1992 рік. Чорнобиль. Синонім апокаліптичної катастрофи, всенародної розпуки, а для декого – просто місце праці.
Воротами до Чорнобиля, а правильніше – до ЧАЕС, збудованої на місці села Копачів Чорнобильського району Київської області, є Славутич – місто енергетиків, “спальня” працівників Чорнобильської атомної…
Чим ближче до Славутича, тим більше російських написів, які згодом, десь на межі Чернігова, зовсім витісняють українські. Навіть назва селища “Михайло-Коцюбинское” – “на общепонятном”. Усюди зоряно-серписто-молотиста символіка, заклики до побудови соціалізму, барельєфи “вождя і учителя”. На одному з парканів – пародія тризуба і напис фарбою “Трезуб – рога дьявола”.
У Славутичі – орієнтація, здебільшого, за кварталами. Вони називаються: “Київський”, “Молдавський”, Таллінський”. Є ресторан, їдальні, крамниці. Горілчана – нагадує фортецю з амбразурою, із якої виглядає крамарка. На одному зі стандартних котеджів – хрест. Це – церква.
Автовокзал поруч із залізничний. Поблизу електронний інформатор показує рівень радіації “12,5”. Звідси йдуть електрички до ЧАЕС, властиво – до станції “Семиходи” (було колись таке село). Електропотяги “Славутич – Семиходи” особливі: у них їдуть безкоштовно і лише у спецодязі. Поруч з вокзалом – великі партерові переодягальні з безліччю металевих шафок, де можна залишити свій одяг.
Завтра доктор медичних наук Олексій Вікторович Карпенко (завідувач лабораторії фізіології праці операторів технологічних процесів Київського НДТ гігієни праці та профзахворювань) і молодий лікар спортивної статури, доброзичливий і рішучий Віктор Ігорович Ромадін (начальник лабораторії психофізичного забезпечення ЧАЕС) пообіцяли докласти всіх зусиль, щоб я, особа без спеціального допуску, потрапив на станцію, у зону суворого режиму.
Вирушаю…При вході до роздягальні, на лавці, обшитої пластиком, напис “снимите обувь”. По той бік лавки можна крокувати лише в шкарпетках. Роздягаємося до нижньої білизни, одягаємо “казьонну” (непогану, зрештою) сорочку, нові, але марковані фарбою шкарпетки, джинсовий костюм і синю куртку на ваті, черевики з пряжками. Усе це позначене літерою “Т”, що значить “транспортний” одяг.
Сьома п’ятнадцять ранку. В електричці всі, як вояки армії синьожупанників, лише деякі куртки відрізняються відтінком. Люди не виглядають на виснажених, анемічних. Звичайні роботяги. До Семиходів – 57 кілометрів без зупинок. Незабаром в’їжджаємо в зону. Навколо ні живої душі, ні тваринки, ні птаха. Руда трава з піщаними лисинами, мертві береги Дніпра (його ми перетинаємо двічі), мертвий рудий сосновий ліс зі спаленими радіацією шпильками. Подекуди скелети залишених назавжди хат, що нагадують черепи з порожніми орбітами, могильні обеліски коминів, які ще так недавно зігрівали покоління людей. Робітники кажуть, що мародерство в зоні триває, викраденими речами торгують і донині. Мимоволі згадую “Сталкера”. Чи ж не наврочив нам Андрій Тарковський?!
Чути лише російську мову. 70 відсотків чорнобильських енергетиків – росіяни, серед решти 30 відсотків більшість – це русифіковані українці. Українську чув двічі – від земляка зі Старосамбірщини та молодички – прапорщика міліції з “Польтави”.
Семиходи. Потяг під’їздить до металевого тунелю. Чистота – асептична. Перший міліцейський контроль. Відповідно до мого відрядження, до маршруту “Київ – Славутич” завчасно ще встигли додрукувати абревіатуру “ЧАЕС”. Виписують першу перепустку.
Мені дарують скромні сувеніри, приурочені 15-річчю атомної енергетики в Україні: буклет, брелок і вимпел. Тішитися особливо нічим… Ось декілька дат у буклеті:
14 серпня 1977 р. – закінчено завантаження палива до реактора.
26 серпня 1977 р. – дав струм турбогенератор першого блоку.
22 січня 1978 р. – перший енергоблок виробив перший мільйон кіловат-годин електроенергії.
21 грудня 1978 р. – відбувся “енергопуск” другого блоку, в грудні 1981-го – третього, а в грудні 1983-го – злощасного четвертого.
А 26 квітня 1986-го…
Що ж того дня сталося з “четвертим”? Розповідає мені працівник АЕС, який просив не називати його прізвища: “Реактор, що мав потужність 4000 мегават, вирізнявся “індивідуальною властивістю”. При зниженні потужності до рівня 700 мегават він самозбуджувався. Про це знали оператори і мали свою тактику проходження критичної межі. Але новий начальник, який працював у сфері атомної енергетики десь зо 3 місяці, самовпевнено гримнув: “Вы что, мудаки, кран перекрыть не можете!” Кран перекрили. Через 40 хвилин стався вибух. О 1 годині 23 хвилини”
Знову переодягаємося, знявши черевики, переступаємо лавку-поріг. Натягаємо на себе джинсовий костюм із трохи іншої тканини, уже без знака “Т”. В адміністративному корпусі, як сказав нам начальник навчально-тренувального пункту ЧАЕС В’ячеслав Яновський, “чистіше” (в розумінні рівня радіації), ніж на вулицях Києва. Працівники “набирають” за рік 1 – 1,1 бера, а допускається сумарна доза – 5 берів.
Оформлення перепусток триває півдня, Нарешті отримую разову перепустку до зони особливого режиму. Але вже обідня пора. Харчування для працівників АЕС безкоштовне. На вході до їдальні – дозиметричний контроль. Мити руки треба зимною водою, бо тепла – розширює пори. Обід калорійний: м’ясо, гречка, чай з цитриною. З “вітамінного стола” (помідори, капуста, редька, салати) можна брати, скільки душа забажає. Радіаційний контроль проходимо в сумі разів десять! Кожного разу стаємо до металевого тунельчика, руки кладемо на стійки в позначених місцях. На табло висвічується “Чисто” і турнікет повертається. Приблизно стільки ж разів строгі “прапори” прискіпливо перевіряють перепустку і паспорт. Знову переодягаємося. Крокуємо в підштанцях до пункту видачі білого одягу: сорочки, курточки, штани, шапочки, чобітки на гумовій підошві з короткими халявками. Чіпляємо на ґудзики дозиметри. Нічого зайвого в кишенях. Ідемо “золотим коридором” із кодовими замками до пультів управління реакторами та блоками обабіч.
Уже півроку станція лише споживає електроенергію, а її турбіни не працюють. Хоча “паливо” в реакторах дає температуру. Співробітники перебувають у стані психологічного дискомфорту, бо не впевнені в завтрашньому дні. Якщо закриють ЧАЕС, то куди податися? На іншу роботу? “Вибачайте, – каже молодий інженер, – ми вже звикли жити на 35-тисячну зарплату”. […]
Ми на пульті керування другим енергоблоком. Вигнута луком стіна, панелі переливаються тисячами різнобарвних світел, табло, плафони вимірювальних приладів… Дзвонять телефони, раз по раз озивається селектор. На екрані монітора – блок ззовні. Запитую: де реактор? Оператор трохи думає і показує: “Он там, тільки нижче. Дивіться на монітор. Це – головний зал. Квадрати на його підлозі, це стержні в захисних оболонках. Ось ці, як бачите, вийняли для огляду чи заміни. Люди тут працюють у такому одягу, як ми з вами, плюс респіратор, пластиковий шолом і рукавиці”. Далі продовжує: “Заміна палива, питаєте? Ну, це складніший процес. Його виконує оця машина. Бачите, вона зараз на екрані. Власне ця машина виймає старий стержень, вкладає новий, герметизує. А людина спостерігає через перископ, або за допомогою телебачення.. Реактор відділяє шар у 13 метрів відносно “чистої”, рециркуляційної води”.
Мій погляд фіксується на червоній клавіші під склом з написом “аварія”. Стає трохи моторошно. Бо ж зовсім недалеко грізним мементо височить хворий , “саркофаг” що його поступово, неухильно руйнує радіація. А покришка цього “баняка” трохи провалилася і тримається “на чесному слові”.
Незабаром перезмінка. І з’явиться можливість протестувати операторів, які відходять, і тих, які заступають на зміну,
Віктор Ромадін і Олексій Карпенко впроваджують до комп’ютера програму “Оксана”. Гортаю “картки”. Спочатку йде ознайомлення з системою тестування, потім – сам тест. Справа на моніторі – десять різнобарвних, пронумерованих числами від 1 до 9 квадратів, що відповідають клавіатурі. Посередині – зображення піскового годинника, зліва висвічується набір дев’яти різнокольорових квадратів, по три в кожному з трьох рядів, що утворюють великий квадрат, а також, на окремій смужці, 9 чисел від 0 до 9, звичайно ж, не по порядку. Якого кольору і якого числа бракує? Відповідь – натискання відповідної клавіші. Тестування лімітоване часом. Пересипається пісок в клепсидрі… стоп! Потім – порядок розташування кольорів і чисел змінюється та усе починається від початку. Оцінка залежить від швидкості реакції, кількості помилок, невиконаних тестів і все це зберігається в пам’яті комп’ютера під індивідуальним кодом працівника, отже – момент фіскальності виключено…
Що це дає, Олексію Вікторовичу?
Дуже просто. Вам доручено відповідальну працю, що вимагає надзвичайної зібраності, швидкого та правильного реагування. А ви погано спали, посварилися з кимось напередодні, а, може, перебуваєте в продромальній стадії хвороби. Окрім того, кожен має свої добрі й погані дні. А тут, увімкнувши тест, ви за лічені хвилини можете зорієнтуватися: ні, сьогодні працювати за пультом небезпечно, а навіть злочинно… І попросити заміну, відпочити, випити кави, порадитися з лікарем.
Отже, це – самоконтроль?
Так, звичайно, дискретний самоконтроль.
То, мабуть, доцільно було б впровадити цей тест для самоконтролю авіадиспетчерів, пілотів?
Повертаємося….
Вітер гримає відірваною бляхою й виблискує у світлі ліхтаря голова “Ільїча” на постаменті. Знову переодягання, дозиметричний контроль, міліцейські прапорщики при зброї, які прискіпливо порівнюють ваш “фейс” зі світлиною в паспорті. На одному з етапів дозиметричний контроль блокує “забрудненого” радіацією робітника. Пронизливо пищить сигнал, на табло висвічується напис “Грязно”, блокується турнікет. Забрудненою виявилася ліва нога, у черевику знайшли тріщину. Пояснюють: “Роботяга спішив на автобус до останньої електрички. Спішив, трохи збочив з асфальтової доріжки, потрапив на радіоактивну пляму”. Тепер його чекає дезактивація аж до напису “Чисто” на дозиметричному контролері. Лише в такому разі спрацює турнікет.
В автобусі з нами їде старший начальник зміни, що закінчилася, Едуард Альбертович Григор’єв, інтелігентний інженер зі світськими манерами. Здається, це завдяки йому й Вікторові Ромадіну я потрапив до зони суворого контролю…
Ох, як же ж добре знову переодягнутися в “цивільне”. І знати, що поруч з тобою не пихкає, наче зіпсована скороварка, “саркофаг”, що його “покришка” тримається на чесному слові.
Олександр КІЦЕРА,
професор ЛНМУ ім. Данила Галицького