Каменяр: Інформаційно-аналітичний часопис Львівського національного університету імені Івана Франка

Ляльковий дивосвіт Ярослави Сенюк

Знати міф – означає наблизитися до таємниці походження всіх речей. Інакше кажучи, людина дізнається не лише про те, яким чином усе виникло, але також і про те, яким чином виявити це і відтворити, коли все зникне.

Мірча Еліаде

Мотана лялька, як дитяча іграшка, оберіг родини й роду, як могутній магічний талісман і символ вічності життя, втілення віри в добро та захист від злих сил, була відома в багатьох традиційних культурах земної кулі – від Аляски до Австралії, від Африки до Європи ще близько 5 тисяч років тому. Однак наукові джерела датують зародження цього мистецтва на теренах України ще 7 тисяч років тому, зокрема в Середній Наддніпрянщині, на Київщині. Зроблена з молитвою та любов’ю народна лялька-мотанка – один із найдревніших архетипічних символів Великої Матері, яка сотворила все суще та береже народжені нею душі.

Чому ми так мало знаємо про свою, українську ляльку, власне, як і про інші національні атрибути, – одне з болючих риторичних питань сьогодення.

Незабутньою зустріччю з дивом лялькової магії, миттю перетину грані простору й часу для багатьох став творчий доробок майстрині-лялькарки, випускниці географічного факультету Львівського університету, краєзнавця Ярослави Сенюк. Виставку її робіт експонували у Виставковій залі Університету впродовж січня 2013 року. “Це настільки прадавньо, настільки сучасно, філософсько, дитинно, світло, барвисто, стильно, багато, що хочу прийти ще хоча б раз, аби ввібрати цю силу назавжди…”, – не можуть не хвилювати слова вдячних відвідувачів.

У колекції Ярослави Іванівни є не лише етноляльки за зразками автентичних українських мотанок, а й розмаїття сучасних, історичних і навіть казкових образів: від селянок до шляхтянок, від скіфок до гуцулок, від нареченої до матері з діточками. Дивує і складність роботи, і витонченість, і що все це створено руками й серцем – без жодного шва. Ляльки не мають облич, але вони не безликі – з них променить загадковість і багатство жіночої душі.

У розмові про “своє прекрасне захоплення” майстриня поділилася секретами творчого процесу, розповіла про давні традиції і символіку ляльки-мотанки.

– Пані Ярославо, чому з-поміж розмаїття органічно притаманних українському народові мистецьких жанрів Ви обрали саме лялькарство? Що стало тому спонукою?

– Лялькарство – невід’ємна частина мого життя, відколи отримала надзвичайний подарунок (це було три роки тому) – мотанку, яка вразила і змусила, що називається “з головою”, поринути у процес опанування цим глибинно-символічним мистецтвом.

Мабуть, скільки існує людство, стільки затребуваною залишається ця іграшка, яка повинна була дитину заспокоїти, нагодувати, зберегти та водночас була магічним предметом. Уміння виготовляти ляльку передавалося від бабусь і матерів, а ниточка, якою в’язали ляльку, ставала символічною, бо єднала покоління в міцний єдиний рід.

Українська лялька унікальна тим, що вона така ж, яка була тисячі років тому! Проте, як і писанкарство, так і лялькарство 70 років тому зведено нанівець, і лише впродовж останніх 10 років почало активно відроджуватися. Боялися наші окупанти цього виду мистецтва, бо в ньому закладено код нації, життєва філософія українців. Радію, що можу бути ланкою у віковічному руслі передачі дорогоцінної спадщини тисячолітньої давнини. Окрім того, моя творчість – це мистецьке краєзнавство, захоплююча подорож минулим.

Домашня лялька, зроблена власноруч, несе в собі потужний заряд духовнoї енергії роду, і її зовсім не порівняти зі сучасною масовою іграшкою з пластику!

– Коли побачила світ Ваша перша лялька?

– Уміння робити ляльки-мотанки передала мені мама, мотаючи її зі старої хустки. Воно стало в нагоді пізніше, коли я почала вчителювати. Спочатку були простенькі “бабусині ляльки нашвидкоруч”. Та крок за кроком я удосконалювала свою майстерність, вивчала історію виникнення мотанки, придумувала власні елементи, гортала сторінки книг з етнографії, розвитку народного костюма. Цей процес триває й сьогодні.

Тепер мою велику лялькову сім’ю (понад півсотні) вже можна групувати за темами, циклами: “Пори року”, “Зимова симфонія”, “Щасливе дитинство”, “Діви княжої доби”, “Середньовічний європейський костюм. Англія”, “Богині стародавньої Греції”, “Морська симфонія”, ляльки-обереги й ін.

А першими поціновувачами та критиками стали учні ліцею. Це було 19 серпня 2010 року. На цей час я зробила 45 дуже дорогих для мене ляльок. Уже у вересні 2010 року взяла участь у фестивалі “Ляльковий світ” у Львові.

– Чому лялька називається мотанкою?

– Виготовлення цієї магічної іграшки – цілий ритуал, у якому використовувати ножиці, голки й інші колючі чи ріжучі предмети заборонено. Її назва споріднена зі словом “мотати”, а процес виготовлення називається “кутанням”, адже творимо її шляхом намотування шматочків тканини, ніби, кутаємо дитину в одіж. Оскільки лялька-мотанка символізує долю людини, то на ній не повинно бути вузликів, бо “вузол” утвориться на долі. Проте деякі майстрині вважають, що коли зав’язати вузлик і загадати бажання, то воно обов’язково збудеться. І ще одне, ні в якому разі не можна нічого пришивати до ляльки.

– Багатьох дивує, навіть лякає те, що в ляльок-мотанок немає обличчя, або ж замість обличчя намотаний хрест. Розкажіть про глибинний зміст такої традиції.

– Це не випадково, адже мотанка первинно була сакральним предметом, який може нести як позитивну, так і негативну енергію. Оскільки українська лялька-мотанка робилася на добро, то є правила її виготовлення: іграшка повинна бути хрестоподібної форми та позбавленою ознак “людськості”, чітко ізолюють енергетичні канали, через які може передаватися інформація. Це – обличчя й очі. Відсутність очей – відгомін вірувань про силу лихого людського погляду та думки про те, що очі (дзеркало душі) можуть стати порталом у потойбічний світ.

Обличчя має бути чистим або захищеним хрестом – сильним оберегом, що символізує сонце, добробут. Горизонтальна лінія віддавна і в багатьох культурах символізувала жіноче начало, Землю; а вертикальна – чоловіче начало, Небо. Отже, перехрестя цих двох ліній – найпростіша модель світу. Хрест також символізує людину, гармонію її фізичного світу (горизонталь) й духовного (вертикаль), тобто допомагає згармонізувати простір. Хрест на обличчі є також символом веселки, тому його роблять із яскравих ниток.

– Чи є обов’язкові вимоги до процесу виготовлення ляльки-мотанки? Чи це просто – створити справжній оберіг?

– Так, кожна “дрібниця” має своє значення. У давнину для виготовлення мотанки брали клаптики “щасливого” одягу – того, який носили в найкращі періоди життя, не затьмарених ні бідами, ні хворобами – що символізувало дух пращурів, мудре минуле.

Єдиною об’ємною деталлю ляльки є голова, виготовлення якої – найважливіший момент. Для цього можуть бути використаними як намотані шматки тканини, що є символом плинності життя та руху, так і горішок – символ мудрості, або зернятка пшениці – символ життя й небуття. Адже коли зерно “ховають”, воно оживає, проростає і знову розпочинає одвічний коловорот життя.

Аби привернути щастя й удачу, усі елементи ляльки намотують за рухом сонця, по спіралі, бо ж це – один із найдревніших символів безконечності буття та родючості в усіх народів світу. (Учені дійшли висновку, що спіраль – схематичний образ еволюції Всесвіту). Намотуючи матеріал, начитуємо молитви, вкладаємо свої думки та наміри: для чого ця лялька робиться, у чому вона покликана сприяти своєму майбутньому власнику.

Із валиків тканини скручує ручки й тулуб. Щоб лялька стояла, формую зрізаний картонний конус, – це мій “винахід”. Опісля ляльку одягає за своїми вподобаннями чи враховуючи її символічне призначення. Потужну захисну силу мають ляльки, виготовлені з натурального конопляного полотна – це універсальний родинний оберіг від нещастя та хвороб.

До речі, робити мотанку-оберіг треба тільки в “хороший” період. Я творю їх у передріздвяний час. Однак, не можна мотати ляльку-оберіг вночі, коли відьми і русалки виходять на прогулянку.

Ляльку як оберіг ставили на покуті зі сторони сходу сонця, над ліжечком дітей і над дверима.

– Чимало дослідників відзначають важливість традиційної ляльки у процесі виховання дитини і формування її світогляду. Ви проводите багато майстер-класів, пропагуєте своє вміння серед учнів ліцею. Як сприймають це давнє мистецтво Ваші учні?

– Мотанка несе в собі тепло людських рук, любов і турботу, сонячну енергетику! Тому ця іграшка віддавна була покликана змалку формувати в дітей духовний світ та зв’язок із традицією. Вона виховувала, бо уособлювала дух прадавнього предка, а відтак не дівчинка гралася лялькою, а лялька, як стара баба, передавала досвід минулого новому поколінню.

Іноді бабуся чи мати робила ляльку нашвидкоруч, щоб “зайняти дитину”, аби та не плакала. Тоді в голівку дитячої ляльки зав’язувала шматочок хліба, і для дитини це була іграшка – заспокоєння, перший образ, який незримо формував підсвідоме ставлення до предків, до роду.

У минулому маленькі дівчатка під час виготовлення ляльки вчилися шити, ткати, прясти, плести та готувалися до майбутнього материнства. Це унікальний приклад і в сьогоденні, на якому дитина ще змалку привчається до художньої праці, декоративно-прикладного мистецтва й текстильного дизайну.

Коли я роблю ляльку, то на душі таке умиротворення!.. Думаю, що це відчувають і діти. Яка це радість – спостерігати, як сяють очі дітей, коли вони власноруч роблять свою першу в житті ляльку. Вірю, що добрий початок відродження наших традицій розпочинається в їхніх душах.

– Окрім виховної мети, для чого ще виготовляли мотанку?

– Колись жінка виготовляла ляльку лише за певної потреби та з різними побажаннями: на щасливу долю, на успіх і здоров’я, чи просячи у Вищих Сил дощу, гарної днини, добрих новин.

Українська лялька була лікарем. Коли нездужала дитина, батьки змотували ляльку з тієї трави, яка допоможе при хворобі, і клали її під подушку або прикріплювали до хворого місця, сподіваючись, що мотанка перебере на себе недугу. Опісля ляльку спалювали, аби разом із нею згоріли всі недуги. Якщо писанкою “викочували” хворобу, то ляльку виготовляли, коли треба було про щось попросити.

Перед заміжжям мати власноруч робила й дарувала доньці мотанку як символ жіночої мудрості. А чекаючи дитину, робили ляльку, котра уособлювала майбутнє дитя. Перш ніж покласти в колиску новонароджену дитину, туди клали цю лялечку, і вона ставала оберегом дитини, її повсюдною захисницею. Це дуже нагадує традицію, яка існувала в Древньому Римі, де з глини виготовляли лари – символічні фігурки-зображення предків, і римлянин завжди возив їх із собою, і де б він не був – з ним були його предки, його земля і потужний захист всього роду…

– Оскільки ляльок виготовляли для різноманітних потреб, то, очевидно, існують їх різновиди відповідно до контексту обряду?

– Ляльки були буденними й святковими. Буденними, бо намотували їх нашвидкоруч. Святкові ляльки-мотанки (“Боярині” або “Дружки”) були чепурними й гарними: вони мали вінок зі стрічками на голові або корону, елементи вишивки на “одязі”, багато намотаних спідниць із дорогої тканини. У середину вкладали монети, зерно, шерсть (для збереження домашнього тепла та достатку). Дуже строго дотримувалися ще одного правила творення оберегів: майструвати ляльку потрібно було за один раз, не відкладаючи роботу на потім, аби оберіг не втратив своєї сили.

Для заспокоєння дитини використовували “Ангелів-охоронців” чи “Духів світла”. Як згадувалося, були ляльки-лікарі. Ляльку-годувальницю робили дівчата в період повноліття для того, аби вдало вийти заміж, продовжити рід, народити дітей. Лялька-наречена захищала дівчат від пристріту, привертала гарного жениха. До Вербної неділі й Великодня з червоної тканини виготовляли ляльку-голубку, що символізувала відродження. А подарунком до Різдва була лялька-Ангел. Ляльку-зернинку дарували з побажанням великого урожаю.

Ритуальна лялька, яку використовували в різних обрядах (народження дитини, весілля, збір урожаю), була білого кольору й поділена червоними смужками на три частини. Це своєрідне втілення світогляду прадавніх українців про природу як єдине ціле: сакральний світ був зверху (“права”), посередині – світ людський “ява”, внизу світ померлих – “нава”. Червона нитка означала кровний зв’язок між усіма поколіннями роду: минулим, майбутнім і теперішнім. Зверху робили корону або вінок.

У моїй колекції є обрядова лялька “Весна-панянка”, яку використовували у волинському обряді обходження тих хат, де були дівчата на виданні. Її виготовляли всім селом, прикрашали зеленими стрічками і навіть свіжою травою.

– Ваші ляльки дивують багатством убрання, виготовленого з полотна, вишивки, сукна і навіть хутра. Розкажіть про традиції “одягання” мотанок. Як цей процес відбується у Вас?

– У вбранні своїх ляльок-мотанок зажди намагаюсь відобразити традиційні елементи одягу окремих регіонів України, віхи історії національного костюму.

Усі елементи одягу, його колір мають своє значення. Спідничка символізує землю, сорочка – часовий простір; головний убір – очіпок, стрічка чи хустка – зв’язок із небом. Обов’язково барвистими стрічками прикрашали фартушок – символ захисту жіночого начала. І, звісно, велику силу має вишивка, особливо старовинна, яка несе в собі позитивну енергію багатьох поколінь. Вишивка на рукавах була покликана “захистити” руки-годувальниці жінки. Серце і сонячне сплетіння захищені намистом, пояс – крайкою, нижня частина – довгою спідницею із відповідно вишитими символами.

Червоно-зелені відтінки підбирають для одягу ляльки, яку творять на добробут і здоров’я родини, для успіху в фінансових справах – зелені та золотисті, для щастя в коханні чи подружньому житті – червоні, рожеві, помаранчеві кольори, для успіху в творчості – блакитні.

– Кажуть, що ляльки-мотанки є одухотвореним облюбленим дивом… Що Ви відчуваєте, коли виготовляєте свою ляльку?

– Мої ляльки – це мої діти, тому їх не можна робити з поганим настроєм, чи без хороших думок. Прекрасні слова заслуженого діяча мистецтв України Карла Звіринського: “Споглядаючи – подивляю, Подивляюючи – малюю, Малюючи – молюся” – моє творче кредо.

У наш час майстри, які працюють із традиційною народною лялькою, відзначають позитивний вплив, який має процес виготовлення такої ляльки, на психіку людини. Це свого роду психотерапія, що бере свої витоки в глибокій давнині.

– Чи образ кожної наступної ляльки формується у Вашій свідомості ще до її народження, чи приходить у процесі виготовлення?

– Починаючи від кольорової палітри, закінчуючи на перший погляд незначними деталями, як-от: колір стрічок, вплетених у волосся, гроно винограду у руці, кошик квітів, глечик із водою, хліб на рушничку. Я старанно обмірковую їх обрядовий зміст, символічне й алегоричне значення.

Кожна лялька має свій неповторний характер, прекрасну легенду, яскраве життя… Кожна моя лялька-мотанка, як і людина, – неповторна яскрава особистість!

– Чи важко розлучатися з ляльками, яких називаєте дітьми? Чи є такі, розлука з якими – неможлива?

– Найважливіше – віддати ляльку в добрі руки. Це ж ніби віддати частинку душі. Радісно від відчуття, що я зробила ляльку, і вона далі живе без мене, приносить якусь емоцію. Волію, аби кожна з них була надійним оберегом для свого господаря, щоб від неї заряджалися позитивною енергією Сонця, добром, яке вона дарує світу!

Багато моїх ляльок-мотанок “живуть” у численних музеях, галереях і приватних колекціях в Україні та за кордоном, зокрема у Франції, Великобританії, Німеччині, Польщі, Бельгії, Австрії, Канаді, США, Росії.

А найцінніша, найближча до душі для мене лялька “Покуття”. Аби створити її спершу багато читала про ці села, вивчала їхню кольористику й традиційний одяг. Є кілька ляльок, які б ніколи не віддала й не подарувала, – перша моя робота “Полісся” та мотанка “Бабуся”. Коли син побачив цю ляльку, вигукнув: “Це моя бабця!”.

 

Бог дав Вам мудрість і талант творити наш генетичний святий Оберіг. Нехай Ваша щира, самовідданна любов до українських традицій, бажання ділитися своїм умінням з усіма охочими повертається Вам сторицею, завдяки чому цей оберіг, іграшка, прикраса приходить до нас у сучасність і піде в майбутнє.

Наснажена джерелом творчої енергії людина може вдихати життя в створені нею речі, і тоді вони починають жити власним життям, іноді навіть поза межами простору та часу. Можливо, це відтворення великої містерії творіння в мініатюрі. Кожен із нас спроможний дати життя частинці нового Всесвіту, справа лише в тому, на що буде спрямований творчий потенціал, даний людям із часів світотворення.

Олена Карабчук,
редактор Прес-центру
Фото Олега ВІВЧАРИКА