(Тарас Шевченко. Катерина Білокур. Василь Голобородько.)
Шевченкові духовні імперативи своєю дією і справді розпросторені на часи, яким, за означенням великого Котляревського, бути, “поки сонце з неба сяє…” Нехай у своїй художній суті – це субстанція метафорична, та в реальному житті неспростовна. Стільки ж бо разів ми чули урочисто мовлені фрази: “Шевченко живий! Шевченко непроминальний! Шевченко вічний!” Так буває не тільки тоді, коли роздумуєм над словом Кобзаревим, але й у випадках інших, сказати б, – не теоретичних, а практичних. Згадаймо, наприклад, велику художницю зі світовим іменем Катерину Білокур. “Та ніщо, – казала вона, – не вділяло на мене такого враження, як “Кобзар”… Як узяла я того “Кобзаря” в руки, як глянула на ті чарівні малюнки, як прочитала ті вірші дорогі і прозу (там же він і про художників пише), та так, як ото старі люди кажуть, наче мені хто дання дав… От як засіло мені в голову те велике слово художник!”1
Очевидно, що саме тому Оксана Забужко в есе “Катерина: Філософія мовчазного бунту, або Конспект до ненаписаної біографії” кріпацьку долю геніальної Катерини Білокур із ХХ-го століття осягає “без відриву” від кріпацької долі геніального Т. Шевченка із століття ХІХ-го. У її біографії, – наголошує Забужко, – “майже не було чудес, якими доля завжди за логікою міфу полегшує шлях геніям… Ніхто не вивіз “хороше чорнобриве дівчатко” із села до столиці, де на нього чекала би першокласна мистецька освіта, та що там мистецька – навіть до п’яного “дяка в науку” ніхто не відвів: навпаки били по руках, коли ті тяглися до книжки і змалечку “забороняли писати й малювати…”2
Правда, предмет розмови О.Забужко – мотив феміністичний, який зараз оминаємо, бо наголошуємо на ідеї іншій, себто на отому, як каже Катерина Білокур, “данні” від Шевченка, що кріпить дух і формує талант.
Колись уперше сприймав по-своєму “стару, ще дідом читану книгу, що її з роду в рід передають, як і повість про те, що вона впала з неба” й Василь Голобородько (вірш “Читання “Кобзаря”). По-своєму, але якось і по-білокурівськи. Їй, “наче хто дання дав, так засіло в голову те велике слово художник”. І він немов “без дання”, без народно-шевченківського чару не обійшовся:
Слово мені ставало струменем дощу
у розкриту пащу сухого яру,
а дощ ставав словом, що напуває коріння
лугової трави моєї Батьківщини.
Кожен, хто прочитає хоч би декілька поетових віршів чи ознайомиться з усією творчістю, думаю, упевниться, що “молекулярна будова” матерії його творів має основу фольклорну. Така природа його художнього слова. У Голобородьковій поезії настільки присутній живий народ, наскільки поет присутній у народі.
Колись Микола Костомаров ставив риторичні акценти, що, мовляв, “в усіх історіях говорять про видатних державних діячів, іноді про закони та установи, але немовби нехтують життям народної маси? Бідний мужик, хлібороб, трудівник ніби й не існує для історії; чому це історія нам не говорить про його побут, про його духовне життя, про його почування, способи вияву його радощів і печалей? Скоро я прийшов до переконання, що історію треба вивчати не тільки за мертвими літописами і записками, але й у живому народі”. Слова Костомарова легко переадресовуються в царину художню, де історія постає не тільки із художніх осмислень архівів і фактів, а оприсутнюється душею народу, його ментальним диханням. Це й пояснює, чому світ природи, “квіткопису” великої художниці Катерини Білокур Голобородько пересадив у свій поетичний світ. Ці два світи взаємопроникають один в одного і творять етно-національну мелодію.
Поєднання особистого відчуття з ідеалами народними сприяє розширенню світогляду ліричного суб’єкта. Тому так природно в його поезії з’являється постать Тараса Шевченка. Шевченко врощений у “стихію” його мислення, як висловлювалась М. Коцюбинська, – в “актив думання”. “Як була молода – була як пушинка, / а тут вітер як повіє, як повіє з-за гори, / то й чіпляюся серпом за пшеницю, щоб не полетіти // Як зайшла в тяж – / не так боялася. // Тепер чую Івасик ворушить ручками під копою, / а тут вітер як повіє з-за гори, / а я знай все серпом, серпом – за пшеницю, / та часто не вдержуся і лечу до Івасика.” Отже, вірш за мотивом Шевченка, що своїм сюжетом кличе реципієнта до Шевченкового “Сну” (На панщині пшеницю жала), і тут реципієнт бачить, як Голобородько-поет вміє “засвітитися” від поета іншого й будити вже оновлені емоції, в яких, однак, не пригашено того духу, від якого “засвічувавсь” вірш.
У багатьох його поезіях зустрічаються образні парафрази із Шевченка. Вони можуть існувати як дуже наближені, або майже тотожні фрази чи бути віддаленими, у яких Шевченко тільки вгадується (“Мене – Прометея вабить до себе Кавказ”; “Поставлю свічечку отут при дорозі”; “Це я – мандрівний козак іду битим шляхом”). Як на мене, то мотиви Шевченка (нехай лише опосередковано), але помітні у віршах “Кобзарі”, “Пісня Катерини”, “По слідах” та інші. Вірш “По слідах” являє собою тему трагічної долі футуриста М.Семенка. Та його не прочитаєш так, аби у ньому щось не асоціювалося із Шевченком, хоч насправді асоціації між ними віддалені, натякальні, або їх просто не виникне у того, хто не обізнаний із творчістю М.Семенка. При зіставленні різних і в чомусь подібних доль Шевченка й Семенка не відпускає думка, що в радянських умовах Шевченка теж не оминули б Соловки 1937-го, а, може б, сталінські карателі придумали й страшніше розпинання. Вони на це були здатні.
Вівчарок випускаю по слідах Семенка,
хочу відшукати у цьому далекому місті
поета, який легковажив словами
і якому цього не пробачали ті
хто легковажив життями в ім’я світлого майбутнього.
(Поетова легковажність, ніби як із грамотою про волю:
як прийшла воля, то й грамота непотрібною стала –
взяли й розірвали її на шматочки, на радощах.
А потім ті шматочки довелося збирати докупи).
Мов приватний детектив за рогом криюся –
десь тут ходить легковажний кобзар,
я його впізнаю за такими-от прикметами:
кобза в нього із берези соловецької,
струни в неї із дроту колючого.
Де ти ходиш, український кобзарю,
втікачу з-під сторожких варт?
Я от завтра повертаюся до Києва,
в десять тридцять поїзд мій відходить,
в другому вагоні їду я,
місце тридцять сьоме.
Є в Голобородька, сказати б, відкриті присвяти Шевченкові, де тканина твору “інкрустується” деталями із життєвої та творчої біографії поета. Згадується “Кобзар”, “захалявна книжка”, віршовий рядок “Лину я, лину на Україну”, і три рази апельовано до прізвища Шевченка. Такий “імпресіонізм” Голобородькові характерний. І все ж у вірші відчутний деякий герметизм. Скажімо, й згадки немає про Шевченкову “солдатчину”, але вона в ньому відчутна. Річ у тому, що та образна архетипіка, яка стала канонічною при ліричному портретописі інших авторів у Голобородьковому вірші наче підмінена, вона асоціативно освіжена “демократичним” художнім мисленням, розкутим плином емоцій при не панібратській, а правдозіставній аналогії доль. “До – Шевченкові, / власникові викопного імені “поет”, / дали лопату траншеї копати, / щоб не літав із пером у руці: / “Лину я, лину на Україну”. // До Шевченка / ніхто тут не впізнав, був як усі, / як когось викликали на прізвище, / він відгукнувся: я, я. Був, як усі. / І мав голову для шапки, як усі. // До – Шевченкові / ніколи було засунути руку за халяву – / записати хоч рядок у “захалявну книжку”, / який через роки став би рядком із “Кобзаря”, / вартим, щоб його вивчити напам’ять.”
Микола Жулинський, йдучи за біографією Голобородька, “розгерметизовує” його вірш: “Навчання в Донецькому університеті припинено, зразу ж заганяють у “стройбат” на строкову військову службу аж у Владивосток, де Василь Голобородько – “власник викопного імені “поет”, “щоб не літав із пером у руці, одержує в руки “лопату траншеї копати”. Цей “До – Шевченко” “був як усі” – без імені “поет”, без надії почути голос своєї душі та без сподівань на вимовлення словом її мовчання… Проте поет-солдат До – Шевченко таки пише вірші, за армійською звичкою ховає їх за халяву. На клаптиках паперу пише й листи. Але рідко. І неохоче. Бо йому здається, що “зовсім світу не існує”, але намагається спрямувати всю свою енергію на те, щоб повернутися в Україну. Додому.”3
Не можна сказати, що Голобородько Шевченка не ідеалізує. Ідеалізує! Тільки це ідеалізація без ідеалізації, без підсолоджених сентиментів і надлишкового пафосу, а засновується на розумінні об’єктивної величі Кобзаря та шляхетного пієтету у ставленні до нього. У нього Шевченко – метафора духовного націопростору. У віршах, де є бодай згадка про Шевченка, ця згадка завжди в такому контексті, звідки, якщо хочете, б’є сакральним світлом.
Безліч книжок у кольорових обгортках,
я розклав їх і вийшла величезна картина:
гори, море.
Прийшов хлопчик, який літає,
і попрохав у мене Шевченкову книжку.
Наступного дня я почав шукати того хлопчика,
Хоч він і мешкав через тин.
Коли зайшов до нього,
то опинився в лісі,
де ніщо не виказувало, щоб тут хтось жив.
Книжку Шевченкову побачив на дереві гніздом.
Голобородькова концепція Шевченка – це філософія менталітетного буття нації із життєздатністю її культури, історичної пам’яті, самобутності мови, свого самозбереження й розквіту. Шевченко й Україна для нього поняття не паралельні між собою, а тотожні, вони – одна і та ж сутність. Він імені Шевченка, як і Україна, не називає “во всує”, бо він із них, а вони в ньому із праотчим геном і матірним молоком.
Голобородьків ліричний герой теж плоть од плоті свого народу, тому він у гротесковій формі “дякує” сатрапові Миколі І не самотнім, а “з усіма разом” та ще й “по команді”. Така глузливість є перевагою непокори перед свавіллям і перемогою Шевченка над царем.
Подякуймо всі разом –
три, чотири:
“Спасибі Миколі І
за те, що ув’язнив Шевченка у казематі,
бо там він створив
“Садок вишневий коло хати…”
Тема співців-кобзарів, співців-поетів і Кобзаря-Шевченка ідейно й тематично перегукуються. Царі двох російських імперій (імперії доленінської) і “царі” з номінацією комуністичних вождів зі своїми урядово-службовими кланами в ставленні і до кобзарів-співців, і до Шевченка солідарні між собою: “Наші співці – / кого вороги постріляли, / кого шаблями порубали, / а в кого очі повиймали / та так і пустили темними по світу: / тепер не бачать, як вимирають від голоду цілі села, / тепер не бачать, що наші діти вчать у школі, / тепер не бачать, куди наших дітей забирають – / нічого не бачать! // Нашим співцям / дали до рук кобзи / із струнами із дротів електромереж, / а ті струни під’єднані до оспіваного Дніпрогесу – / тепер наші співці / то були невидющі, / а це стали іще й з відгорілими по самі лікті руками. // І я, малий поводатар, / із торбою через плече, / в якій сухарі, огірки солоні та варені яйця – // ось так ми й ходимо аж по сьогодні / шляхами України / від села до села.”
Мотив кобзарства розвивається й в інших віршах. В одному з них ліричний герой з дитинства мріє стати кобзарем. Він навіть одержав “визвілку”, знає багато пісень, його вже прозивають кобзарем, він має палицю, торбу із сухарями, “поводатора”, але не має кобзи: “Уже хтозна-відколи / діти впізнають мене на вулиці, / прозивають кобзарем, / а який я кобзар: / хоч і мав колись визвілку, / знаю чимало пісень напам’ять, / володію лесбійською мовою, / хоч у мене і є палиця, / торба із сухарями / та поводатор – / але у мене немає і досі кобзи!”.
Драма цього вірша доповнюється й розвивається в іншому творі, ліричний герой якого через усе своє довге життя також не втратив бажання стати “правдивим кобзарем”. Підкреслюю, правдивим!.. І та сама перепона – у нього немає кобзи… Ота в обидвох випадках відсутність кобзи виводить читача на роздуми далеко не банальні, бо йдеться про правдивого кобзаря, який мовою кобзи спілкується з народом, а це вже викликає насторогу, бо суспільство, яке не виконує навіть тестаментів, боїться кобзарської правди.
Усе своє довге життя мріяв про кобзу,
намітив і вербу, з якої хотів виготовити кобзу,
але до того так і не дійшли руки.
Якби у цій країні проживали звичайні люди
та мали звичку хоч би виконувати тестаменти,
я б заповів поховати мене у кобзі –
але ж у мене й досі немає кобзи!
Тому, прошу, після моєї смерті спалити мене
разом із тією, облюбованою мною, вербою,
з якої я так і не витесав собі кобзи,
щоб бути правдивим кобзарем.
Культ Шевченка у Голобродькових віршах такий природний, як природний він у свідомості народу. Селянин, який навіть Шевченка й не читав – він одержував його у родовий спадок як дух, як силу і гідність, як метафору нації, тобто як те, що є “святая святих”. У вірші “Йшов до війська” ліричний герой розповідає про свій випадок: “Йшов до війська, / узяв із собою книжку Шевченка – / читатиму, щоб дух не падав. // Через якийсь час у тумбочці / виявив книжку без палітурок – / якийсь захисник Вітчизни / відідрав на підкладку до погонів. // І тоді я зрозумів: / із палітурок книжки Шевченка / можна виготовити підкладку до погонів, / але із солдатських погонів / не зробити обкладинку книжки.”
Має повну рацію дослідник його творчості Олексій Неживий, який каже: “Поезії Василя Голобородька – це вірші українського поета. Не тому, що в його поетичних рядках нерідко зустрічаємо слова козак, Україна, гетьман, імена історичних осіб…”4 У перелік цих слів, зрозуміло, легко вписується і слово “кобзар”. Та продовжимо думку критика: “Ні не зовнішніми атрибутами позначений національних характер поезії Василя, а внутрішнім змістом, особливістю світобачення, образністю, поетичною семантикою. До того ж усе це не є незмінним, а створює постійне відчуття руху поетичного мислення, естетики. Поет може в короткому, на перший погляд, вірші сказати стільки, що в цілісності своїй становить досвід багатьох-багатьох поколінь і вражає силою поетичного образу”5. До сказаного варто додати: вражає розкутістю модерного мислення й оновленням поетики: “Умочу пензля в квітучі вишні, / намалюю йому біле чоло, / а на чоло трактори вийдуть / і хрущі загудять, як село. // А на чолі маятимуть крила – / зелені крила доріг навесні… / І викопаю у чолі очей криниці, / щоб набирати відром пісні! // Я хочу напитися води “Катерини”, / захлинутись в аральських пісках, / обмитися в пожежах Чигирину, / щоб вишень добра принести в руках. // Щоб порізати хлібину правди, / сіллю справедливості посипати по землі! / Я хочу піти у білий празник / і стерти об дорогу не одні постоли…”
Осягання Шевченкового духовного буття та інтегрованість його у свою творчу практику авторами різних епох і різних поколінь – неприпинне. Його Слово – дія вічної матерії, здатної трансформуватися в матерію від себе похідну, але не копіювальну, а неповторно самобутню.
Тарас САЛИГА,
професор, завідувач кафедри
української літератури
імені акад. Михайла Возняка
—————————–
1 Білокур Катерина. Мистецтво. – Київ, 1975. – С. 9
2 Забужко Оксана. З мапи книг і людей. Meridian Czernowitz, 2012. – С. 58
3 Жулинський Микола. У пошуках найсуттєвішого складу // Цит. за кн. Абліцов Віталії. Василь Голобородько. Листи. – К., 2012. – С. 133.
4 Неживий Олексій. Українські візерунки поезії. Переднє слово. // Голобородько Василь. Посівальник. – Луганськ: Альма-матер, 2002. – С. 9
5 Там само. – С. 9.