Володимир Вернадський, 1900 р.
(до 150-річчя від дня народження)
12 березня 2013 р. минає 150 років від дня народження геніального вченого-енциклопедиста, мислителя світового рівня, українця за походженням, академіка Володимира Вернадського. Ученому були властиві універсальність і нетривіальність мислення, унікальна архітектоніка наукових побудов, гуманістичний підхід до аналізу й вирішення будь-яких наукових, суспільних чи політичних проблем. “В.І. Вернадський – явище унікальне в історії науки і мистецтва з часів Відродження, лише тоді існували унікальні генії” (А.М. Лапо “Миры Вернадского: от кристалла до ноосферы”. Антология литературы о В.И. Вернадском за сто лет (1898–1998). Спб. 2000.).
Народився В.І. Вернадський 12 березня 1863 р. у Петербурзі в родині І.В. Вернадського, яка мала українське коріння (батько був професором Київського університету св. Володимира). Дитинство і юність Володимира пройшли в Харкові. Тут йому приносили радість книги українських письменників (Т. Шевченка, П. Куліша, М. Костомарова та ін.), спілкування і розмови з батьком і двоюрідним дядьком – відомим письменником Є. Короленком, а також літні перебування у знаменитій Основі – садибі українського письменника Т. Квітки-Основ’яненка.
У 1873 р. Володимир вступив до Харківської гімназії, але 1876 р. батько вийшов у відставку і родина Вернадського оселилася в Петербурзі, де він продовжив навчання у місцевій гімназії. Після її закінчення здобував освіту на природничому відділенні фізико-математичного факультету Петербурзького університету, де такі всесвітньо відомі вчені як Д. Менделєєв, В. Докучаєв, О. Бутлеров та ін. визначили його майбутню долю як природодослідника, гуманіста й мислителя. Його вчителем і науковим керівником був В. Докучаєв – основоположник ґрунтознавства. Ще студентом Вернадський брав участь в експедиції, матеріал якої послугував основою перших наукових праць. Після закінчення університету В. Вернадський п’ять років працював на посаді консерватора (хоронителя) мінералогічного кабінету Петербурзького університету.
У 1886 р. він одружився з Наталією Єгорівною Старицькою, яка теж мала українське коріння (походила з Полтави).
У 1889 р. виїхав у закордонне відрядження. Спочатку відвідав Італію, потім Німеччину, де працював під керівництвом П. Грота. Далі він бере участь у геологічній експедиції в Альпи, разом із делегатами IV Геологічного конгресу відвідав Уельс. Згодом переїхав у Париж, де працював у лабораторіях А. Лешательє з вивчення поліморфізму і Ф. Фуке з синтезу мінералів. Ці дослідження лягли в основу його магістерської роботи “О группе силлиманита и глинозем в силикатах”, яку захистив 1891 р. Того ж року став приват-доцентом мінералогії і кристалографії Московського університету і розпочав педагогічну діяльність.
У 1898 р. В. Вернадський захистив докторську дисертацію “Явление скольжения кристаллического вещества” і його обрали професором. 1904 року видав підручник “Основы кристаллографии”, а з 1908 р. розпочав роботу над публікацією фундаментальної праці “Опыт описательной минералогии”.
На початку 1911 р. В. Вернадський разом із багатьма вченими подав у відставку на знак протесту проти репресивної політики царського уряду. Він купив невелику ділянку землі в с. Шишаках на Полтавщині, куди переїхав із сім’єю.
У 1913 р. поїхав до Канади на ХІІІ геологічний конгрес і здійснив мандрівку Америкою. В 1914 р. його призначили директором геологічного і мінералогічного музею Російської АН.
Наприкінці 1917 р. Вернадський переїхав у Полтаву й оселився в будинку Г.Є. Старицького – брата дружини. Через деякий час він отримав телеграму з Петербурга з пропозицією “зайняти посаду товариша міністра народної освіти в Тимчасовому уряді. Там познайомився з іншим товаришем (заступника) міністра професором П. Василенком – істориком України, який був представником України в питаннях, пов’язаних із вищою школою. Саме від нього пізніше в травні 1918 р., коли влада в Україні перейшла до гетьмана Скоропадського отримав пропозицію переїхати до Києва, аби очолити комісію щодо організації наукових та освітніх інституцій, у тому числі Української Академії Наук (УАН), створеної наприкінці 1918 р. В. Вернадський був обраний її першим президентом і заручається підтримкою Скоропадського в організації роботи новостворених при УАН інституцій – Державного українського університету та Національної бібліотеки. Але рівно через місяць після заснування УАН гетьман зрікається влади і виїздить за кордон. Починається кривава громадянська війна, довгий ланцюг змін влади. У листопаді 1919 р. Вернадський виїздить у справах УАН до Ростова-на-Дону, де була ставка Денікіна, не маючи уже змоги повернутися до Києва. У січні 1920 р. їде до Криму, де бере участь у заснуванні Таврійського університету в Сімферополі (нині Національний університет імені Вернадського) та стає його професором, а згодом і ректором. Учений зустрічається з бароном Врангелем, який висловив задоволення з обрання його ректором та обіцяв сприяння. Саме це утримує Вернадського від еміграції, оскільки після його листа до Британської асоціації наук у Севастополь прибув англійський військовий корабель із наказом доставити вченого з сім’єю до Англії.
У лютому 1921 р. В. Вернадський поїхав у Москву, а звідти в Петербург, де далі продовжував працювати в АН. До 1930 р. очолював Комісію з вивчення продуктивних сил Росії (КЕПС), яка була створена 1915 р. за його активної участі і був обраний її першим головою. 1922 р. у Петербурзі разом із В. Хлопіним створює Радієвий інститут і стає його директором.
У 1923–1926 рр. офіційно відряджений у Париж (для читання лекцій в Сорбоні), а фактично разом з дружиною і донькою виїздить до Європи, де читає лекції з геохімії в університетах Чехії, Франції, Англії. На початку 1926 р. за посередництвом О.Є. Ферсмана, В. Вернадський разом із дружиною повертається до Ленінграда й у вересні цього ж року приїздить до Києва, де очолює 2-й Всесоюзний з’їзд геологів.
1928 р. його призначено директором біохімічної лабораторії, яка була виділена в самостійну структуру на базі раніше організованого ним відділу живої речовини КЕПС.
1935 р. учений переїздить до Москви. У 1938 р. організував виставку метеоритів, був обраний головою комітету з метеоритів АН СРСР. Наприкінці 1939 р. останній раз побував у Києві на наукових конференціях.
1941–1944 рр. евакуйований із родиною в Казахстан, після чого повернувся в Москву і, незважаючи на стан здоров’я, працював над книгою життя – “Химические строения биосферы земли и ее окружение”, розбирав і впорядковував архіви, готував матеріал про задуману книгу “Пережитое и передуманное”, займався історією науки.
6 січня 1945 р. помер від крововиливу на 82-му році життя.
Його життя й діяльність тісно пов’язані з Україною. Він завжди називав себе українцем і навіть прізвисько мав “упертий хохол”, адже восени 1917 р. змушений був через свої політичні переконання рятуватися на Україні від російського більшовицького терору. Душею й думкою Володимир Іванович завжди був з Україною, а українську культуру і мову вважав рідними (стор. 265, в книзі “Владимир Иванович Вернадский” Материалы к библиографии (альманах “Прометей”, т. 15). – М.: Молодая гвардия, 1998). З Україною пов’язана й досить плідна науково-організаційна діяльність.
У сім’ї надзвичайно любили українські пісні, їх чудово виконували батько і мати Володимира Івановича, улюбленими поетами якого були Гете, Тютчев та Шевченко. Тісні зв’язки підтримував Вернадський із багатьма відомими діячами української культури, зокрема Агатангелом Кримським, Михайлом Драгомановим, який познайомив його з Михайлом Павликом та Іваном Франком.
У 1880 р. В.І. Вернадський написав вірш про Україну:
Украина, родная моя сторона,
Века ты уже погибаешь…
Но борешься, бьешься, бедняжка, одна
И в этой борьбе изнываешь…
В минуту погибели крайней твоей
Детей твоих дух пробуждался,
Старались свободу найти от цепей
И ум их тобой восхищался…
Неперевершеною, звичайно, є наукова спадщина Володимира Вернадського. Вона – унікальна, фундаментальна, багатогранна, адже В. Вернадський належить до вчених широкого профілю: почавши з кристалографії і мінералогії наприкінці життя створив концепцію ноосфери, у якій сформулював принципи взаємодії природи й суспільства. Науки і наукові концепції, які розробляв В. Вернадський, охоплюють 25 напрямів, які можна розділити на дві групи:
– створені завдяки його власними зусиллям або за його активної участі;
– у створенні яких безпосередньої участі не брав, проте зробив значний внесок в їхню розробку і розвиток.
Серед найважливіших заслуг В. Вернадського можна виділити:
перетворення мінералогії описової в генетичну;
перетворення генетичної мінералогії в геохімію;
створення в середині 20-х років ХХ ст. нової науки біогеохімії;
створення нової науки радіогеології;
створення вчення про ноосферу.
Чільне місце посідають також праці, присвячені освіті, організації науки та освіти, історії науки.
Володимир Вернадський з дружиною Наталією, 1911 р.
Наукову спадщину В. Вернадського становлять понад 400 опублікованих праць. Деякі з них побачили світ через багато років по його смерті. Ще близько сотень його робіт зберігаються в рукописних фондах і чекають на видання. Окрім цього, В.І. Вернадський залишив у спадок нащадкам щоденники, бібліографічні записи, офіційні та приватні листи, у яких він торкається різних наукових проблем. Саме останнім присвячені недавні публікації Г. Кульчицької на сторінках “Мінералогічного журналу” та у п’ятому томі вибраних наукових праць академіка В.І. Вернадського під назвою “Наукова спадщина В.І. Вернадського в епістолярному жанрі”(2012). Вони з’явилися у зв’язку з підготовкою вибраних наукових праць до 150-річчя від дня народження академіка В.І. Вернадського спеціальною комісією Національної академії наук з наукової спадщини В.І. Вернадського.
У грудні 2012 р. з’явився 5 том вибраних наукових праць В.І. Вернадського, присвячений мінералогічній спадщині Володимира Івановича. У ньому, крім передмови, вміщено праці В.І. Вернадського, які включають п’ять розділів: “Опыт описательной минералогии”, “История минералов земной коры”, “Введение к книге “Земные силикаты””, “Алюмосиликаты и их аналоги”, “Задачи минералогии в нашей стране (1917–1927)”, “Минералогические статьи и заметки”, а також виділено шостий розділ “Мінералогічна спадщина В.І. Вернадського в епістолярному жанрі” й наукові коментарі. Це статті, які в різний час були опубліковані або написані спеціально до 150-річчя вченого. Вони покликані показати внесок академіка Вернадського в мінералогію і те, як оцінювали цей внесок його сучасники (С. Попов), учені в радянській (М. Щербак, О. Платонов) і незалежній Україні (О. Матковський, П. Білоніжка).
В.І. Вернадський був людиною творчою, цілком відданий науці. Свої роздуми та ідеї, над якими працював, він фіксував у щоденнику. Але найповніше його особистість розкривається у листах (приватних та офіційних). У них видно, як змінюються його наукові, політичні, громадські погляди, як він еволюціонує, як вболіває за науку та її майбутнє, переймається варварською експлуатацією природних ресурсів.
В архіві В. Вернадського зберігаються понад 2000 кореспонденцій. Він листувався з багатьма відомими вченими, діячами культури того часу – М.І. Андрусовим, О.Д. Архангельським, О.О. Богомоловим, О.П. Виноградовим, Ю.В. Вульфом, В. Гольдшмідтом, В.В. Докучаєвим, Д.П. Григор’євим, І.М. Губкіним, М.П. Драгомановим, М.Є. Жуковським, О.П. Карпінським, В.Г. Короленком, М. Склодовською-Кюрі, А. Лакруа, Ю.Ф. Левінсон-Лейнгом, В.А. Обручевим, К.А. Тімірязєвим, Є.С. Федоровим, П. Флоренським тощо.
Таке плідне листування стало можливим завдяки знанню Вернадським багатьох європейських мов (13, а може й 20), що учений вважав ознакою освіченості.
У шостому розділі п’ятого тому вибраних праць Вернадського зібрані цитати листувань (> 380), поділених за принципом головної проблематики, якої торкався вчений:
1. Про мінералогію і кристалографію, мінерали, кристали та елементний склад мінералів, воду і гази, геохімію ізотопів, симетрію і дисиметрію, синтез мінералів – 108 цитат.
2. Про геологію, метеорити як космічне тіло, енергію Землі, розсіювання хімічних елементів, біосферу, різницю між живою і неживою природою – 63 цитати.
3. Про методологію пізнання, методи і методики досліджень – 86 цитат.
4. Про організацію науки і наукових досліджень – 63 цитати.
5. Про підготовку дисертацій, роботу з рукописами, видавничу справу – 19 цитат.
6. Про викладання геологічних дисциплін, роботу з молоддю, вимоги до підготовки кадрів, вибори до академії – 12 цитат.
7. Про збереження мінералогічних колекцій, охорону земних надр і дбайливіше ставлення до природи – 12 цитат.
8. Про ставлення влади до науки і науки до влади, про науковий патріотизм і націоналізм у науці – 22 цитати.
Найактивнішим було листування В. Вернадського з ученими, з якими його пов’язувала тісна праця в наукових і навчальних установах (В.В. Докучаєв, Б.Л. Лічков, О.Є. Ферсман, Д.П. Григор’єв). Найчисельнішим є листування є до: Б.Л. Лічкова (дві книги) і О.Є. Ферсмана (одна книга). Але, як не дивно, найбільше ідей, у тому числі мінералогічних, роздумів про роль і завдання науки викладено в листах до Наталії Єгорівни – дружини вченого (п’ять книг). Їй “дорогой Наталочке” описує Вернадський свої враження від огляду мінералогічних колекцій геологічних музеїв Європи, їй висловлює своє захоплення організацією роботи в західних університетах, з гіркотою згадує бюрократичні перепони в Росії, з нею радиться щодо вибору теми магістерської роботи, їй першій повідомляє про оцінку роботи міжнародних геологічних конгресів, у яких брав участь, про успіхи та невдачі експедиційних буднів.
“Неверно твое (Наталья Егоровна) мнение и об интересе научной работы; интересно известное обобщение, может быть интересна иная обработка результатов, очень интересно читать ту или иную работу научную, но в самой сути научных работ громадная масса работы часто механической, которую делаешь по чувству долга, по предвидению цели – работы скучной, утомительной, тяжелой. Эта работа является превосходной школой терпения, требует нервной видержки” (з листа Н.Є. Вернадській).
“Я сейчас усиленно работаю над отделкой законченной моей работы: “Геологическое значение симметрии. На фоне роста науки ХХ столетия”. Эта книжка (5–6 листов) сейчас переписывается. Я придаю ей лично значение, т.е. это – итог моей больше чем 60-летней научной работы” (з листа Д.П. Григор’єву).
“… мы присутствуем в минералогии при разложении науки на две самостоятельные – минералогию и кристаллографию и что такой процесс “специализации” не есть что-нибудь внешнее, а есть необходимое следствие большого углубления и понимания науки. Как естественный процесс дробления совершенства при росте клеточных организмов, так точно при сохранении цельности, происходит дробление и распадение наук при сохранении их единства” (з листа Б.Л. Лічкову).
“Читаю, конечно, Ваши (Ферсман) “Пегматиты”, конечно, много спорного и много следовало бы осторожнее. Но книга хорошая. Удивительно явление, которое я ясно выявил только недавно, – существование элементов, стоящих вне водного механизма Земли. Я пегматиты присоединяю к магмам. Обратили ли Вы внимание на особое положение гранитов?” (з листа О.С. Ферсману).
Звичайно, що наведені в цитатах висловлювання видатного вченого сприймаються сьогодні по-різному. І, мабуть, справедливо відзначає Г. Кульчицька, що деякі з висловлювань здаються наївними, а в деяких впізнаємо такі ідеї, які випередили хід часу більш, ніж на сторіччя. Зокрема Борис Леонідович Лічков, з іменем якого пов’язана найбільша кількість листувань серед колег та учнів В. Вернадського, відзначає величезне багатство ідей ученого й пише: “Приємно це усвідомлювати, що 45 років назад Ви (Вернадський) так випередили думку свого часу, що її хід не догнав Вас до цих пір. Це теж саме, що й у випадку з Є.С. Федоровим і його школою, стосовно яких Ви так яскраво написали, що наука їх до цих пір не догнала також”.
У листуваннях із Б.Л. Лічковим є туга Вернадського за Україною, Києвом, українською Академією наук: “Весь час багато думав і про Вас і про Київ”; “І дорогий мені Київ, і київські учені, центри весь час мені близькі”; “Жахливо хочу потрапити до Києва!.. Мені дорога всіляка вісточка про наукову роботу в Києві та в Україні” (Переписка В.И. Вернадського с Б.Л. Личковым. М.: Наука, 1979, С. 30, 31, 35).
Крім масштабності наукового доробку та величини особистості В.І. Вернадського, досить активною була його громадська діяльність, яка довгий час замовчувалась. А між тим, як зазначає в порівняно давній публікації С.М. Бушак (2001), він був знаним політиком, членом ЦК Конституційно-демократичної партії (кадетів) з часу її заснування в 1905 р., членом Державної ради Російської імперії від Академії наук та від університетів, а також товаришем (тобто заступником) міністра народної освіти в Тимчасовому уряді. Саме через свої політичні переконання Вернадський був змушений восени 1917 р. рятуватися на Україні від більшовицького терору в Росії.
У щоденникових записках Вернадського знаходимо драматизм цих історичних подій: “Можливий арешт, але тікати неприємно” (5.11.1917 р.), “Багато хто вважає все втраченим … йде тяга енергійних людей на південь …”. У зв’язку з репресіями проти кадетів, що очолили рух за відкриття Установчих зборів (більшовики оголосили їх “ворогами народу”), В.І. Вернадський у щоденнику вирішує: “Сьогодні не ночував вдома. Вирішив виїжджати. Здається на загальну думку, що пізно … Почав готуватися до від’їзду в Полтаву – можливо вдасться… Вчора була черга досить неприємних обшуків. …Закриті всі газети… майбутнє безпросвітне.” (19.11.1917 р.) (В.И. Вернадский. Дневники. 1917–1921. Октябрь 1917 – январь 1920. К.: Наукова думка, 1994).
Протестуючи проти антизаконного політичного перевороту, Володимир Іванович підписував звернення, де були і такі слова: “… Зусиллями народу буде покладено кінець пануванню насильництва” (Шаров І.Ф. 100 видатних імен України. К.: Альтернатива, 1999).
Орест МАТКОВСЬКИЙ,
заслужений професор
Львівського національного університету
імені Івана Франка