Каменяр: Інформаційно-аналітичний часопис Львівського національного університету імені Івана Франка

Понад чверть століття трагедії

Минуло понад чверть століття з моменту вибуху реактору на Чорнобильській атомній станції. Готуючи матеріал до газети про трагедію квітня 1986 року і її наслідки для здоров’я нації , я запланувала інтерв’ю з професором Львівського національного медичного університету імені Данила Галицького Олександром Кіцерою. У 1992 році він був в Чорнобилі. За даними статистики ВООЗ, МОЗ України, страшний “врожай”, який зібрала чорнобильська аварія, сягає сотень тисяч смертей, зумовлених радіоактивним опроміненням.

Коли ми зустрілись із професором, інтерв’ю на заплановану тему про вплив радіації на здоров’я людини, переросло у розмову-спогад про Чорнобильську аварію. Олександр Омелянович довідався про вибух на четвертому енергоблоці від завідувача обласної поліклініки доктора Георгія Рибачка. За кілька днів третій секретар Обкому партії Володимир Гончарук викликав Олександра Омеляновича. Він разом з академіком Дмитром Зербіном на прохання партійного керівництва реферетував усю на той час доступну літературу з проблеми медичних наслідків аварій на атомних електростанціях. Досі доктор Кіцера не розуміє, чому партія звернулась саме до двох безпартійних професорів, коли практично усі решта були членами КПРС.

У 1992 році Олександр Омелянович повернувся з чорнобильського відрядження. Свої враження він занотував у “Репортажі з дозиметром на ґудзику”, текст якого я нижче подаю.

Своєю чергою, коли я переглядала матеріал, згадала те, що закарбувалось у моїй дитячій свідомості. Ці спогади безпосередньо пов’язані саме з лікарями.

Навесні 1986 року, будучи ще дошкільнятком, добре пам’ятаю вечір, коли стало відомо про аварію. На старій радіолі “лапали” “Голос Америки”. І першу інформацію про аварію на Чорнобильській станції спіймали саме на цій хвилі. Наступного дня ця тривожна звістка у маленькому містечку на Львівщині передавалася від хати до хати. Знали, що щось сталось, але, що саме і в яких масштабах, навіть спрогнозувати не могли. Ширилися чутки, нагнітаючи паніку, всі чекали найгіршого. По телебаченню показували першотравневий парад, усміхнених дітей, повітряні кульки, прапори і транспаранти. Виглядало так, ніби все гаразд. На той момент ніхто навіть не міг уявити, що за кілька днів канали центрального телебачення покажуть зруйнований вибухом реактор.

До нас зайшла сусідка, яка працювала завідувачем інфекційного відділу міської лікарні, і провела своєрідну “політінформацію” про вплив радіації на середовище. Почали сходитись сусіди з усієї вулиці. Лікар намагалась дати поради, як себе захистити. Тоді наш лексикон поповнився такими словами як: радіація, променева хвороба, атомна енергія. Не зовсім розуміли їхнє значення, але про це довкола говорили всі дорослі.

Від іншого сусіда довідались про те, що медики та ветеринари мобілізовані до Чорнобиля в 30-ти кілометрову зону. Прізвища у списку переповідали одне одному, зі жахом розуміючи, що це списки приречених. Інформація була не публічною, але в невеличкому містечку знали кожного особисто. Уже тоді в моїй дитячі пам’яті карбувався страх і безпорадність дорослих.

Будучи студенткою факультету журналістики, побачила списки всіх тих, кого в часи мого дитинства добровільно-примусово забирали до Чорнобиля. На прохання редактора місцевої газети, я готувала матеріал до чергової річниці трагедії. Навпроти прізвищ ліквідаторів у більшості стояло дві дати – народження та смерті.

А тоді “рекрутовані” за списками до Чорнобиля через короткий час, поверталися додому, на перший погляд, здорові й неушкоджені, а головне – живі. Їхали наступні. З’явилися перші свідчення очевидців, чиї перекази переповідали і якими жило містечко. З усіх тих розповідей дорослі намагались скласти цілісну картину того, що сталось.

Ми вперше побачили дозиметр. Його приніс сусід, який повернувся зі зони відчуження. На прохання людей він обходив подвір’я, городи, сади і вимірював рівень радіації. Ми уважно слухали про норми й дози.

За фахом він був ветеринаром, і всім було цікаво, чи є мутації тварин у 30-ти км зоні. Нас лякали двоголові вироджені свійські та дикі тварини. Усі почали жити в умовах відчуження. Кожна рослинка, і сонце, і вітер, і дощ … все стало ворожим, радіоактивним. Ми малювали монстрів, які, за нашою уявою, живуть у Чорнобилі, і боялися, аби ті страховиська не розповзлись зі зони. Вплив на дитячу уяву був колосальним.

Наслідуючи лікаря з дозиметром, мавпували його. Вхопивши першу ліпшу коробку до рук, “вимірювали” радіацію. Та це була лише гра.

Зі спогадів професора Олександра Кіцери ми довідаємося, яку важливу функцію ця “іграшка” виконувала насправді…

Анастасія КОНИК