(вечір пам’яті Леоніли Іванівни Міщенко)
Лише від живих споминів сучасників залежить безсмертя тих, хто відійшов за грань земного життя. І задля збереження неперервності спілкування поколінь, попередніх, теперішніх і наступних, уже традиційно філологічний факультет Львівського національного університету імені Івана Франка віддає шану викладачам, знаковим постатям із непроминущими долями, справами та духовними спадками, проводячи вечори їх пам’яті.
14 грудня 2012 року відбувся вечір пам’яті заслуженого професора Львівського національного університету імені Івана Франка, доктора філологічних наук, професора кафедри української літератури імені акад. М. Возняка Леоніли Іванівни Міщенко з нагоди 90-річчя від дня народження.
«Людське життя – мить. Генії живуть у нашій пам’яті завдяки своїй праці. Леоніла Іванівна – одна з них…», – відкрив вечір доцент кафедри теорії літератури та порівняльного літературознавства Василь Будний. Упродовж теплого, овіяного родинною атмосферою вечора споминів і роздумів про сенс нашого життя та майбутнього виступили відомі мистецтвознавці, літературознавці, друзі й сподвижники Леоніли Іванівни.
У далекі часи дитинства та шкільних років переніс присутніх своїми цікавими, щирими, ліричними спогадами Володимир Овсійчук, доктор мистецтвознавства, заслужений діяч мистецтв України. «Зграбна, приємна, дуже жива, повна енергії, товариська», – так охарактеризував Леонілу Іванівну давній друг і земляк. Відзначаючи її надзвичайний артистичний талант, поділився збереженими на все життя враженнями від її ролі у виставі «Назар Стодоля» під час навчання у 10 класі: «Скільки я бачив театрів і в Москві, і в Мінську, у Римі, Києві, але найбільше враження, найпрекрасніший спогад – це та вистава, де Галю виконувала Леоніла Міщенко». Особливими були спогади Володимира Антоновича про воєнний період, коли Леоніла Іванівна перебувала у партизанському загоні, та згадки про особисті дружні стосунки: «Я страшенно поважав Леонілу… Це глибоке відчуття дружби. Із нею хотілося просто бути. Вона могла дати настрій, вселити більшу любов до всього… Де б вона не була, завжди залишалася творчою, унікальною, глибоко людяною натурою, за якою скучаю, і дякую, що я її знав у житті».
Данину пам’яті віддали визначному педагогові, літературознавцеві, театрознавцеві також і вихованці Леоніли Іванівни, колишні її аспіранти: професор Володимир Працьовитий, кандидат філологічних наук, доцент Марта Лабач, професор Валерій Корнійчук.
Володимир Степанович розповів про художню самодіяльність, якою керувала Леоніла Міщенко, у контексті цікавого, активного періоду 70-х років. На кафедрі, якій віддала понад 50 років життя, за словами Володимира Працьовитого, виділялася самобутністю, оригінальністю, любов’ю до літератури, а кожна лекція Леоніли Іванівни була «театром одного актора». «Світлий образ цієї живої, надзвичайної, окриленої, доступної жінки залишиться у серці багатьох, хто з нею спілкувався».
Кандидат філологічних наук, доцент Лариса Петрівна Бондар назвала Леонілу Міщенко «аристократкою духу з бойовим характером», «природженим лідером», яка «до вершин науки йшла вперто й натхненно», адже здібності й воля допомагали у цьому. Окремими штрихами до портрету видатного літературознавця стали розповіді Лариси Петрівни з університетського життя, «легенди» та анекдотичні моменти. «Її намагання попри всі незгоди завжди зберігати усмішку на обличчі – це та риса, якої нам так бракує сьогодні», – наголосила Лариса Петрівна. – «Кожен, хто з нею спілкувався, носить її часточку в собі».
Марта Миколаївна назвала викладачку «знаковою постаттю для багатьох поколінь філологів». «Бережи кожну хвилину» – постулат Леоніли Іванівни, дуже вимогливого керівника зі загостреним відчуттям часу. Як надзвичайно творча людина, вона часто повторювала: «Немає неталановитих людей, тільки треба побачити, допомогти дитині реалізувати себе». Символічним моментом, за словами Марти Миколаївни, була її глибока любов до гір Карпат, де йшла не по протореній стежині, а найбільшими буреломами, далеко випереджаючи товаришів.
Степан Микуш відзначив дві риси Леоніли Іванівни: доцільність, адже була пристрасною людиною, вміла робити все до кінця; та «ота її національна самосвідомість та взаємодопомога, яка є визначною рисою нашої нації», яку можна окреслити словами із «Захара Беркута» Івана Франка: «Тільки тоді людське життя має вартість, коли одна людина може допомогти іншій». І робила вона це всіма силами, бо ж «носила у серці дивоцвіт, який вражав усіх, хто її знав».
Про родинне ставлення викладачки до студенства розповіла завідувач кафедри українського прикладного мовознавства Ірина Кочан і поділилася спогадами про епізоди з поїздок місцями Лесі Українки, які давали молоді більше, аніж цілий курс лесезнавства. Окремо зазначила повсюдний естетизм, доброту та чуйність Леоніли Міщенко.
Син Леоніли Іванівни, асистент кафедри теорії і практики журналістики Максим Володимирович, висловивши безмежну вдячність за вечір у затишній родинній атмосфері, сказав: «Я точно знаю, що вона сьогодні все бачить, чує і радіє з небес». Однією з її відмінних рис було вміння радіти успіхам інших. І в «сьогоднішніх війнах душ потрібно згадувати її настанови та надзвичайну здатність: вміння нести людям добро».
Олена Карабчук,
редактор Прес-центру
Фото Олега Гордійчука