Еджина Смага, студентка факультету міжнародних відносин ЛНУ ім. Івана Франка, посіла перше місце на Всеукраїнській студентській конференції з української мови як іноземної, що відбулася в Донецьку.
– Які Ваші враження, Еджино? Як проходила олімпіада і чи важко було перемогти?
– Загалом було дуже цікаво конкурувати зі студентами-іноземцями з різних університетів України. Враження позитивні, адже повернулися з перемогою. Олімпіада складалася з двох етапів. Першого дня ми писали граматичні тести, слухали текст, після якого мали висловити письмово своє ставлення до прослуханого. Наступного дня був усний конкурс – нам давали змогу обрати тему, яку ми презентували журі й відповідали на запитання.
– З чим пов’язуєте своє майбутнє? Які Ваші мрії?
– Очевидно, що з майбутнім фахом. Моя спеціальність – “міжнародні відносини”. Дуже хочу пов’язати своє майбутнє з Україною. Можливо, якщо трапиться така нагода, то працювати в посольстві, але до цього ще дуже далеко.
А в Бразилії в мене була мрія …
Хотіла пізнати землю своїх предків, однак не лише пізнати. Прагнула зблизька побачити їхню історію, культуру та традиції і бажала відчути серцем усе це, вивчаючи мову, якою вони говорили. Дуже хотіла повернутися до місця походження нашого роду, до свого коріння.
Колись запитувала себе: чи можна було зробити кращий вибір, ніж приїхати до Львова?
Тепер знаю – це місто стало моїм другим домом. Коли я у Львові, то забуваю про тугу за родиною. Тут мені затишно. Розповіді про землю моїх предків наповнюються новим сенсом, коли можу сама побачити свою прабатьківщину, яку понад століття тому змушені були покинути мої рідні.
– Що Ви знали про Україну раніше і чи дуже відрізнялися ці знання від того, що побачили, приїхавши до Львова?
– Мені здавалося, що потраплю в країну, про яку розказувала моя бабуся. Там люди ходять у вишиванках, співають народні пісні, їдять вареники і борщ, міста стародавні, дороги покриті бруківкою. Але Україна, яка постала переді мною, не дуже відповідала моїм уявленням. Мабуть, те саме відчувають люди, які уявляють Бразилію як країну карнавалу.
Львів вразив мене архітектурою, недарма він відомий як музей просто неба. Але спершу стародавній Львів видався мені незвичним, адже архітектура мого рідного Прудентополіса дуже сучасна.
У Львові життя не таке бурхливе, як у бразильських містах. У Прудентополісі час “летить”, а у Львові, як писав Іван Франко, “час рікою пливе”. Лише перед сесією земля горить під ногами студента.
Також мені подобається те, що тут чітко змінюються пори року. У нашій вічнозеленій природі не можна побачити таких чудових осінніх та зимових пейзажів. У Львові я вперше побачила сніг. Ціле життя чекала цієї миті. Шкода, що мій ентузіазм тривав недовго. Знала, що буде гарно, але не уявляла, як холодно може стати.
– А як виглядає українець очима іноземця?
– Торік на занятті з української мови ми читали усмішку Остапа Вишні “Чухраїнці”. Мені було цікаво, як український письменник із гумором описує характерні риси українців: “Якби я знав, забув, спізнивсь, якось воно буде, я так і знав”. Але хочу запропонувати своє бачення.
По-перше, українці на заході дуже релігійні. У неділю можна побачити церкви, заповнені людьми. Мені дуже цікаво дивитися, як люди, проїжджаючи в маршрутці біля церкви, хрестяться – такого не побачиш у Бразилії.
По-друге, у парі з українською релігійністю йде українська забобонність, наприклад: не можна повертатися додому, якщо забув щось, не можна подавати руку через поріг, не можна на вечір виносити сміття з хати…
По-третє, Бразилія відома як країна кави, але з’ясувалося, що кавоманія – “хвороба” львів’ян. Кількість кав’ярень у цьому місті рекордна навіть для бразильських міст. Недарма в піснях співають: “Львів пахне кавою й дощем”.
По-четверте, українці значну увагу надають зовнішності. Одягаються красиво, але непрактично.
По-п’яте, українці дуже люблять святкувати й підтримувати свої традиції. Окрім державних, українці святкують релігійні свята, дні народження, іменини.
– Що для Вас означає навчатися у Львові?
– Якщо Львів для туристів – спадщина ЮНЕСКO, для українців – культурний центр України, для мене – студентське місто, мій рідний Університет, де вчаться спудеї з різних країн світу.
Іноді почуваюся львів’янкою. Зовнішньо мене ідентифікують як українку, тільки португальський акцент деколи видає в розмові.
Я люблю Львів. Куди б мене не завела доля, ніколи не забуду це місто, яке стало для мене рідним. Тож не шкодую, що приїхала сюди вчитися.
У мене була мрія… і вона стала реальністю.
Оксана Роса