотекарів) організував своїм студентам практику, де вони читають й описують оригінальні східні рукописи.
Ярема Євгенович добре знаний і як талановитий перекладач. Серед його доробку досить назвати перший переклад Корану українською мовою (1990) та дослідження арабського рукопису «Подорожі патріарха Макарія ІІІ» до українських земель.
Я. Полотнюку у спадок від матері, письменниці Ірини Вільде, дістався також хист письменника, який проявився ще в молодому віці. У 1963 р. з-під його пера виходить перший детектив «Вирок без апеляції». Але друзі побачили цей твір лише у 1997 році. Потім було написано ще два детективи «Заздрість та злоба» (або «Картини Модельяні»), «Кража в музеї» (або «Незвичайне одруження Отакара Гедвабного»). Четвертий детектив письменник, на жаль, завершити не встиг.
Тематика його творів різна: відгомін Другої світової війни, проблеми малих народів, зокрема циган, інтелектуальні детективи (на відміну від тих, де море крові й невмотивованої жорстокості), – повісті, після прочитання яких хочеться жити й вірити в людей та справедливість. Їх об’єднує одне: у житті перемагає добро.
Я. Полотнюк писав також короткі есе, як от збірка оповідань «Мій Ізраїль». До неї увійшли новели «Кохання на лінії вогню», «Пригоди Сергія Зайдлера», «Як Стелла Бухбінґер порушила свою обітницю», «Оповідь про куплену нирку», «Ізраїль, якого ви не знаєте» та ін. Споріднена тема звучить і в есе «Ізраїль, яким я його бачив». Знову перед читачем постають християнські святині і Стіна Плачу. Ярема Євгенович знайомить нас з його ізраїльськими друзями та знайомими, їх проблемами, світобаченням та життєвим кредо. Зачарований Сходом, Полотнюк хотів, щоб ми сприймали Схід його очима, і йому це вдалось.
У творчому доробку Я. Полотнюка є й новели з українського життя: «Дзеркало», «Наталя», «Заробітчанка», «Розмова з богом», «Наталчина кара», «Борис Буран та його дочка», «Механік Михайло Бабаринов» та ін. Новели цікаві для людей різного віку: і молодих, і старших. Герої потрапляють у різні ситуації, але завжди залишаються Людьми з великої букви. Ці новели відзначаються моральною чистотою, високими помислами, глибокою духовністю. Читаєш їх і стаєш духовно чистішим і багатшим. Окремі новели вже у друці.
Голова мусульманської релігійної громади міста Львова, член правління Татарського культурно-просвітницького товариства «Туган-Іль», член Ради старійшин татарського товариства Набіулла Абдуллович Ішбердієв говорить, що в мусульманську громаду Львова Я. Полотнюк прийшов 1992 року, де не раз звертав на себе увагу ґрунтовними та науковими знаннями ісламської проблематики, популярними науковими статтями, присвяченими питанням ісламу та проблемам ісламського світу, історії Татарстану, його культурі та зв’язкам з Україною. Неодноразово брав участь у відзначенні свят мусульманських народів, зокрема свята Ноуруза – Нового року, яке святкувала кафедра сходознавства з татарськими й українськими дітьми.
У спілкуванні з членами громади користувався заслуженим авторитетом і повагою, завжди готовий був прийти на допомогу й розрадити добрим словом чи ділом. Відзначався людяністю, добротою, милосердям, совістливістю, професійністю. З повагою ставився до всіх членів мусульманської громади.
Я. Полотнюк не раз говорив студентам: «Шановні колеги! У сходознавстві є дуже чітка лінія спадковості. Так, наприклад, Олексій Болдирєв і Володимир Ґірґас свого часу вчилися у Франції в Сильвестра де Сасі. Згодом у В. Ґірґаса вчилися Віктор Розен та Володимир Бартольд, рівно ж учнями яких потім були Леон Ґюзальян та Віктор Бєляєв, у них учився Полотнюк, а в Полотнюка – Ви. А тому завжди пам’ятайте про свій родовід у науці! Пам’ятайте й ніколи не плямуйте його негідними вчинками».
Ярема Євгенович був совістю студентів. Почути від нього заувагу було наче не виправдати надії батьків, які вірять у тебе і знають, що ти здатен на більше. Він завжди казав, що ми повинні розраховувати в житті тільки на себе та свої знання, але він завжди готовий нам допомогти.
Дорогий Яремо Євгеновичу, без Вас ми осиротіли. І, шануючи Вашу пам’ять, даємо клятву бути гідними продовжувачами Вашої пристрасної справи – чесному й відданому служінню українському сходознавству.
Колектив кафедри сходознавства
імені професора Ярослава Дашкевича Львівського національного університету імені Івана Франка