Гостем “Університетських діалогів” Центру гуманітарних досліджень Львівського національного університету імені Івана Франка став доктор філології, професор, директор Центру українських студій імені Миколи Зерова в австралійському Університеті Монаша (Мельбурн), член Австралійської академії гуманітарних наук, ініціатор і перший президент Асоціації україністів Австралії (1990 – 1998) Марко Павлишин.
У рамках візиту 11 травня в конференційній залі філологічного факультету професор Павлишин виступив із доповіддю “Література й модерність: думки про прозу”. У доповіді австралійський професор розповів про європейські традиції модерності та роль у них ідеалів доби Просвітництва й періоду Романтизму, поділився судженнями про поняття нейтральності та прозорості як стилістичних чеснот, пов’язаних із модерністю, і розглянув прозу як “непозначений” засіб спілкування, функціональних повідомлень та художньої творчості.
Особливу увагу доктор філології закцентував на важливості літератури як творця нової модерної цивілізації та на ролі мови і літератури в процесі націотворення: “Найбільшою людською одиницею є нація. Дослідження стосовно національних проектів довели важливість для ранніх – культурних – фаз національних рухів розвитку національних мов як провідних символів національної суцільності. Не менш важливим є значення нових національних літератур і як механізмів для розвитку національних мов, і як паспортів, що давали доступ до світу європейської високої культури, авторитетність якої вважали апріорною”.
Марко Павлишин розповів про перипетії на шляху до модерної української прози в текстах Івана Котляревського, Григорія Квітки-Основ’яненка, Пантелеймона Куліша та Марка Вовчка: “Перешкод для формування модерної української прози було дуже багато. Зважаючи на специфіку Російської імперії, українці були носіями двох культур – російської та української. Першу вважали високою, другу – низькою”.
Однак, на думку австралійського професора, починаючи від Івана Котляревського і до Марка Вовчка українцям вдалося успішно реалізувати проект модерної української нації та витворити високу українську мову.
Окрім цього, Марко Павлишин у рамках “Університетських діалогів” провів відкриту зустріч з усіма охочими в книгарні “Є”. Темою зустрічі була “Канонічність Кобилянської: про деякі стереотипи в усталеному образі буковинської письменниці та про користь від їх перегляду”.
Про роль літератури, призначення літератора та про український публічний простір Марко Павлишин розповів “Каменяру”.
– Ви говорили про націотворення як найуспішніший проект європейської цивілізації ХІХ століття… Яка роль і яке значення літератури в процесі творення нації та в процесі своєрідного тривання нації?
– Література – це той засіб, яким можна спершу створити, а потім узагальнити для ширшого суспільства і для цілої нації відповідні загальні символи, розповіді, ідеї та цінності, що їх поділяє багато людей. У процесі творення нації цей процес узагальнення важко переоцінити… Література як засіб для тривання національної свідомості теж важлива. Це зумовлено насамперед тим, що література стає об’єктом, який дуже придатний для того, аби його використати в освіті. Як відомо, національна освіта часто надає посилену увагу національним символам. Історія є одним таким символом, а література – іншим. Практично всі країни застосовують літературу як частину формації громадянина, члена національної спільноти… І роль літератури в цій формації часто – ключова.
– Чи можемо говорити про конкретний момент початку формування цієї модерної української нації і про момент, коли нація закінчила формуватися? Чи, можливо, цей процес триває досі?
– На мою думку, початок формування модерної української нації не запізнився від часу, коли ми загалом почали усвідомлювати себе нацією по-модерному. Це усвідомлення приходить у різних частинах Європи після Французької революції. Французька революція дає зрозуміти, що змобілізована нація – потуга, здатна на подвиги і досягнення, до того нечувані. У процесі консолідації і збирання енергії французької нації шляхом французів спершу пішли німці. Потім, за прикладом німців, подалися слов’янські національності. Для українців, для членів Кирило-Мефодіївського братства, найважливішим був приклад чехів і словаків.
Отже, можемо говорити, що до українців процес усвідомлення приходить разом із передромантикою та романтикою… Свого згущення і консолідації він сягає напередодні та під час періоду перших визвольних змагань. Відбувається мобілізація громадської думки напередодні вибуху Першої світової війни. У ХХ столітті можемо назвати низку таких моментів. Радянське українське націотворення теж мало надзвичайно амбітні проекти. Зокрема, період 60-х років, коли вийшли на сцену опозиціонери радянської влади – дисиденти. Наприкінці 80-х років відбулася інтенсифікація знань, почуттів, ідентичностей, пов’язаних з Україною.
Я переконаний, що цей процес триває досі. І не лише в Україні. Він триває всюди. Дехто вважає, що період націй закінчився. Вважають, що ми живемо в постнаціональний час, мотивуючи це думками, що всі модерні країни є багатонаціональними і багатокультурними. Але поняття нації абсолютно не заперечує того факту, що кожна нація як усвідомлена одиниця може бути поліетнічна і перебуває в постійному стані нововідтворення. Кожна нація наново себе формує, переосмислює і змінює відповідно до потреби, відповідно до часу. Українська нація не є винятком, попри всі теперішні негаразди і перипетії…
– У цьому контексті, яке призначення літератури загалом і літератора, письменника зокрема? Чи має літератор бути оратором?
– Думаю, літераторові дуже важко не бути оратором. Письменник може не шукати трибуни для ораторства і не бажає бути оратором, але сам факт, що твір подано публіці для сприйняття, означає, що риторичну функцію він виконує. Правда, ці риторичні функції бувають дуже різними. Інколи вони є виразно громадянського звучання, навіть пропагандистського, іноді вони – підтекстуальні, нібито суто естетичні. Проте навіть твір, написаний з ідеологією “неораторства”, який себе проголошує суто естетичним, як було в деяких письменників періоду раннього модернізму, є своєрідним набором ідей, який усе ж таки представлено читачеві з наміром, щоб він їх розділив.
– На Вашу думку, сучасна українська література виконує функції, які має виконувати література в процесі націотворення, державотворення?
– Я завжди порівнюю вагу і значення української літератури в Україні з вагою і значенням австралійської літератури в Австралії. І це порівняння, безсумнівно, – на користь України. Хоч часто самі українці вважають, що їхня література існує якось паралельно з життям суспільства чи навіть наперекір цьому життю. Але в Україні досі є переконання у важливості, ваговитості літератури. Є сподівання, що письменник даватиме суспільству якісь символи для сприймання світу, для цінування явищ, для уявлення, якими мають бути сучасні цінності. І той факт, що інколи суспільство сильно реагує – негативно чи позитивно – на окремих письменників і їхню творчість, підтверджує життєвість української літератури й засвідчує, що вона справді виконує ту функцію, яка в ідеальній формі є пережитим станом літератури в інших країнах.
Література мала б вести гострі діалоги із суспільством, і в Україні вона їх часто веде…
– Як оцінюєте сучасну українську публічну сферу? Як вона сприяє чи, можливо, не сприяє зміцненню української держави, нації?
– Публічна сфера загалом складається з усіх контекстів поінформованого і відповідального мислення, що стосується загальних суспільно важливих тем. У висвітленні цих тем ключову роль відіграє серйозна преса. Я відчуваю, що в сучасній Україні преса існує якось тенденційно і мляво. Немає тих кількох справді авторитетних видань, які могли б слугувати виразниками політичної чи суспільно-громадської лінії і які водночас були б об’єктивними в журналістському сенсі. У сильних публічних сферах – американській, англійській чи навіть австралійській – преса цю функцію виконує. В Україні, як на мене, газета такої функції не має. Можливі замінники – блогосфера чи телебачення – теж не виконують цієї функції…
Але не лише медіа становить публічну сферу. Усне спілкування в якомусь сенсі теж є публічною сферою і ширші, серйозніші дискусії з проблемних тем в університетах – у сферах інтелектуального обміну думками – мають вагоме значення для модерної публічної сфери. Література, яка в суспільствах Східної Європи часто була замінником публічної сфери, звільнилася від цього громадянського обов’язку, але й далі його почасти виконує… І ті літературні факти, які стали недавно голосними, – контраверсії довкола творчості Ліни Костенко Оксани Забужко, Юрія Андруховича, мені здається, теж є своєрідним мішаним виявом публічної сфери…
– Чи маєте якісь рекомендації, аби розвивати нашу публічну сферу, плекати нашу літературу?
– Питання про те, що робити, завжди є найважчими… Як на мене, люди, які мають щастя володіти привілеєм у суспільстві – бути інтелектуалами, повинні цей привілей цілковито використовувати й усвідомлювати, чим він є. Адже це привілей і водночас обов’язок. Вони мають брати участь в осмисленні й обговоренні ключових справ із метою перетворення результатів дискусії в дію. Інтелектуали не мають права відступати від обов’язку вирішувати найважливіші проблеми, тому що він важкий. Бо якщо втратити публічну сферу й обмежитися приватним благом у приватній сфері, то, як на мене, з цього починається серйозна деградація суспільства і нації…
Олег Вівчарик
Фото Олега Гордійчука