“У мові – наша стара й нова культура, ознака нашого національного визнання… І поки живе мова – житиме й народ, як національність. Не стане мови – не стане й національності: вона геть розпорошиться поміж дужчим народом… От чому мова має таку велику вагу в національному рухові. Тому й вороги наші завжди так старанно пильнували, аби заборонити насамперед нашу мову, аби звести та знищити її дощенту…”
Іван Огієнко
Кожен із нас є частинкою світу, витвореного нашими попередниками, який творять сучасники. Чи люблять українці свою Україну, мову, культуру? Чи бережуть пам’ять про неї? Напевно, не всі, адже окремі прагнуть зробити рідною мову сусіда, коли на державному рівні надають російській мові статусу офіційної. Чому ж свої таки “патріоти” проганяють з України українську мову, від дідів і прадідів рідну для цього краю? Не дивно, бо ж і окремі депутати Верховної Ради, працюючи над державотворчими законами, думають по-російськи. “Гірше ляха свої діти її розпинають…”.
Несправедливість, відступництво від норм моралі, зневага до законів і до українського народу в нашому суспільстві викликають хвилю протестів, яка не стихає й нині. Тільки тепер уже самі політики ведуть боротьбу за право домінувати в сучасному світі, схиляючи людей то до однієї, то до іншої позиції.
Діти, вдихаючи наркотичний чад забуття, зухвало топчуть заповіти своїх рідних, а окремі стають сиротами при живих батьках. Навколо багато скалічених доль і здається, що всім це байдуже, хоча розмов багато про боротьбу зі злом, а конкретних справ, напевно, мало, коли й надалі на телебаченні так багато реклам спиртного й жодної української книжки.
Резонансно звучать слова “Молитви до Мови” Катерини Мотрич: “Мово наша! Убога прочанко з простягнутою рукою! Осквернена й знеславлена рідними дітьми! Прости ж їх, змалілих, здрібнілих, перероджених, звироднілих нащадків козацького роду, які повірили лукавим корчмарям і ненажерливим косарям, що Ти – не древня, що Ти – не мудра, не велична, не прекрасна, не свята, не вічна єси. Прости! Воскресни! Повернися! Возродися! Забуяй віщим і вічним Словом від лісів – до моря, від гір – до степів. Освіти від мороку і освяти, Україну возвелич! Порятуй народ її на віки”!
У Львівському національному університеті імені Івана Франка цьогоріч відзначили Міжнародний день рідної мови з особливою активністю й ініціативністю.
У своєму вітанні з нагоди Міжнародного дня рідної мови Ректор Університету звернувся до студентів, аспірантів, викладачів і працівників зі словами: “У неспокійні часи сьогодення, коли продовжується боротьба українців за свої національні традиції, культуру, загроза рідній українській мові набуває щораз небезпечніших форм”. Запровадження двомовності, на думку Івана Вакарчука, – це виклик Українській Державі, адже саме через мову відбувається її утвердження, гарантується духовний суверенітет і цілісність. “Порушення мовної єдності – це крок до порушення територіальної цілісності нашої України, порушення прав українців говорити рідною мовою на рідній землі. Прийшовши до державної Незалежності через багаторічні втрати, геноциди, каземати, наш український народ упродовж століть вистраждав право відкинути облудне гасло державної двомовності, яке нині, як дамоклів меч, знову висить над нами. Байдужість до рідного слова, до його долі породжує цілковиту байдужість до минулого, сучасного й майбутнього рідного українського народу”, – йдеться у зверненні Ректора.
І лише від зусиль кожного з нас залежить збереження й розвиток рідної мови та культури, “бо мова – це той стрижневий елемент, на якому ґрунтується культурна самобутність кожного народу”, – вважає професор Іван Вакарчук.
Іван Олександрович побажав усій академічній спільноті Університету “твердості переконань і єдності у відстоюванні природного права на спілкування в Україні рідною українською мовою”.
Не залишилися осторонь рідномовного питання й студенти та викладачі.
Сучасна мовна ситуація в Україні викликала жваве обговорення принципів формування мовної політики та стану української мови в суспільному житті держави в студентів-філологів під час засідання круглого столу під керівництвом доктора філологічних наук, професора кафедри загального мовознавства Галини Мацюк. На думку учасників заходу, важливим є розгляд мовного питання в Україні в контексті соціолінгвістичної категорії. Студенти проаналізували принципи функціонування української мови в межах нашої держави та поняття “рідної мови” в широкому суспільному значенні.
Окрему увагу приділили учасники круглого столу мовному законодавству в Україні, закцентувавши увагу на тому, що в нашій державі від часу прийняття Європейської мовної хартії неправильно було розтлумачено ключові принципи хартії, оскільки переклад тексту здійснювали з російської мови, а не з мови оригіналу. Подальше викривлення принципів хартії лише декларативно лягло в основу “мовного закону” Колесніченка-Ківалова й стало продовженням принципового несприйняття українською владою цивілізованої мовної політики. Окрім цього, на думку студентів, прийняття останнього мовного законопроекту відбулося з порушенням процедури голосування та Конституції України й несло відверто русифікаторський характер.
Також важливим у контексті функціонування мови в суспільстві є трактування терміна “рідна мова” в програмі підготовки до Всеукраїнського перепису населення. Зокрема доповідачі зазначили, що в одному з проектів перепису неправильно оперують термінами, ототожнюючи етнічну групу та національність. Не меншим недоліком також є те, що у графі “рідна мова” запропоновано варіанти “гуцульської”, “бойківської”, “лемківської”, “русинської” мов. Тобто діалекти української мови відмежовують від мови як такої, що в результаті може спричинити зменшення декларативної кількості носіїв української як рідної. “Це на руку тим, хто запровадив ідеальний плацдарм для розвитку російської мови в Україні”, – вважають студенти-філологи.
У ході засідання круглого столу йшлося про лінгвістичний ландшафт Львова та специфіку формування “мовного обличчя” міста. За даними досліджень студентів, зараз у Львові близько 70% вивісок на крамницях, кав’ярнях та офісах – україномовні, однак 30% написів, попри обов’язковість україномовного перекладу, досі залишаються виключно іншомовними: англійські, російські та польські. Такі дії власників закладів суперечать рішенню Львівської міської ради, згідно з яким недопустимим є вживання незрозумілих і немилозвучних слів, які не властиві лексиці української мови.
Кожен охочий міг прочитати твори свого улюбленого українського письменника під час акції “Пісенно-поетичний марафон українського слова” студентів філологічного факультету у співпраці зі Всеукраїнською асоціацією викладачів української мови та літератури. Так, у виконанні студентів і викладачів різних факультетів прозвучали поезії Тараса Шевченка, Івана Франка, Олени Теліги та наших сучасників. Особливо святкового настрою додали записи пісень про рідну українську мову.
Активна участь студентів-іноземців у пісенно-поетичному марафоні українського слова й по-родинному тепле спілкування зі своїми колегами-українцями викликали емоційне захоплення та яскраво передали атмосферу пізнання студентством культур і мов інших народів світу. Молоді люди з Кореї, Еквадору та Китаю декламували поезію Володимира Сосюри, Дмитра Павличка, Ліни Костенко, демонструючи таким чином свої знання української мови в поєднанні з кількома іноземними.
Безумовно, знання державної мови є фундаментальним чинником розвитку духовного життя нації, а вивчення іноземних мов і багатомовність – ключем до взаєморозуміння та взаємоповаги українців у світі.
“Нації вмирають не від інфаркту. Спочатку їм відбирає мову…”, – зболено промовила Ліна Костенко.
Спочатку їм відбирають історію… Спочатку їм нищать освіту…
З метою пропагування українського слова та задля чергового висловлення свого протесту проти варварської політики нинішньої української влади у Міжнародний день рідної мови студенти-філологи Львівського національного університету імені Івана Франка, натхненні прикладом своїх наставників – доцентів кафедри української мови Ніни Захлюпаної та Уляни Добосевич, зібралися біля пам’ятника Тарасові Шевченку, аби вкотре продемонструвати красу та милозвучність української мови й водночас висловити свою тверду позицію щодо українофобства та лінгвоциду.
Франкове “Не пора, не пора…”, повстанське “Лента за лентою…”, стрілецьке “Ой у лузі червона калина” наповнили центральну частину Львова атмосферою самобутньої української пісні й українського слова. Перехожі не залишилися байдужими й активно долучилися до акції.
На вулицях міста студенти роздавали листівки з інформацією про традицію відзначення Міжнародного дня рідної мови. Після гучного виконання Державного Гімну України учасники заходу, взявшись за руки, утворили своєрідний “живий ланцюг”, який пішою ходою рушив до пам’ятника Іванові Франку, де продовжили акцію протесту.
Унікальність і самобутність кожної мови світу відзначили й студенти-журналісти. “Не можна бути байдужими до найціннішого скарбу кожної нації. Варто заглядати в криницю народного фольклору, час від часу оживляти в пам’яті мамині колискові та постійно черпати цілющу духовну водицю із сучасного джерела”, – зазначила у своєму вступному слові асистент кафедри мови ЗМІ Леся Гурч.
“Українці завжди любили свою мову. Після сотень указів про її заборону (навіть букварів і проповідей у церквах) вона вижила завдяки цій любові. Адже не можна знищити те, що є незнищенним за своєю природою й суттю”, – впевнена професор Марія Яцимірська.
Студенти-першокурсники під супровід мультимедійної презентації створили символічні образи країн світу й озвучили мовою оригіналу вислови про глибоку пошану різних народностей до рідних мов. Була тут “консервативна Англія” та “сувора Німеччина”, “романтична Франція” і “загадкова Туреччина”, “добрий сусід Польща” і, звичайно, наша рідна Україна.
Доповненням до загальних урочистостей на факультетах стали яскраві стінгазети з цитатами відомих майстрів слова, які ще раз доводять багатогранну неповторність національного скарбу.
Упродовж дня в пісенно-музичні композиції гармонійно вплелися слова щодо невичерпних можливостей української мови, які виявляються, насамперед, у самобутньому багатстві лексики, розмаїтті народних пісень і дотепних жартів.
Українська мова в усі часи була, є і завжди залишатиметься основним консолідуючим чинником нації та запорукою її незламного духу, невичерпним джерелом натхнення. Тож на Франкове риторичне запитання “діалект чи самостійна мова?” відповімо його ж поетичними рядками: “Найпустіше в світі се питання. Міліонам треба сього слова, І гріхом усяке тут хитання”.
Тетяна Шемберко
Фото Олега ВІВЧАРИКА