Цьогоріч минає 95 літ відтоді, як похмурого травневого дня о четвертій годині перестало битися невтомне серце українського Мойсея – Івана Франка, який завдяки титанічному життєвому подвигу та надлюдській жертовності назавжди залишився невмирущим у пам’яті “нащадків пізніх”. Таку вже понадвікову життєствердність Франкові імперативи здобули тому, що були філософськи обґрунтованим і практично зреалізованим аксіологічним виявом національного світовідчуття та світорозуміння у швидкоплинній динаміці суспільно-історичного пересотворення світу. До того ж, цей вияв послідовно репрезентований як у прихованій площині містично-художньої метафоричної інакомовності, так і в розгерметизованих координатах публіцистичної риторики чи наукової об’єктивістики, а тому набуває справедливого статусу цілком сформованої національної доктрини, тобто скристалізованої світоглядної парадигми, що має здатність оновлюватися, але засадничо не втрачає своєї актуальності в процесі формування з “величезної етнічної маси” “суцільного культурного організму, здібного до самостійного культурного й політичного життя” та “відпорного на асиміляційну роботу інших націй”.
Генезу Франкової національної самосвідомості варто виводити вже з першої друкованої поетичної збірки, серед текстів якої знаходимо стилізовану в дусі традиційної календарної обрядовості українців “Коляду”, що стала чи не першим його зверненням до рідної нації, адже має адресатну присвяту: “руським господарям”. Вже тут майстерно використовуючи ідейно-світоглядний потенціал та побажальну модальність колядкової стилістики, двадцятилітній І. Франко демонструє проникливе розуміння непростої суті державотворчого поступу та тих факторів, що можуть його особливо ускладнити. А тому святвечірні побажання для українського народу мають не тимчасовий, одномоментний характер, а є хронологічно тяглими аж до сучасності:
Збав тебе, Боже, від злих сусідів,
Збав від невірних синів вирідних,
Збав тебе, Боже, від тьми-неволі!
За ті 135 років, що минули з часу написання цих рядків, нам вдалося, під кінець національно кривавого ХХ століття, використавши об’єктивний хід східноєвропейської історії, змінити суспільно-політичний статус нашого краю, та чи вдалося бодай у чомусь зняти актуальність із проголошених юним Франковим генієм побажань?!
Так склалося, що історія нашого державного становлення щонайменше із середини XVII століття є перманентним двобоєм із цивілізаційно відсталою, але військово-агресивною Північчю, кожен новий виток якого вимагає тактичної гнучкості та зміни основної стратегії. “Боротьба з москвофільством, – апелював І. Франко до своїх сучасників, – відтепер мусить виглядати зовсім інакше, бо й її терен розшириться безмірно, а її зміст поглибиться відповідно до того, як вона розростеться до розмірів боротьби всеукраїнського національного почуття з винародовляючими претензіями “державної” великоруської нації”. Звертаючись таким чином до галицької молоді, він, очевидно, теренове розширення боротьби з москвофільством вбачав у його розпросторенні з географічно вузьких рамок тогочасної Галичини на Східну Україну, й, напевно, й не припускав, що на початку третього тисячоліття ця арена охопить весь Європейський континент. Адже нині політико-загарбницькі апетити і претензії “великоруської нації” уперто і послідовно примушуть лякливу на щонайменше зазіхання щодо власної стабільності Європу, навіть розуміючи свою апостольську місію для майбутнього України, щороку, майже по-новозавітному тричі відрікатися від східного бастіону європейської демократії, аби лише не дражнити монстра з імперськи інфікованою, неврівноваженою політико-нервовою системою.
Що ж до “невірних синів вирідних”, то лише за останні півтора року їх число настільки зросло, що впору укладати книгу національного сорому, який “нащадків пізних палитиме” й не дасть відступниками стати всім нам, як один. Щобільше, враховуючи нинішні політичні реалії, можна авторитетно і чесно спростувати Франкові атестації на адресу української нації. У період найбільш болісного оголення власного національного нерву І. Франко охарактеризував її як отяжілу, незграбну й сентиментальну расу, “позбавлену гарту й сили волі, так мало здатну до політичного життя на власному смітнику, а так плідну на перевертнів найрізноріднішого сорту”. Що ж, маємо подиву гідну точність, на жаль, не старіючого й донині етнічного портрета з пильною увагою навіть до дрібних деталей. Та внутрішнє благородство й національне сумління нашого Мойсея майже миттєво переборювали хвилеві імпульси індивідуального роздратування, і того ж таки 1897 року Іван Франко змолить сакраментальні слова ще одної щоденної молитви за Україну:
Благословлю тебе! Чи ждать тобі ще треба
Поваги й блиску від будучини,
Чи ні, – одного лиш тобі благаю з неба,
Щоб з горя й голоду не бігли геть від тебе
Твої найліпшії сини.
“Найліпших синів”, як не прикро, залишається дедалі менше і менше. Одних уже в незалежній Україні знищила модернізована в період імперського неосталінізму репресивна машина сусідніх спецслужб, інші не склали доволі простого, але вічного, як світ, коритного тесту, ще інші національно здивачіли і морально вирозуміли аж “поза межі можливого”. Як інакше сприймати безвідповідальні інтернет-відкриті репліки корифея сучасного українського літпроцесу Юрія Андруховича про територіальний устрій нашої держави? Усвідомлення себе як постаті, що енергією письменницького хисту та сприятливим розвитком постмодерної кон’юнктури заволоділа ідеологічно слабоімунітетними умами нашої молоді, має ставити до обов’язку за публічні заяви суспільного характеру і змісту. А необдуманим пустомельним відрізанням південно-східних теренів нашої держави навряд чи вдасться реанімувати аристократичні святоюрські ілюзії про європейське майбутнє дозбручної України, й той, хто продукує сьогодні такі ідеї, за слушним спостереженям Валерія Шевчука, або дурень, або ворог. Франко ж у таких випадках жорстко застерігав кожного: “…не сміємо своїх дрібних, локальних справ виставляти як справи всенародні, своїх дрібних персональних амбіцій висувати на першу лінію загального інтересу”. Отож, доктринерська тога Андруховичевого рафіновано-галицького українофільства є нічим не кращою від неприхованого Табачникового українофобства московського покрою, що вкрай розхитують фундаментальні основи нашої національної доктрини, кінцевою метою якої, за М. Грушевським, є побудова “соборної нероздільної України від Сяну до Кубані як самостійної держави українського люду, озброєного твердим залізом європейської культури”.
Водночас, деякі теперішні українські ультрамодернові історики кинулися рятувати єдність україномовної Галичини і зденаціоналізованого Сходу та Півдня недолугими ідеями федералізму, офіційної двомовності та утвердженням концепції політичної нації. Саме ці ліберально-апокрифічні тези запропонував канонізувати львівський історик Гарвардського викшталту Ярослав Грицак, виступаючи з власними, щоправда дещо застарілими, мультикультуральними одкровеннями в одеських клубах та московському радіоефірі. Зворушливого порозуміння з проросійською, по-коричневому радикальною, “Родиною” Грицакові вдалося досягти ще в одній площині – дегероїзації діяльності ОУН–УПА. Когнітивний потенціал модерно-ліберально-космополітичної прогресивної історіософії та методології Я. Грицака як єдино правильного (на зразок марксизму-ленінізму) вчення дає справді несподівані результати, згідно з якими постать Степана Бандери цинічно і безглуздо прирівняно до передовика шахтарських забоїв Стаханова, а Українську Повстанську Армію – до загонів Нестора Махна. За таке розуміння історії цей титулований учений навіть у радянській школі отримав би двійку, як той, що недооцінює роль особистості в історичному процесі та не вміє аналізувати мету й завдання учасників збройного конфлікту. Натомість ліберальна та москвофільська братія атестує таку позицію найвищими стипендіальними балами та новими ґрантовими контрактами.
Суспільно-політична делікатність ситуації полягає ще у тім, що Ярослав Грицак не полишає інституційної гравітації Львівського університету, Ректор якого, Іван Вакарчук, від самого початку нашої незалежності послідовно провадить україноцентричну освітньо-культурну стратегію. Виступаючи у Мюнхені з інавгураційною промовою з нагоди отримання почесного докторату УВУ, він накреслив державотворчу траєкторію для нинішньої національної еліти: “зупинити розгубленість і дезорієнтацію в суспільстві, не мовчати й не дати згорнути все те, що так важко було відтворене й напрацьоване в попередні роки, нарощувати пам’ять як про події в Західній Україні, так і про визвольну боротьбу на Сході України, і зокрема про Холодний Яр, яку зупинили голодомором-геноцидом і репресіями, творити по всій державі українські громадські самоорганізаційні структури, подібні тим, що діяли в Галичині в міжвоєнний період, і цим усім зменшити в багато разів період повторюваності явища українізації, суттєво зменшити й амплітуду цих коливань та, врешті-решт, з усіма цими здобутками й нашою системою цінностей знайти через суспільний договір в Україні точку динамічної рівноваги”.
Зрештою, доводиться вкотре апелювати до усталених історіософських кліше, фатально змирившись із тим, що історія таки повторюється, а найкращим свідченням цього є майже дзеркальна тотожність у характеристиці минулої й теперішньої епох. Чи не про наше сьогодення, скажімо, йдеться в рядках: “Бували часи мертвіші і глухіші, та нинішній час тим, власне, сумний і скандальний, що в ньому переважну рухову силу виявляє назадництво, погорда до власного народу і його думок та ідеалів, лакейське прислужництво, … або бліда безхарактерність, що, мов соняшник до сонця, тягнеться до посад і авансів. Само собою все те не було би ще таке страшне, як би з усіх боків не роблено рівночасно заходів, щоб у народі здушити решту почуття морального, затруїти сумління підростаючих поколінь, зломити все, що могло б бути на перешкоді темним силам, угрунтувати – бачиться, на віки вічні – панування облуди і кривди людської”. Насправді ж – це Франкова рефлексія з кінця позаминулого століття – 1897 року, написана як вступ до полеміки “Між своїми”.
Причин такої разючої схожості в суспільній панорамі бездержнавної, територіально покроєної між сусідніми країнами України зламу ХІХ – ХХ століть і нинішньої нібито самостійної третьотисячолітньої України варто дошукуватися в переліку національних хиб, які наводить Іван Франко в ідеологічно програмному зверненні до галицької молоді і які, як з’ясувалося, не старіють. Йдеться про нашу “неточність, балакучість та пустомельство, брак характерності, індиферентність та моральну грубошкірість, байдужість до важних загальних справ, а завзятість у дрібницях, пусту амбітність та брак самокритики, парадування європейськими формами при основній малоосвітності та некультурності”.
Невтішний діагноз, та встановлений правильно, а отже, повинен був ще понад 100 літ тому підказати нам шляхи до якомога швидшого одужання національного організму. Натомість до давніх етноментальних хиб додалися нові, більш стійкі до державницької вакцинації. Відтак, замість того, аби, за слушними порадами М. Грушевського, “над всякими різницями – правописними й язиковими, політичними й соціяльними, – конфесійними упередженнями й побутовими відмінами перекинути новий культурний і політичний міст, використавши все, що може служити солідарності, монолітності Української Нації”, ми помножили число тих відмінностей у такий спосіб, що тепер жоден міст не здатний перекрити тої штучно утвореної прірви. Політична нерішучість національної еліти та державотворче неуцтво урядових чиновників спричинили ефект викривлення основ нашої суспільності, за якого промовистий анафоричний рядок Франкового національного гімну ми перевтілили у рефрен власної кволості та невпевненості: проголосили незалежність, а в рабських скронях стугонить “Не пора”, здійснили феноменальний листопадовий зрив 2004 року, а через п’ять років все це збайдужіло перекреслили на минулорічних президентських виборах – “Не пора”, зробили спробу втекти від Росії у минуле (через правдиве висвітлення національної історії) та у майбутнє (через вступ до НАТО й інтеграцію в ЄС), і знову оте фатально стримуюче: “Не пора, не пора, не пора”. Зрозуміло, що вина не на Франкові, який геніально схопив і поетично витлумачив цивілізаційний дух свого часу, а на нас сущих, які за цілі тисячоліття так і не розівчилися “в рідну хату вносити роздор”. Словом, зігнорували з його чергового національного імперативу:
Ставайте дружно всі, і згідно всі, і сміло, –
Бо ваших рук важке, святе чекає діло!
Ви – сіль сеї землі! Як звітріє вона,–
То чим посолять хліб із нового зерна.
Державотворча й націєферментуюча мисль Івана Франка, як серйозна й концептуально розпрацьована доктрина, має міцну теоретичну платформу й опирається на практичні кроки, що стають прикладом для наслідування. Водночас, такі серйозні новітні концептуальні теорії, як правило, вибудовуються таким чином, що відсторонюють чи не весь сучасний їм хід суспільної історії. Як правдивий засновник української національної доктрини Іван Франко, фактично за якесь десятиліття, оголосив три різновекторні ультиматуми, скеровані на нівелювання шкідливих насамперед для майбутнього державотворення полонофільських (“Поет зради”), москвофільських (“Сухий пень”) та патентовано українофільських (“Дещо про себе самого”) суспільних тенденцій. І лише очистившись у такий спосіб, він міг спокійно продовжити щоденну працю для нації, “будущим” якої тривожив свою душу впродовж усього свідомого життя. Його віра у майбутнє власного народу була настільки твердою і непохитною, що Франко часто замислювався над тим, чи не вип’ячує вона його з-поміж інших, не менш достойних, а тоді за законами своєї вродженої скромності одразу вживав образно-поетичних чи фігурально-риторичних прийомів, аби переконати читача – навколо “тисячі таких, як я”. В окремих випадках щедро використовував невичерпний психологічно-містичний потенціал сну, як-от у “Каменярах” чи “Святовечірній казці”, продовжуючи Шевченкову традицію творення художньої умовності у спосіб підсвідомо вмотивований, а значить – експресивно рельєфніший від поверхової міметичної манери письма. Та масштаби внутрішньої стриманості в процесі власної самооцінки або ж чіткий раціоцентризм на шляху до здобуття нових суспільно-політичних висот зовсім не гальмували належної активізації вольових порухів за відповідних історичних обставин, як те намагалися подати, оцінюючи роль І. Франка, апологети донцовської теорії. У такі хвилини Франко рішуче закликає до мілітарної мобілізації, майже по-шевченківському шукаючи рятівної сокири, що може лежати й “у Бога за дверима”:
Супокій – святеє діло…
Та коли в робочу пору
В нашу хату і комору
Закрадаєсь лиходій,
Щоб добуток наш розкрасти,
Ще й на нас кайдани вкласти,–
Чи й тоді святий спокій?..
Як за нашу угодовість
Він мисль нашу, мову, совість,
Мов будяччя тне з плеча –
Горе, хто тоді нас мирить,
Хто не рветься до сокири,
До коси та до меча.
Та чи потяглась наша рука до названих чи інших різновидів зброї, коли нинішній коаліційний уряд ухвалив низку постанов щодо явного приниження академічного статусу української мови у дусі Валуєвських циркулярів. На жаль! Чи не єдиним винятком стала відкрита заява Ректора Львівського університету професора Івана Вакарчука, власне зусиллями якого як міністра освіти і науки національне реноме мовної політики вперше у незалежній Україні було піднято на максимально високий щабель.
Минулого року закінчився термін дії указу Президента України щодо 100-томового академічного видання літературно-наукової спадщини Івана Франка, указу, якого ніхто не скасовував, хоча ще у ювілейному 2006 році його появу більшість франкознавців сприйняли з насторогою та скепсисом. Зрозуміло, що зміст цього документа продиктований урочисто-пафосною атмосферою Франкового 150-ліття, а тому його реалізація від самого початку виглядала доволі примарною і нездійсненною. Справді, підготувати за чотири роки повне академічне зібрання творів нашого мислителя (остаточна кількість томів тут не має жодного значення) без серйозного фінансування та за відсутності потужної текстологічної автури виявилося завданням утопічним, але аби консолідувати роботу франкознавчої громади навколо цієї мети, часу було більш ніж достатньо. У підсумку відбулося те, що мало статися в цій ситуації. Кілька формально протокольних засідань у НАН України про перебіг виконання президентського указу цілком задовольнили міністерських чиновників незалежно від остаточного результату. Втішним є те, що традиційні науково-ефективні франкознавчі центри без зайвого галасу продовжували сповняти свій щоденний обов’язок перед Франковою пам’яттю. Львівське відділення Інституту літератури ім. Т. Шевченка завершило підготовку одразу кількох авторитетних видань – 51-53 додаткових томів, тому купюр та солідного довідника щодо бібліотеки Івана Франка, невтомний дослідницький тандем Романа Горака і Ярослава Гнатіва цього року презентував уже в довершеному вигляді розгорнуту панорамну Франкову біографію-епопею, що складається з хронологічно упорядкованих десяти книг житія українського Мойсея і яку відзначено Шевченківською премією. Кілька вагомих досліджень здійснив Інститут франкознавства Львівського національного університету імені Івана Франка, що цьогоріч зосередився над збагненням передусім методологічної спадщини Франка-ученого.
І ще один штрих до проблеми пошанування пам’яті Каменяра. Попри окремі індивідуальні протести, інтелектуальному Львову так і не вдалося торік не допустити безвідповідальних рішень місцевої влади щодо місячного відгородження пам’ятника Франкові від фасаду університету його ж імені величезним футбольним екраном, який став чудовою ілюстрацією могутньої фінансово-рекламної кампанії Соса-Соl-и та потвердив, що ми самі перебуваємо на самому дні нашої збанкрутілої духовності.
У таких обставинах нам залишається з новою подвоєною енергією засісти за катехизм національної віри від Івана Франка, усвідомити нарешті, що саме Франкове вчення є тією філософією національного поступу, вміле застосування якої поверне нам у будучині той інстинкт величі, який ферментувався завойовницькими звитягами хоробрих русичів, доблесними перемогами запорозького лицарства та безпрецедентною стрілецько-упівською героїкою. Тоді жодна “велика доба не застане нас малими і неприготованими”, а “бурхлива хвиля історії захапуватиме нас самих” і завжди ставитиме нашу націю конкурентоздатною у вирі політичних процесів. А далі знову за Франком: “Або візьмімо всі сили докупи і силкуймося встояти в тій конкуренції, або зложімо заздалегідь зброю і скажімо собі, що ми сміття і січка, добра на пашу для інших, але не здібна зеленіти й нове зерно родити”.
Ярослав Гарасим,
доктор філологічних наук,
декан філологічного факультету
Фото Юлії Гриценко