Дуже вагомий внесок Андрія Содомори в дослідження історії та теорії українського художнього перекладу. Його перекладознавчі праці, коментарі й передмови до численних перекладів та й самі оригінальні твори вміщають чимало роздумів, зокрема щодо перекладацьких жанрів, множинності перекладів, відтворення власних імен засобами цільової мови, перекладу літератури для дітей. Пишучи про Й. Кобіва у книзі “Лініями долі”, А. Содомора зазначив: “Перекладач, особливо з давніх мов, рідко лише перекладач” [3, c. 206]. Стверджене передусім стосується самого Андрія Олександровича. Постійно, дедалі інтенсивніше відчувається в його творах та критичних працях тенденція подавати античний матеріал в контексті загальнокультурного простору з акцентом на український компонент. У центрі уваги автора – Слово й переклад, пошуки точного Слова й барви. Мета Андрія Олександровича, як і в античності, – поєднати образне мислення з наукою (те, чим вирізняється антична література, зокрема творчість Лукреція) та винести перекладознавчі проблеми на ширший читацький загал, не зменшуючи глибини дослідження. Досі, наскільки мені відомо, не було таких спроб окреслити головні перекладознавчі проблеми в художніх різножанрових, есеїстичних творах. Обговорення перекладознавчих проблем в ключі белетристичному, художньому не спрощує цих проблем, а максимально поглиблює їх, бо автор має змогу вільно працювати в асоціативному плані, природно звертатися до будь-якої деталі, будь-якої сфери мистецтва (музики, скульптури, живопису) чи точних наук (геометрії, астрономії), щоб максимально висвітлити найглибше приховані деталі, беручи “під мікроскоп” звуки, тони, півтони. У таких текстах, зрозуміло, марно було б шукати термінів чи дефініцій. Тексти не обтяжені від пунктирного охоплення тих чи інших проблем. Принагідно він торкається багатьох мовознавчих проблем, очевидно, з погляду перекладу. У текстах повсюдно зблискують іскринки гумору, тонкого гумору філолога, що межує з ліричними інтонаціями і є живильною силою для тексту. Про що не писав би Майстер Слова, він знову й знову повертається до літературно-перекладознавчих проблем. Ото ж уважний читач може знайти чимало цікавого із перекладознавчої тематики, інкрустованого в загальну тканину творів. Так, у книзі “Лініями долі” знаходимо розповіді про перекладачів Й. Левицького, Й. Кобіва, М. Білика, Ю. Мушака, причому це не сухі факти, а витончені психологічно-літературні портрети, аналізи перекладів. У книзі “Лініями долі”, згадуючи лекції доцента М. Білика, автор детально розтлумачує особливості відтворення античної поезії українською мовою: відсутність римування, природу нашого силабо-тонічного вірша у порівнянні з метричним гекзаметром тощо [3, c. 141-144]. Про переклад і переспів знаходимо чимало вагомого в книзі “Під чужою тінню”, де йдеться про розуміння поезії Горація М. Зеровим та А. Фетом [5, c. 52-54]. У цій же книзі читач знайде роздуми про вагу національного колориту. Розповідь про те, як М. Білик, “перелицьовуючи” Вергілієву “Енеїду”, ужив фразу “Еней іде плаєм”, автор супроводжує таким коментарем: “Стежка, пояснював перекладач, будь-де може бути; коли ж мова про гори, то “плай”. Так, але не про будь-які гори, – сказав би тепер кожний, хто стикається з перекладом, – а лише про наші, гуцульські”. Тому Еней і поставав перед нами у такому образі, в якому й належить бути тому, хто йде плаєм: із топірцем, у постолах і кресані; як Одіссей у Ніщинського – із “шабелькою” [3, c. 48].
2006 р. вийшла друком книжка А. Содомори “Студії одного вірша”. Присвячено її світлій пам’яті незабутнього Михайла Никоновича Москаленка – талановитого перекладача, ерудованого літературознавця, глибокого критика, уважного редактора, близького друга Андрія Олександровича. Як і А. Содомора, М. Москаленко був твердо переконаний, що тільки завдяки творчому засвоєнню вершинних здобутків уселюдської культури українська нація зможе не лише обстояти свою мовну та культурну самобутність, а й стати врівень із найрозвиненішими народами світу. Опубліковані на сторінках “Всесвіту” (№ 9/10 за 1993; 1/2–7/8, 11/12 за 2006 р.). “Нариси з історії українського перекладу” М. Москаленка – найбагатше фактологічне, науково осмислене джерело до історії нашої перекладної літератури.
“Студії…” дуже цікаві тим, що в них висловлено тверезий погляд на переклад. Природно чергуючи різні стилістичні ключі, автор дає змогу читачеві глибоко відчути найтонші нюанси поетики, поєднання, так би мовити, непоєднувального, що стимулює думку, дає свіже бачення. Жанр книжки визначити не легко. Це не класична есеїстка, а спроба приязної розмови з читачем. Книжка виховує уважного читача, автор живо ділиться з ним своїм баченням і своїм міркуванням щодо багатьох перекладознавчих проблем, намагаючись навчити його відчувати Слово, робити власні висновки. Заголовок книжки (“Студії…”) може деякою мірою насторожити щодо складності самого тексту. Насправді книжку написано дуже доступно, хоча автор і використовує багато різноаспектної інформації. Але ж за плечима Андрія Олександровича – різножанрові твори, багаторічний великий досвід, то ж таке завдання йому під силу. Зосереджуючись на проблемі перекладності :: неперекладності, автор сам критично осмислює свої давніші переклади з Горація, подаючи й обґрунтовуючи нові версії. Таким чином читач може відчути перспективність чи безперспективність тієї чи іншої перекладацької стратегії.
У книзі детально обговорено ключові перекладознавчі проблеми, серед них – класифікацію жанрів: переклад, переспів, наслідування (імітація), версія, пародія, музична варіація на тему, перевіршування, відлуння, переробка. Адже без визначення перекладацьких жанрів неможливо дослідити цілісну історію художнього перекладу, а, отже, й історію культури. Приміром, у нас устійнився погляд, що переспів – це щось менш досконале, ніж переклад. Але це далеко не так, бо необхідно враховувати і своєрідності перекладуваного матеріалу, і свого читача. Фактично те, що ми називаємо перекладом, дуже часто є одним з видів переспіву. Як визначити жанр Франкового “Лиса Микити”? Автор залишає відповідь за читачем, наводячи лише слова І. Франка: “Я бажав не перекласти, а переробити стару повість про лиса, зробити її нашим народним добром, надати їй нашу національну подобу. Я, щоб так сказати, на чужий позичений рисунок наклав наші кольори” [6, 67].
У книзі – розгляд перлин світової лірики та часто їхніх численних різномовних перекладів. Розглянено передусім геніальні мініатюри, де неперекладність стоїть дуже гостро. Це, зокрема, “Wanderers Nachtlied” Й. В. Ґете, (про цей шедевр писав Андрій Олександрович також у книзі “Під чужою тінню”), “Парус” М. Ю. Лермонтова, “Chanson d’automne” П. Верлена, “Canción del naranjo seco” Ф. Ґ. Лорки, “Ми вкупочці колись росли…” Т. Шевченка, “Безмежнеє поле в сніжному завою…” І. Франка, “У теплі дні збирання винограду…” М. Рильського. Єдиний виняток щодо обсягу – віршована казка І. Франка “Лис Микита” (з огляду на Франковий 150‑річний ювілей у 2006 р.). Щоб належно оцінити “Студії…”, слід ураховувати, що в нас досить слабо розвинена перекладознавча критика, зокрема щодо античної літератури.
У “Студіях…” знаходимо блискучі зразки всебічного перекладознавчого аналізу, назвати б його філологічно-культурологічним. Вражає уміння автора знайти образотворчу деталь, уловити найглибші акценти й інтонації, мелодійне поєднання слів, парадокс порівнянь, найтонші проблеми лінгвостилістики, жанрові й стилістичні своєрідності і мініатюр, і значніших за обсягом творів. У цьому Андрій Олександрович виступає гідним продовжувачем і вдосконалювачем традицій І. Франка, М. Зерова, М. Рильського, Г. Кочура, В. Коптілова. У книзі – промовисті, поетичні заголовки окремих розділів, зокрема: “Самотній голос першої скрипки осені…”, “Сонета кришталева філігрань”, “Книга – морська глибина…”, “Іван Франко – поет болю і спротиву. Діалог з античністю”, “Час тихо налягає на весло…”, “Чорне сонце із потойбіч…”, “Багатоголосе відлуння тиші”, “Одвічна засторога блискавиці”, “Несхитний дух над урвищем життя”, “Стукаю в двері дня…”, “Два надвечір’я: Трансформація поетичного образу”, “У прозорості джерела й слова”.
А. О. Содомора не тільки прискіпливо аналізує власний перекладацький доробок з античної літератури. Детально досліджуючи різномовні переклади окремих шедеврів світової літератури, автор пропонує і власні варіанти: Лермонтовського “Паруса” (“Біліє парус самотинний…”), “Нічної пісні мандрівника” Й. В. Ґете (“Всюди понад гори – Тінь сну…”), Верленової “Осінньої пісні” (“Зойки хлипкі, Довгі й пливкі…”). Як це не парадоксально, але саме власними перекладами А. Содомора підтверджує своє переконання про неперекладність згаданих творів. Така сама ідея оригінального вірша “Якщо неперекладність – забобон…”.
Дуже цікава проблема інтертекстуальності та вертикального контексту. Це загалом вагома проблема і літературознавства, і перекладознавства, адже більшість Шекспірових сюжетів уже були чиїмись раніше. М. Бахтін стверджує, що історія “Аліси” (ідеться про “Алісу з країни див” Льюїса Керролла) має чимало спільного з оповіданнями про Орфея (“Пригоди в підземному царстві”) та “Золотим ослом” Апулея (“Метаморфози”). У “Студії…” йдеться про сонет М. Рильського “У теплі дні збирання винограду…” й епізод з Гомерової “Одіссеї” – зустріч Одіссея і Навсікаї; Франкове “Безмежнеє поле в сніжному завою…” і Гораціїв рядок про “чорну журбу”; віршовану казку “Лис Микита” і тип людини, окресленої ще Гомером як Одіссей (“хитромудрий Одіссей“); “Парус” М. Лермонтова і Горацієву “Оду до Ліцинія”. У книзі спілкуються між собою видатні постаті різних епох, приміром, Ґ. В. Катулл і П. Верлен, Алкман і Й. В. Ґете, Горацій і М. Зеров – ідеться про літературно-духовний простір.
На численних прикладах А. О. Содомора показує, як багато втрачаємо, перекладаючи античний текст із метричної на силабо-тонічну систему віршування, ще й римованим віршем. Загалом, автор дуже велику увагу звертає на проблеми віршування й переклад, звукопис і переклад поезії. У світлі теоретичних настанов А. Содомори дуже цікава наболіла тема про західноєвропейські неримовані переклади української римованої поезії, зокрема тепер, коли посилюються загальні тенденції постмодернізму видозмінювати – аж до невпізнання – оригінал, згадаймо сценічний варіант “Лісової пісні” Лесі Українки в переробці В. Ткач і В. Фиппс.
Значне місце у книзі присвячено проблемам неперекладності, які розглядаються лише на певному конкретному матеріалі. Ідеться про причини неперекладності: неможливість будь-якої лексичної заміни, а також зміни порядку слів, (“Парус” М. Лермонтова); неможливість відтворення звукової лінії оригіналу, яка є носієм змісту (у “Нічній пісні мандрівника” Й. В. Ґете у восьми рядках вісім разів повторено [u]: Über– Ruh – du – kaum – Hauch – nur – du – auch, і цій лінії підпорядкована вся звукова палітра мініатюри); відсутність певної граматичної форми в цільовій мові, прим., активного дієприкметника майбутнього часу на зразок Горацієвого “moriturus” в українській мові. Автор акцентує на необхідності дуже прискіпливо досліджувати текст. Неперекладність аж ніяк не означає, що не потрібно перекладати. Слід залучати всі ресурси рідної мови, іти до найглибшого розуміння оригіналу. А. О. Содомора звертає увагу читача на такі проблеми, як: оригінальність тексту – антична й наша; мітка часу на перекладах древніх творів; роль підрядника і прозового перекладу неперекладних творів. Треба засвідчити повагу до оригіналу – звукопису пісні, який передати не можемо.
Дуже цікава тема – це роль редактора. Про неї йдеться при подачі історії видань “Лиса Микити”, зокрема видання 1973 р., куди було внесено чимало разючих змін, що затерли національний колорит поеми, знищили саму ідею твору загалом. І тут допитливому читачеві хочеться подумати про літературу для дорослих і дітей – проблему дуже складну. Література, зокрема перекладна, для українських дітей – дітей, що часто були позбавлені рідномовної школи, – надзвичайно вагома. Патріотів завжди турбувала ця проблема. Ось що писав В. К. Прокопович ще 1910 р. у статті “Книжка – дітям”: “Сховати од дитини європейське письменство, закрити од неї цей світ – гріх непрощенний… Та до того й зробити це неможливо. Адже все одно, дитину потягне туди, хіба що вона побачить цей світ через чуже вікно” [2, c. 7-8].
Серйозне місце відведено проблемі множинності перекладів. На величезному фактичному матеріалі (до аналізу залучено навіть японські переклади!), стверджено, що множинність перекладів – явище, без сумніву, – позитивне, але лише тоді, коли переклади є поступом уперед, а не тупцюванням на місці, як у випадку з мініатюрами Й. В. Ґете, М. Ю. Лермонтова.
“Студії…” є значним внеском в історію українського художнього перекладу на її вже не просто акумуляційній, а суто дослідницькій стадії. Автор глибоко досліджує роль І. Франка, М. Зерова, Г. Кочура, Бориса Тена в донесенні античності до нас. Книга є певним внеском у Шевченкознавство (аналіз вірша “Ми вкупочці колись росли…”), у Франкознавство (новий погляд на вірш “Безмежнеє поле в сніжному завою…”, де матеріалом для студій послужив кожен рядок чи навіть сполучення слів).
На тлі сучасної затермінологізованості наукового мовлення всі твори А. Содомори ваблять кожного словолюба надзвичайно гарною формою викладу, прозорою і зрозумілою мовою, намаганням про найскладніше сказати найпростішим способом. Згадуються Франкові рядки: “Отсими простими словами висказано й моє найвище бажання як писателя і поета: щоб моє слово було ясне і щоби в ньому, як у дзеркалі, виднілося людське, щиролюдське лице”.
Студіюючи праці А. О. Содомори, натрапляємо на дуже цікаві, завжди аргументовані твердження, як ось: “Переважний відсоток сміхової енергії “Лиса Микити” – в дієсловах; їхні нескінченні синонімічні ряди грають усіма барвами гумору: від усмішки й до реготу. Це – поема дії” [4, c. 326]. Або ж таке твердження: “У тому-то й перевага книжки, “морської глибини”, перед екраном: на ньому образ – один для всіх; у книжці – стільки тих образів, скільки й читачів” [4, c. 324]. У книзі “Під чужою тінню” читаємо: “Чи перекладач повинен вільно володіти принаймні двома інструментами? Я такої думки, що рідною мовою, на яку перекладаємо, мусимо володіти активно – із задоволенням імпровізувати нею на будь-яку тему” [5, c. 139]. У цій же книзі знаходимо: “А переклад – то неначе “свій серед чужих і чужий серед своїх”. Кажемо, приміром, “український Шекспір”. “Свій” – бо українською мовою; “серед чужих”, бо опинився на чужині, серед інших людей, в іншу, чужу добу потрапив” [5, c. 155].
Дослідження А. Содомори протистоять авторам, які (чи то з власного безголов’я, чи на догоду комусь) намагаються ствердити, що й перекладацької школи в Україні ніколи не було, й успіхи нашого перекладацтва в найкращих випадках спорадичні. Адже найлегше подолати той нарід, якого вдалося помаленьку переконати, що в його культурі нічого й не існувало.
Деякі наші дослідники, начитавшись застарілої зарубіжної літератури (привабливість грантів!) і геть не знаючи нашої та сучасної зарубіжної, розглядають перекладознавство як складову порівняльного літературознавства, хоча зарубіжні вчені (Ґ. Турі, І. Івен-Зогар, А. Лефевер, Ж. Ламбер, Дж. Голмз, М. Бейкер та ін.) уже з середини 70-х років минулого сторіччя від цього відмовилися та виділили перекладознавство в окрему міждисциплінарну пошукову галузь. Ми, правда, зробили це дещо раніше, і в цьому – велика заслуга В. В. Коптілова [1]. Коли ж розглядати перекладознавство як складову порівняльного літературознавства, зникає зовсім мовний компонент і, очевидно, справжній перекладознавчий аналіз, прекрасні, глибоко повчальні зразки якого знаходимо в працях Андрія Олександровича.
Для Андрія Содомори мова − не знаряддя, а стан душі, вияв його глибинного українства. І що ширші творчі обрії Майстра, то глибинніше його чуття до рідної мови, видатнішою є його особистість. Дуже вагомі праці Майстра, присвячені рідній мові. Хочеться зокрема виділити його філологічно-есеїстичні роздуми “Наодинці зі словом” (1999 р.), присвячені пам’яті Батьків. У передмові автор зазначає: “Ця книжка підсумовує сорокарічну працю над словом – оригінальним та перекладним. Але в ній – не про переклад. Радше про те, чим завдячує перекладач, і не тільки він, спілкуванню зі словом – розповідним, поетичним, пісенним“. У цій книжці мова про найбуденніше (Вулиця, Вікно чи навіть Міжвіконня) непомітно переходить у сферу поезії, пісні, історії, філософії. Доречно згадати останню прецікаву розвідку Андрія Олександровича в цій галузі “Від слова до серця, від серця – до слова”, опубліковану спершу в журналі “Дзвін“ (2011, Ч. 2), а тоді – окремим виданням [6]. У цій поданій в есеїстичному ключі розвідці А. Содомора дуже зворушливо ділиться з читачами своїми роздумами над словом, його вагою в житті людини та нації. У канві роздумів – постаті світової культури, зокрема античної та української, отже, духовний простір, в якому покликана жити людина, що наділена високим даром – Мовою. Хоча автор не мав наміру подавати впорядковані рекомендації з культури мовлення, у його праці широкий читач знайде чимало цікавого щодо дієслівного заклику, ступенювання прикметників, пасивних конструкцій, енергетики кличного відмінка, чергування голосних, що урізноманітнює звукову палітру, подвоєння приголосних, зокрема сонорних, милозвучної сув’язі слів та ін.
Скільки перекладів та розвідок Андрія Олександровича заховано в рідкісних журналах та малодоступних наукових збірниках! Найвищий час подумати над їх перевиданням, що мало б велику суспільно-національну вагу. Це так потрібно нашій філології!
————
1. Коптілов В. В. Перекладознавство як окрема галузь філології / В. В. Коптілов // Мовознавство. – 1971. – № 2. – С. 50-57.
2.Прокопович В. К. Книжка – дітям / С. Волох [В. К. Прокопович] // Світло. – 1910. – Кн. 3. – С. 7-8.
3. Содомора А. Лініями долі. Літературні портрети / А. Содомора. – Львів : Літопис, 2003. – 376 с.
4. Содомора А. Студії одного вірша / А. Содомора. – Львів : Літопис ; Вид. центр ЛНУ імені Івана Франка, 2006. – 364 с.
5. Содомора А. Sub aliena umbra. Під чужою тінню: Роман-есе / А. Содомора. – Львів : Літопис, 2000. – 236 с.
6. Франко І. Лис Микита. Передмова до четвертого видання / І. Франко // Франко І. Зібрання творів : у 50 т. – К. : Наук. думка, 1976. – Т. 4. – С. 8-67.
Роксолана Зорівчак,
заслужений професор
Львівського національного університету імені Івана Франка
Фото Анастасії КОНИК