2013 рік позначений кількома пам’ятними датами, критично важливими для історії української музики,– це ювілей фундатора української опери Семена Гулака-Артемовського, творців галицької музичної сецесії Остапа та Нестора Нижанківських. Та окреме місце займає 125-літній ювілей Василя Барвінського – багатолітнього директора-співтворця Вищого музичного інституту імені М. Лисенка (по суті, української консерваторії у передвоєнному Львові), який в часи німецької окупації врятував не тільки інституцію як таку включно з бібліотекою Галицького музичного товариства, парком унікальних інструментів, але й сотні студентів, приречені на вивіз у Рейх для примусової праці. Зберіг Василь Барвінський і польське вище музичне шкільництво, запросивши 1939 року як ректор щойно організованої Львівської державної консерваторії професорів приватної консерваторії ім. К. Шимановського та Інституту музикології Львівського університету (Адольфа Хибінського, Леопольда Мюнцера, Зоф’ю Ліссу, Мчислава Солтиса й інших). Не зміг порятувати тільки себе, коли 1948 року після газетного пасквілю “Під чужими прапорами” із сфальшованими звинуваченнями у колабораціонізмі, був засуджений (разом з дружиною – донькою видатного фізика Івана Пулюя) до 10 років каторжних робіт у мордовських таборах. Для шістидесятилітньої хворої людини такий присуд був рівнозначний смертному вироку. Та знищували не просто людину – вбивали композитора, уся творчість якого була публічно спаленою на подвір’ї консерваторії. Здається, в історії світової культури такого ще не було: на площах європейських міст час від часу спалахували вогнища з книжок (особливо полюбляв їх рейх міністр з пропаганди доктор Геббельс), та нот не спалював жодний диктатор! (ще один “винахід” Сталіна).
І все ж, як зауважив Воланд із “Майстра і Маргарити” М. Булгакова, “рукописи не горять”. Чудом вціліли окремі видання, рукописні копії творів В. Барвінського в приватних колекціях повоєнних емігрантів з Галичини. Як приклад – доля фортепіанного концерту, над яким композитор працював двадцять років (1918-1938 рр.),щоб по війні бути віднайденим Романом Савицьким аж в Аргентині, а в 1993 році пережити другу львівську прем’єру у виконанні Марії Крушельницької.
Та не всім творам так пощастило. Приміром, назавжди пропала, очевидно, “Урочиста кантата”, присвячена митрополитові Андрею Шептицькому. Деякі композиції Василь Барвінський поновив з пам’яті вже після повернення із заслання. Ініціатором цього, як і головним призвідником визволення композитора, став Анатолій Кос-Анатольський, який не цурався спілкуватися з “опальним” Барвінським у радянському Львові й конче прагнув відзначити 75-літній ювілей свого директора у Вищому музичному інституті, де колись навчався, авторським концертом як найдорожчим із можливих подарунків для кожного композитора. Так повернулася із забуття низка творів, серед яких вершинна камерна композиція “Фортепіанний секстет”. Та це був останній сплеск генія Барвінського, який невдовзі відійшов у засвіти, не знісши ані надлюдської напруги “згадування” колись створеного ним розкішного музичного світу, а ще більше – його трагічної невідповідності реаліям радянського буття, помноженого на хвороби (власні та дружини, прикутої до ліжка), матеріальні нестатки й постійний психологічний прес, коли для зустрічі з друзями чи колишніми учнями залишалася лавка в парку біля головного корпусу нашого Університету як місце, позбавлене владних “вух та очей”.
Довге й болісне повернення імені та творчості Василя Барвінського (із забороною концертів, зриванням афіш, вилучення з навчальної програми) було б неможливим без громадської та мистецької постави галицьких музикантів: музикознавців Стефанії Павлишин, Володимира Грабовського, Наталії Кашкадамової, піаністів Марії Крушельницької, Олега Криштальського, співачки Марії Байко, скрипальки Галини Грабець (колишньої учениці Барвінського, а згодом співтабірниці його дружини, яка зберегла листування з професором, окремі табірні твори, приміром, начерки Віолончельного концерту, завершеного недавно львівським композитором Віктором Камінським).
Скромною даниною пам’яті Василеві Барвінському став концерт студентів та викладачів факультету культури і мистецтв Львівського національного університету імені Івана Франка, який відбувся 4 квітня 2013 року в концертній залі ім. А. Кос-Анатольського. Програма концерту названа символічно – “Світ музики Василя Барвінського”, адже включала не тільки його композиції (“Молитву” та “Лірницьку пісню” для камерного оркестру, низку солоспівів) але й твори авторів, близьких натурі ювіляра. Так, “Сюїта часів Гольберга” Е. Гріга, виконана камерним оркестром кафедри музичного мистецтва під батутою студента V курсу Романа Кресленка, була зразковою для багатьох європейських композиторів у творенні глибоко національної музики, у тому числі для українських, які одразу після Гріга навчались у Лейпцигській консерваторії – М. Лисенка, М. Калачевського. Не уникнув грігівського впливу і Василь Барвінський, що відчувається у згадуваних “Лірницькій пісні”, “Фортепіанному секстеті”. Яскравим прикладом розвитку ідей “музичного етноцентризму” став твір учня Барвінського – “Прелюдія і фуга” Нестора Нижанківського, виконана студенткою другого курсу Мар’яною Доброю. Дивовижні за красою солоспіви композитора представили асистенти кафедри музичного мистецтва Іванна Штурмак та Олександр Форкушак. А Мішаний хор кафедри під керуванням старшого викладача Марії Камінської достойно укоронував програму концерту низкою духовних творів М. Лисенка, А. Веделя, А. Гнатишина. Могутнє славослів’я кантати “Магніфікат” А. Вівальді у виконанні хору та оркестру поставило знак оклику у вшанувані пам’яті великого композитора і страдника Василя Барвінського на факультеті культури і мистецтв. Та скоро почуємо їх відгомін у Дрогобичі, куди 23 травня поїдуть учасники концерту на запрошення Дрогобицького педагогічного університету імені Івана Франка. Сподіваємося, що вшанування памяті Василя Барвінського стане початком співпраці двох споріднених факультетів Франкових ВНЗ Галичини.
Олександр КОЗАРЕНКО, професор, доктор мистецтвознавства,
декан факультету культури і мистецтва
Фото Олега ГОРДІЙЧУКА