Інтерв’ю з Ніною Бічуєю
Мар’яна Станіславчук: Ніно Леонідівно, розкажіть, будь ласка, в якому середовищі Ви росли, навчалися?
Ніна Бічуя: Родина, школа, університет, книги. У шести-семирічному віці знала від батьків про Голодомор, Володимира Винниченка, Симона Петлюру, Юрія Тютюнника. Читала Лесю Українку, Панаса Мирного, Стендаля, Шекспіра, Золя, Меріме, Бальзака, Достоєвського, Толстого – одним словом, вся “гримуча” літературна суміш ще до Університету, це було основне “середовище”, присутність персонажів і їхніх творців. Закінчила школу у Львові, не знаючи, що її приміщення вибудували на гроші Іллі та Іванни Кокорудзів, педагогів і громадських діячів, і що вони навчали дітей у цій школі. Приватна дівоча гімназія “Рідної школи” Українського педагогічного товариства імені Іллі та Іванни Кокорудзів у Львові. Я закінчила цю школу, не відаючи також, що серед моїх учителів були й такі, які закінчили цю школу до “Золотого вересня” 1939 р. (математик Стефанія Миколаївна Базилевич), й такі, які викладали тут також до того самого “вересня”, – досконалий знавець німецької мови Петро Ілліч Мечник – випускник Віденського університету. Але вони нам не розповідали. Так як і про те, що учнями цієї школи були дівчатка, яких засудили до смертної кари у “Процесі 59-ти” за участь у національній боротьбі проти сталінського режиму. Поряд зі мною сиділа в класі дівчинка Іринка Трусь. Одного дня я залишилася без подруги: її вивезли. Дякувати Богові, вона повернулася за багато літ до Львова. А от про вивезену також вчительку співів не знаю, чи повернулась. В Університеті (авт.– Ніна Бічуя закінчила факультет журналістики у Львівському державному університеті ім. І. Франка – нині Львівський національний університет ім. І. Франка) теж було “мовчання”, недовіра й зневіра. Були педагоги, які навчали натяками, але й були такі, що змушували доносити й “продавати” друзів. На курсі зі мною вчилися Михайло Осадчий, Ігор Сандурський.
М. С.: Період праці у Львівському театрі юного глядача ім. М. Горького. Співпраця з режисерами, акторами…
Н. Б.: Не знаю, чи дала я щось театру, акторам і режисерам тодішнього ТЮГу (авт. – сьогодні Перший академічний український театр для дітей та юнацтва). Працювала там, здається, від 1975 до 1985 рр. з перервами. Мені театр дав змогу написати повісті “Репетиція”, “Бенефіс”, “Яблуня і зернятко”. “Десять слів поета” – теж театр, але то інша історія. Справжня співпраця була з режисером Адою Куницею.
М. С.: В одному з інтерв’ю журналіст, театрознавець Світлана Веселка зазначила, що “завліт в театрі виконує силу-силенну обов’язків і позбавлений будь-яких прав”. Чи дослухається режисер до думки завліта в театрі?
Н. Б.: Дослухається, якщо знайти “точку перетину” в розумінні театру, мистецтва і людей. Це не завжди вдається зробити. Переважно завліт – не порадник, а виконавець. Хіба що треба мати, крім знань, і відчуття театру, шановане ім’я. Пошукайте в історіях театрів такі імена – наприклад, Павло Тичина, Михайло Булгаков.
М. С.: Працюючи завлітом у театрі, з якими проблемами Ви зіштовхнулися?
Н. Б.: Найголовніше – залишатися самим собою в тому складному середовищі (організмі), яким є театр; не занурюватись у стосунки режисера й директора, директора й акторів; не принижувати нікого й не дозволяти робити цього з собою; знатися на театрі краще, ніж усі поряд із вами, але й не підкреслювати цього.
М. С.: Чи формує завліт імідж театру?
Н. Б.: а) формує; б) не формує.
М. С.: Як Ви вважаєте, чи змінилися сьогодні вимоги щодо кадровості та важливості ролі завліта в сучасному “постмодерному просторі”?
Н. Б.: Думаю, що так, але не досліджувала цієї проблеми. Не знаю, чи має до цього стосунок “постмодерний простір”. Це більше залежить від фінансів, навчання, сприйняття ролі завліта.
М. С.: Що спільного між посадами літературного редактора й завліта театру?
Н. Б.: Нічого, крім бажання й уміння говорити правду, не ображаючи й не принижуючи нікого: ні себе, ні, скажімо, автора чи актора, маючи право говорити цю правду. Отже, знання, досвід, такт, толерантність – і водночас вимогливість (до себе – теж).
М. С.: У кожного театрознавця, любителя театру в житті є вистави, які просто так не викинеш з пам’яті. Знакові для Вас постановки у Львівському театрі юного глядача ім. М. Горького?
Н. Б.: Знакових для мене не було. Жодна не зробила мене іншою, нічого в мені не змінила. Для самого театру? Про це знає театр. Витворами театрального мистецтва мені здалися “Сни Сімони Машар” Б. Брехта і “Гамлет” В. Шекспіра; колись давно, ще з дитячих спогадів – “Овод”. Напевно, ще не одне – але це як у психологічному тесті – “називайте одразу, не замислюючись, чим швидше – тим точніше”.
М. С.: Ваш творчий девіз?
Н. Б.: Не люблю девізів. Ну, хіба що: “Не обіцяй того, чого не можеш виконати”. (Пообіцявши, виконай).
М. С.: Для когось театр – це кафедра, для когось храм, містична фортеця. Що для Вас є ТЕАТР?
Н. Б.: Частина життя.
М. С.: Яку людську рису цінуєте понад усе?
Н. Б.: Немає людських рис “понад”, однієї окремо. Сенс має лише сукупність їх. От скажу я: “Розум”. Але розум без відваги – що це? Або – “жертовність”. Але ж без розуму – це ж просто ідіотизм. Або – “чесність” – але ж без уміння любити – це навіщо? Запитайте себе, що важливіше – зір, слух, чуття? Лише сукупність… лише сукупність.
Розмовляла
Мар’яна СТАНІСЛАВЧУК,
студентка 4 курсу театрознавчого відділення
кафедри театрознавства та акторської майстерності
факультету культури і мистецтв
Фото Олега ВІВЧАРИКА