Цінну французьку бібліотечну колекцію знайшли у Львові
Нещодавно в наукових бібліотеках Львова віднайдено фрагмент приватної бібліотеки французького фізика, математика, астронома, секретаря Французької академії наук Жан-Жака Дортуса де Мерана (1678 – 1771), яку понад два століття вважали розпорошеною і втраченою. Власник цієї бібліотеки був знаменитим європейським ученим, членом Академій наук у Бордо і Руані, Імператорської академії наук у Санкт-Петербурзі, Лондонського, Единбурзького та Упсальського Королівських наукових товариств, автором численних праць із геометрії, астрономії, фізики та природничої історії. Упродовж своєї тривалої кар’єри створив колекцію наукових інструментів та цінну книгозбірню (бл. 3400 т.), що вирізнялася добірністю та рідкісністю наукових видань. Учений помер на 94-му році життя, не залишивши нащадків, а в заповіті своєю повною спадкоємицею назвав мадам Жофрен, у знаменитому салоні якої збиралася тогочасна паризька богема, і Дортус де Меран був там регулярним завсідником. Очевидно, спадок академіка виявився надто обтяжливим для знатної салоньєрки, яка не зуміла його гідно оцінити й поспішно позбулася. Окрім майна, було продано й бібліотеку де Мерана, яку через п’ять місяців після смерті власника, 19 липня 1771 р., виставили на аукціон з умовою збереження її цілісності. Її власник був однією з найвидатніших постатей наукового та літературного світу Європи XVIII ст., що привертало увагу до книг із його бібліотеки та робило їх бажаним об’єктом купівлі. Колекцію продали за 18 000 ліврів якомусь панові Бернарді. Трансакція відбувалася в цілковитій таємниці, навіть мадам Жофрен не знала справжнього імені купця. Невдовзі стало відомо, що Бернарді був гувернером дітей польського графа Михайла Вєльгорського, який перебував тоді з дипломатичною місією в Парижі, і діяв у тій справі в його інтересах. В одному з листів мадам Жофрен до польського короля Станіслава Августа, з яким вона була в близьких дружніх стосунках, вона пише, що, за словами п. Бернарді, граф Вєльгорський для здійснення цієї покупки змушений був продати свої діаманти. У її тоні відчутні іронічність та подив, які не міг не зумовити неординарний обмін коштовностей на спеціальну наукову бібліотеку, що, на її думку, є просто “манією вченої пихи”. Зауваження щодо характеру бібліотеки, яка “могла би підійти тільки комусь вченому, дуже вченому” теж приховує незадоволення мадам Жофрен на адресу польського аристократа як нового власника книгозбірні.
Ким він був, граф Вєльгорський? Його життя ще недостатньо вивчено і навіть дати народження і смерті є приблизними. Родинний архів Вєльгорських наприкінці XIX ст. передали до Бібліотеки ординації Красінських у Варшаві, і гітлерівці спалили його у 1944 р. разом з іншими рукописами бібліотеки. Збереглися тільки деякі копії та нотатки дослідників, зроблені з втрачених на тепер оригіналів. Як довідуємося з літературних джерел, граф Міхал Вєльгорський (близько 1730 – 1814 [?]), політик, дипломат, кухмістр великий литовський, депутат до галицького сейму, кавалер орденів Білого Орла та Св. Губерта, був непересічною постаттю з неспокійним життям, амбіційністю та підприємницькими здібностями.
Як визначний представник волинської шляхти із січня 1770 р. був офіційним делегатом від Барської Конфедерації до французького уряду в Парижі, де домігся для неї грошової субсидії. Розраховуючи на триваліше перебування у Франції, М. Вєльгорський спровадив до Парижа сім’ю, однак невдовзі після приїзду, 30 січня 1771 р., його дружина, Ельжбета з Огінських, померла, і її поховали в парафіяльному костелі Сен-Сюльпіс. Можливо, саме завдяки проданим коштовностям покійної дружини через кілька місяців стала можливою купівля бібліотеки Дортуса де Мерана. Вєльгорський залишився в Парижі з чотирма синами та вищезгаданим гувернером Бернарді, якого найняв для їх виховання
У Франції він перейнявся духом енциклопедистів, заприятелював із К. К. де Рюльєром та Ж. Ж. Руссо, якому подав ідею написати знамениті “Considerations sur le gouvernement de Pologne et sur sa reforme projetee” (“Роздумів над польським урядом та його реформ”). Серед близьких друзів Вєльгорського були найвідоміші тогочасні французькі письменники, а Габріеля Бонно де Маблі він навіть запросив після повернення на батьківщину навесні 1776 р. до рідного Горохова на Волині, де гостинно приймав його близько року. Інспірований Вєльгорським, Маблі написав там есей “Du gouvernement et des loix de Pologne” (“Про уряд і закони Польщі”), а після повернення в Париж і далі з ним листувався.
Щодо історії бібліотеки де Мерана, то виникає запитання, чи справді цю коштовну покупку Вєльгорський здійснив у розпалі бібліофільської пристрасті, чи, можливо, був дещо політичний підтекст, а саме – бажання наблизитися до впливової мадам Жофрен і, через її посередництво, до польського короля Станіслава Августа Понятовського? У цьому разі перед ним постали б нові кар’єрні можливості й способи покращити своє матеріальне становище. Відомо, що впродовж усього життя М. Вєльгорський потерпав від браку грошей, що відповідали б його великим амбіціям.
Фінансово обтяжений банківськими боргами та доброчинними зобов’язаннями перед релігійними фундаціями львівських і луцьких тринітаріїв, він 1785 р. продав свої родинні маєтки в Горохові. Назріло питання продажу бібліотеки де Мерана, привезеної з Парижа. Незважаючи на багаторазові спроби, цієї ідеї він не реалізував. Книги французького академіка були на Волині до 1787 р., тоді їх перевезли до Львова, де Вєльгорський оселився в палацику з великим садом і ставками (вул. Пекарська, 422). Сюди він привіз також молоду коханку-француженку з дочкою, які їхали за ним із Парижа до Горохова і залишилися при ньому до самої смерті. Ця обставина та марнотратний світський спосіб життя графа спонукали до пошуку нових джерел прибутку.
Набути в батька книгозбір де Мерана мав намір син графа Єжи, однак ціна виявилася для нього зависокою. Пропонували придбати його губернським владам, бібліотеці Львівського університету, приватним бібліофілам, але до продажу не доходило, і ще 1791 р. Єжи застерігав батька від продажу книг уроздріб. Однак уже наступного року почалося розпорошення французької колекції. Збереглися документи з переліками книг, проданих Вєльгорським у 1792 – 1795 рр. Виявлені книги з бібліотеки де Мерана, на яких фігурують записи львівських колекціонерів, датовані кінцем XVIII ст., що вказує на їх розпродаж через книгарів уроздріб.
На сьогодні вдалося виявити 324 видання у 415 томах з розпорошеної бібліотеки Дортуса де Мерана, з яких 177 видань у 261 томах тепер є в ЛННБУ ім. В. Стефаника, 65 видань у 69 т. – у Науковій бібліотеці ЛНУ ім. Івана Франка, 38 видань – у бібліотеці Національного закладу ім. Оссолінських у Вроцлаві, 11 вид. у 14 т. – у Національному музеї в Кракові, 32 вид. – у Російській національній бібліотеці в Санкт-Петербурзі і 1 вид. – у Бібліотеці Варшавського університету.
Більшість книг мають характерні власницькі знаки – автограф Дортуса де Мерана, його рукописний інвентарний номер вгорі на титульному аркуші та специфічне золоте тиснення із зображенням лева і променистих зірочок на корінці оправлених у телячу шкіру книгах. Сторінки книг рясніють численними маргіналіями, підкресленнями і помітками в тексті, бібліографічними посиланнями на літературні журнали, рецензії, академічні збірники, праці інших авторів із цієї тематики, а також критичними зауваженнями, розрахунками та розмірковуваннями самого де Мерана щодо окремих положень цього твору. Учений із математичною точністю занотовував не тільки дату придбання книги, а й адреси та імена паризьких видавців, антикварів, приватних осіб, у яких купував книги. Видатні французькі та європейські вчені дарували академіку на знак поваги і визнання публікації своїх творів.
Реконструкція збереженого фрагменту цієї добірної наукової бібліотеки доби Просвітництва та провенієнційне дослідження книг надає багатий і цікавий книгознавчий та бібліотекознавчий матеріал. Різноманіття власницьких знаків є свідченням значного зацікавлення французькою науковою книгою в Галичині. Факт придбання цієї цінної французької колекції та її подальше функціонування на вторинному книжковому ринку було унікальним явищем в історії книжкової культури Галичини XVIII ст.
Ірина Качур, науковий співробітник відділу рідкісної книги Львівської національної наукової бібліотеки ім. В. Стефаника НАН України
Фото Юрія Чабана