За рік до 200-ліття Тараса Шевченка хочеться поміркувати про його візіонерство, прозирання майбутнього України, і ширше – про українську мрію поета як у її загальнонаціональному, так і в індивідуально-приватному вимірі.
Сила Шевченкової уяви, як відомо, в часи дитинства стимулювалася такими чинниками, як схильність до самотності, потаємність, зосередженість на житті свого внутрішнього “Я”, виняткова емоційна вразливість. Десь тоді, в дитячі роки, Тарас чув перекази про заховані гайдамаками скарби, чув легенду про Звенигору, з вершини якої у час небезпеки лунав тривожний дзвін, – і згодом, у 1843-му, мистецька фантазія поета трансформувала ці історії в надзвичайно містку метафору, символ скарбу, якого дошукуються вороги України, – проте розшукати не можуть. Що ж до дітей матері України, то вони слід до скарбу загубили, хоча, вірить поет, не назавжди.
Ех, якби-то,
Якби-то найшли те, що там схоронили,
Не плакали б діти, мати не журилась.
Це рядки з вірша “Розрита могила”; той таки мотив захованого скарбу є і в поемі-містерїі “Великий льох”. І в обох творах ідеться про символ національної волі – здавалося б, загубленої на хистких дорогах історії, проте ні, каже поет: “старі батьки” до пори до часу заховали той скарб, і рано чи пізно він буде віднайдений.
Тут варто нагадати, що “Розрита могила” і “Великий льох” були написані Тарасом Шевченком у пору його “трьох літ”, коли в поета з’явилося відчуття його особливого призначення. Повернувшись в Україну після 14 років розлуки, він побачив не уявлювану, не вимріяну, а реальну Україну, що постала перед його очима великою руїною. Картина майже цілковитої загибелі нації не могла не приголомшити поета.
Відчуття свого особливого призначення, що пробудилося в Шевченкові в 1843-1845 рр., означало, що він мусив стати голосом німої України, мусив сказати за всіх, здолати власний відчай, засвітити вогонь національного ідеалу, проклясти таємних і відвертих ворогів, роздмухати іскру любові в кожному, в кому вона ще жевріла.
У творах періоду “трьох літ”, як, зрештою, і в поезії пізнішої пори, Тарас Шевченко висловив найголовніші для української нації істини, своєрідні десять заповідей, у яких відбилися його уявлення про українську мрію і про те, що стоїть їй на перешкоді. Ось вони.
Заповідь перша. Не сподівайтеся на щастя поза “своєю хатою”.
У посланні “І мертвим, і живим…” є блискуча формула самореалізації нації:
У чужому краю
Не шукайте, не питайте
Того, що немає
І на небі, не тілько
На чужому полі.
В своїй хаті своя й правда,
І сила, і воля.
“Своя хата” в Шевченка – вершина національних мріянь. Cвоя хата – це можливість самоздійснення на основі питомих традицій, власних, а не накинутих розумінь правди, історії, моралі…
Про “свою правду”, різко протиставлену “правді” офіційних історіографів, Тарас Шевченко полемізував у вірші “Холодний Яр”, захищаючи гайдамацтво як від нищівних присудів Аполлона Скальковського, так і загалом від намірів усяких “голодних ворон” … “переписувати історію”, закріплену в народній історичній пам’яті…
Шевченко знав: шлях до самоздійснення – довгий і тернистий; він вимагає передусім пробудження приспаної України. Серед багатьох відтінків значень, що їх має у Тараса Шевченка слово “сон”, є й таке: сон – це летаргія, це приспаність, що паралізує свідомість і волю. “Вона заснула, цар Микола її приспав”, – написав одного разу про українську волю наш поет, і ці слова звучали як моторошний діагноз тих болячок, що ними супроводжується упокорення нації. Від усвідомлення трагічної парадоксальності ситуації, коли жити доводиться “на нашій – не своїй землі”, від упокорення і приспаності, – до “своєї хати”, – колосальна дистанція, але в тім то й річ, що Шевченко в якийсь момент відчув у своєму слові ту силу, яка здатна будити приспаних.
Заповідь друга. Знайте, що найбільше зло України – в її “байстрятах”, у горе-провідниках, “дядьках отечества чужого”.
Питання про еліту мучило Тараса Шевченка особливо гостро. Воно супроводжувалося болісними роздумами про феномен національного відступництва потурнаків, перевертнів, “байстрят Єкатерини”. У “Розритій могилі” він уперше виставив історичний рахунок Богданові Хмельницькому, – звісно ж, за Переяславську угоду 1654 року. Але тема Богдана набуває в Шевченка універсальнішого значення: ідеться, зрештою, загалом про перевертнів давніх і сьогочасних.
Ключовим же твором Тараса Шевченка, у якому сконцентровано його роздуми про еліту/квазіеліту є його послання “І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм…” Неминуче постає запитання про адресата послання. Хто вони, оті мертві, живі і ненарожденні земляки, до яких звертається поет і яким адресовано стільки його саркастичних слів? Відповідь очевидна: “своє” панство, українці-перевертні, “інтелектуали” ХІХ ст., чий потенціал реалізується на користь чужого, а не свого.
Шевченко бачив, що малоросійська квазіеліта уражена вірусом національного відступництва. Вона – безлика, а криза ідентичності, асимільованість, утікання від свого національного “Я” й запобігання перед чужинцями неминуче призводять до моральних хвороб, що починаються із втрати елементарної гідності.
Центральна частина Шевченкового послання – це, власне, полеміка про історію. Її можна було б назвати зриванням масок: поет рішуче прощався з романтичними уявленнями про героїчну козацьку минувшину, про Гетьманщину. Тепер, у 1845-му, йому відкрилися нові, значно гіркіші істини.
Прочитайте знову
Тую славу. Та читайте
Од слова до слова,
Не минайте ані титли,
Ніже тії коми,
Все розберіть… та й спитайте
Тойді себе: що ми?..
Чиї сини? Яких батьків?
Ким? За що закуті?..
То й побачите, що ось що
Ваші славні Брути:
Раби, подножки, грязь Москви,
Варшавське сміття – ваші пани,
Ясновельможнії гетьмани.
Чого ж ви чванитеся, ви!
Сини сердешної Украйни!
Уявімо на мить, що читач цих рядків – хтось із власників Тростянця (рід Скоропадських), або Сокиринців чи Дігтярів (Галагани), або Згурівки (Кочубеї)… Це їм він кинув слова, що згодом повторюватимуться безліч разів як заклинання: “І чужому научайтесь, /Й свого не цурайтесь, /Бо хто матір забуває, /Того Бог карає, /Того діти цураються, /В хату не пускають”.
Здавалося б, гнів поета щойно дійшов вищої точки кипіння. Проте ні: Шевченко не обмежиться інвективами й сарказмом. Він не забуде, що альтернатива для блудних синів, попри все, існує. Думаю, головний авторський месидж полягає все ж не в тому, щоб осудити заблуканих, а в тому, щоб дати їм шанс. Квазіеліті пропонується стати національною елітою. Поет кличе блудних синів повернутися до “великої руїни”, вийти на дорогу любові до “своєї хати”, і освячує це майбутнє навернення до України як праведне діяння, як шлях “своєї мудрості”.
І звісно, Шевченко не був би Шевченком, якби наприкінці – знову ж таки, цілком по-апостольськи, проте й дуже по-людськи водночас – не відхилив завісу перед майбутнім. Тим майбутнім, у якому збуваються найдивовижніші національні мріяння:
Обніміте ж, брати мої,
Найменшого брата –
Нехай мати усміхнеться,
Заплакана мати.
Благословить дітей своїх
Твердими руками
І діточок поцілує
Вольними устами.
І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України,
І світ ясний, невечірній
Тихо засіяє…
Обніміться ж, брати мої,
Молю вас, благаю!
Що це – як не втілена українська мрія, вистраждана, така жадана ідилія, в якій усе продиктоване любов’ю? Тарас Шевченко вірив, що мрія досяжна, якщо різноликою українською спільнотою рухатиме головний, єдиномислимий імператив: Бог і Україна.
Заповідь третя. Не кривдіть “найменшого брата”.
У своїх національних мріяннях і домаганнях, вважав Шевченко, важливо не забути про найупослідженішого, соціально скривдженого, бо чого варта “своя хата”, якщо посполитому людові живеться в ній злиденно?
Шевченків ідеал соціальної справедливості вгадується у багатьох його поетичних візіях, включно з написаною у петербурзькому казематі ідилією “Садок вишневий біля хати”. Ключем же до розуміння цього ідеалу можуть бути заключні слова вірша “Бували войни й войськовії чвари” – про “небагатих-невбогих”, себто – про “середній клас”, як би ми сказали тепер!
Заповідь четверта. Пам’ятайте про суд Господній і земний суд.
У Шевченкових віршах і поемах не раз трапляються майже апокаліптичні картини земного пекла. Ось – голос матері-України в тій-таки “Розритій могилі” 1843 року.
Степи мої запродані
Жидові, німоті,
Сини мої на чужині,
На чужій роботі.
Дніпро, брат мій, висихає,
Мене покидає,
І могили мої милі
Москаль розриває.
А ось (у посланні “І мертвим і живим”) – про соціальні кривди у виконанні “оглухлого” панства, не здатного почути лихо тих, кого воно визискує:
Кайданами міняються,
Правдою торгують.
І Господа зневажають,
Людей запрягають
В тяжкі ярма…
Слова знайдено такі, що важко сказати, де закінчується біль і починається лють…
Нагадування про Господа в Шевченковому посланні звучать як рефрен. Поет постійно нагадує про Божий суд, про те, що примноження зла на землі рівнозначне зневазі до Господа. Він і в інших творах не раз апелюватиме до християнської свідомості тих, кому адресувалися його слова. Авторитет Бога, його заповідей видавався йому найголовнішим, найсильнішим, – може, навіть останнім аргументом у полеміці з тими, хто чинить зло.
Щоправда, не забував Шевченко й про суд земний, прозоро натякаючи на помсту посполитого люду, доведеного до межі відчаю, що його слід було б назвати екзистенційним:
Орють лихо,
Лихом засівають.
А що вродить? Побачите,
Які будуть жнива!
Схаменіться, недолюди,
Діти юродиві!
У Шевченкових єреміїадах неважко почути адресовану блудним синам України погрозу страшним судом, що вершитиметься уже й не на небесах, а на землі:
Схаменіться! будьте люди,
Бо лихо вам буде.
Розкуються незабаром
Заковані люде,
Настане суд, заговорять
І Дніпро, і гори!
І потече сторіками
Кров у синє море
Дітей ваших…
Шевченко не шукає меж для свого лютого сарказму – він віщує страшний пароксизм помсти “немудрого” й “невченого” простолюду, криваву стихію, апокаліпсис, який неминуче настане, якщо “діти юродиві” не схаменуться.
Але уявлення про помсту не залишалося в Тараса Шевченка незмінним. То в молодості він кликав “добре вигострить сокиру та й заходиться вже будить хиренну волю”; то у “Заповіті” він мобілізував скривджених гаслом порвати кайдани і окропити їх “вражою злою кров’ю”, – а ось в одному з останніх віршів Шевченка в картині оновлення, що гряде, з’явилися дещо інші інтонації і слова: згадавши сокиру, поет цього разу мовби заперечив самому собі (хоча загалом картина помсти залишалася грізною). Ішлося про алегоричний “старий дуб”, поточений шашіллю:
А од коріння тихо, любо
Зелені парості ростуть.
І виростуть; і без сокири
Аж зареве та загуде
Козак безверхий упаде,
Розтрощить трон, порве порфіру,
Роздавить вашого кумира,
Людськії шашелі. Няньки,
Дядьки отечества чужого.
“Козак безверхий” тут символізує “посполите” – поки що безелітне! – українське буття, що, зрештою, не може тривати вічно саме так, у безладності й безнадії. Шевченко віщує неминуче настання іншого життя, тож вірш завершується окрайцем майбутньої ідилії, здійсненої мрії – мовби перед внутрішнім зором поета знову замерехтів його “садок вишневий”.
Мотив суду звучить і в “Давидових псалмах” Шевченка. “Земних владик” тут судить “Небесний Владика”, причому знову – за соціальні кривди:
Доколи будете стяжати
І кров невинну розливать
Людей убогих? А багатим
Судом лукавим помагать?
Остання репліка Господа особливо показова – про “лукавий суд”, що обслуговує багатих, а не закон. Псалом завершується характерним зверненням до Бога: “Встань же, Боже, суди землю /І судей лукавих”. Цілком очевидно, що йдеться не про якусь однократну дію: ось уже й нам зрозуміло, що “Небесному Владиці” роботи на цьому напрямку вистачить надовго.
Заповідь п’ята. Остерігайтеся московських обіймів.
Настирливі політичні обійми в певних ситуаціях виглядають як запрошення до “інтерграційних процесів”. Про те, чим вони закінчуються, Тарас Шевченко писав не раз. У поемі “Великий льох” три душі дівочі карають себе за мимовільні гріхи. Одна – за те, що перейшла з відрами вповні шлях Богданові Хмельницькому, коли “він їхав в Переяслав Москві присягати…” Друга – що “Цареві московському Коня напоїла” (себто – Петрові І напередодні спалення і сплюндрування Батурина). Третя – за те, що усміхнулася Катерині ІІ, коли та пливла “В Канів по Дніпрові”. З тих малих, начебто зовсім мізерних, гріхів, за логікою автора “Великого льоху”, і постала драматична містика української історії – втрата волі.
Як сатира на імперське “ощасливлення” підкорених народів сприймалася і сприймається Шевченкова поема “Кавказ”. У ній виразно чується полеміка з Пушкіним як автором “Кавказского пленника” та вірша “Клеветникам России” з характерною для них глорифікацією мілітарного підкорення Росією народів Кавказу і Польщі. Як відомо, поему “Кавказ” Шевченко присвятив своєму другові Якову де Бальмену, вбитому на війні Росії з Чечнею. Поет подумки звертався до нього зі словами туги й скорботи: “Мій Якове добрий! Не за Україну, А за її ката довелось пролить Кров добру, не чорну. Довелось запить З московської чаші Московську отруту”. Смуток цих слів – подвійний: Шевченкові жаль втраченого молодого життя, але він тужить ще й від того, що це марна втрата, що кров Якова не за рідний край пролита: її випив невситимий молох московського самодержавництва…
Заповідь шоста. Знаходьте в собі сили, щоб бути одностайними бодай перед зовнішніми загрозами.
Про одностайність як про джерело сили йдеться у вірші “Холодний Яр”:
У Яр тойді сходилися,
Мов із хреста зняті,
Батько з сином і брат з братом
Одностайне стати
На ворога лукавого,
На лютого ляха.
Натомість у поемах “Іржавець” та “Чернець” Шевченко роздумує про трагічну нездатність ватажків порозумітися між собою. Як символ роз’єднаних сил йому “явилися” Іван Мазепа і “фастівський полковник” Семен Палій. Сумним фіналом їхніх протистоянь став рік 1709-й, звідси – скруха, досада, а найголовніше – гіркі докори поета:
Нарадила мати,
Як пшениченьку пожати,
Полтаву достати?
Ой пожали б, якби були
Одностайне стали
Та з фастівським полковником
Гетьмана єднали.
За брак одностайності Шевченко докоряє обом, і Палію, й Мазепі. Але не тільки їм: за цими двома іменами – посполитий люд, “ми”. “Якби були одностайне стали”; якби “з фастівським полковником гетьмана єднали”, – це сказано про всю націю, про нас.
Заповідь сьома. Дорожіть волею, а коли її немає навколо, – внутрішньою свободою дорожіть.
Поезія Тараса Шевченка – це, як сказали б у Києві і Львові, ціла “Хартія вільної людини”. Взірцем вільної людини для нього був Ян Гус, єретик, професор Празького університету, проповідник, який підніс голос на захист рідної віри, за що й був спалений інквізицією. Самопожертва Яна Гуса тим більше вражає, що сам він добре розумів: лід страху та несвободи не одразу покине “простих людей”, а хтось із них ще й хмизу підкине до вогнища, на якому спалюють “єретика”… Але все одно: хтось-таки мусить будити темних…
За Шевченковою логікою, є щось страшніше за неволю обставин. Це “щось” – неволя внутрішня, тюрма, збудована у власній душі. Про це, про життя як вічний моральний вибір, він писав у вірші “Минають дні, минають ночі…”, звертаючись до долі з пристрасним благанням:
Не дай спати ходячому,
Серцем замирати
І гнилою колодою
По світу валятись.
А дай жити, серцем жити
І людей любити,
А коли ні… то проклинать
І світ запалити!
Страшно впасти у кайдани,
Умирать в неволі,
А ще гірше – спати, спати
І спати на волі,
І заснути навік-віки,
І сліду не кинуть
Ніякого, однаково,
Чи жив, чи загинув!
Отакі разючі моральні альтернативи. Сон душі, як відомо, породжує чудовиськ, або ж робить людину мертвою заживо. Тому й читаються ці Шевченкові рядки як відчайдушний порив до свободи й того вічного неспокою серця, який і є життям.
Заповідь восьма. Не заздріть багатим.
4 жовтня 1845 року Тарас Шевченко написав вірш, що так і називається: “Не завидуй багатому…” “Не завидуй багатому: Багатий не має Ні приязні. Ні любові – він все те наймає”. А у фіналі вірша – несподіване сумовито-стоїчне узагальнення: “Не завидуй же нікому. Дивись кругом себе: Нема раю на всій землі. Та нема й на небі…”
Шевченко знав, що убогість породжує злість, а багатство – неситість. Неситість же входила до числа найбільших пороків у Шевченковому моральному катехізисі – на противагу праведності, що передбачає вірність християнським чеснотам.
Заповідь дев’ята. Вірте в свою будущину – всупереч безнадії вірте.
Шевченкові мріяння нагадують якісь апостольські чаклування: здається, що він навіює, викликає надію, запалює зневірених своєю вірою у будущину. Скільки разів уява поета малювала картини українського щастя; навіть найгостріші його твори осяяні мрією про “світ ясний невечерній”, який колись-таки “тихо засіяє” Як і належить пророкові, він не міг, не мав права залишати свій і без того стражденний народ наодинці з відчаєм. Він мріяв сам – і запалював тих, хто чув його слово, своєю мрією про іншу, кращу, щасливішу Україну.
Заповідь десята. Возлюбіть Україну.
У царській Росії, а потім і в СРСР, любити Україну дозволялося, проте тільки у спеціально відведених місцях. Наприклад, у казематі. Саме в петербурзькому казематі Тарас Шевченко написав вірш “Чи ми ще зійдемося знову?”, який нагадує тиху розмову поета з друзями по братству. Проте “через голови” братчиків Шевченко звертався і до нас:
Смирітеся, молітесь Богу
І згадуйте один другого.
Свою Україну любіть,
Любіть її… Во время люте,
В остатню тяжкую минуту
За неї Господа моліть.
Шевченко не раз називав Україну Матір’ю: то “заплаканою”, то “усміхненою”, то схиленою у благословенні над своїми “діточками” – і тими, що любили її з колиски, і тими, що повернулися до неї, переставши бути “байстрятами”. Шевченко залишав шанс і для них, скликав усіх заблуканих і невірних:шукайте і знайдіть захований скарб; вертайтеся до своєї Матері! І навіть Бога брав у спільники в тих свої заклинаннях: Бо хто матір забуває, Того Бог карає, Того діти цураються, В хату не пускають”.
І це особливо вражає в Шевченкові: від болю він міг стати злим, проте не жорстоким. Від жорстокості й холоду він рятувався великою любов’ю до Матері, розтоплюючи нею навіть байдужі та забудькуваті душі. Шевченко ніколи не вибудовував зі своєї любові келію для самітника. Він радше зводив високу сторожову вежу, з якої вимахував смолоскипом, розсипаючи іскри довкола. Шмагаючи не раз “правнуків поганих”, він вірив у можливість прозріння засліплених і заблуканих.
19 грудня 1845 року в селі В’юнище Тарас Шевченко переспівав Давидові псами, і в 136-му псалмі сказав так: “І коли тебе забуду, Єрусалиме, забвен буду…”
Ці слова напрошуються на те, щоб бути перефразованими: коли тебе забудемо, Тарасе, забвенні будемо. Забвенні – якщо не будемо час од часу скидати з себе марноту людську і думати про те, про що думав він; якщо не возлюбимо свою, нашу, хоч і вимучену “байстрятами”, але все одно вічну Україну так, як він хотів, щоб ми любили її…
Володимир ПАНЧЕНКО,
професор НУ “Київо-Могилянська академія”,
голова Всеукраїнської асоціації
викладачів української мови та літератури