У Радянському Союзі українські поети вважались “небажаними елементами”, а Микола Бажан був “бажаним” не тільки через свою політичну орієнтацію, яка сьогодні тавром лежить на поетах-членах КПРС, але головно через свою працю, якій він присвятив усе життя.
Його творчий доробок – значний. Слід згадати редакторську, перекладацьку та освітню діяльність поета, його сценарії, лібрето й окреслити сфери його впливу. Незважаючи на деяку політичну спрямованість, його творчість – патріотична, наповнена красою, болем і розумінням.
Вивчати детально творчість поета я почала під час написання магістерської праці про Миколу Бажана як перекладача п’єси В. Шекспіра “The Tempest”. Щоб більше дізнатися про Миколу Платоновича як поета та перекладача, відвідую Київський літературно-меморіальний музей-квартиру Миколи Бажана. Його багата експозиція передає атмосферу доби, за якої жив і творив письменник. У Києві, за сприяння професора Роксолани Зорівчак, познайомилась із Марією Тимошенко, племінницею поета, яка зростала, а згодом часто бувала в домі Миколи Платоновича. За професією Марія Миколаївна – кандидат архітектури, доцент кафедри архітектури в Національному авіаційному університеті. Попри особливості свого фаху, Марія Миколаївна глибоко обізнана з творчим доробком Миколи Платоновича. Вона поділилася зі мною своїми думками щодо значного внесоку Миколи Платоновича в поступ української культури, наукової думки й українського суспільства загалом.
Насамперед Марія Миколаївна показує свій новий скарб – ювілейне українсько-грузинське видання всесвітньо відомої поеми Шота Руставелі “Витязь у тигровій шкурі” в перекладі Миколи Платоновича Бажана. Книга вийшла за підтримки Президентського фонду Леоніда Кучми “Україна” та присвячена 300-річчю першого друкованого видання цієї поеми. Вишукане оформлення та нетрадиційні кольорові ілюстрації не можуть не вабити читача.
Марія Миколаївна – справжня знахідка для мене, адже, крім цікавих фактів, вона відкриває своє власне бачення й розуміння внутрішнього світу поета. От, до прикладу, підходимо до столу, на якому лежать взірці почерку Миколи Платоновича різних років: ось – записна книжечка, вона багато чого бачила, але, дбайливо загорнута, залишається живим носієм таланту молодого Миколи Платоновича, коли йому було сімнадцять. Перечитавши поезії, Марія Миколаївна вказує мені на одну з останніх, і я розумію чому: у ній багато болю, такого незвичного для юнака:
Люблю степ широкий, міста відгомін,
Люблю ліс глибокий і не люблю людин.
Згодом ці почуття стануть зрозумілими, але повернімося до пізніших рукописів. У сімнадцять, тридцять та майже вісімдесят – однаковий, каліграфічний почерк. Цим невеликим фактом Марія Миколаївна хоче показати врівноваженість людини, яка сформувалась під час складної радянської доби, людини психологічно не зломаної.
Марія Миколаївна звертає мою увагу на велику картину. Підходжу ближче…Це – родинне дерево Миколи Платоновича. До слова, коріння його предків походить від шляхетського роду Поржецьких. У 60 роках Микола Платонович шукав і знайшов видання творів свого родича, поета Онуфрія Поржецького, чию збірку було видано у Вільно 1630 року. Батько Миколи Платоновича був військовим топографом, та передісторія відома далеко не всім. Марія Миколаївна каже, що часто ставить цю історію прикладом для своїх студентів. Якщо маєш переконання, то ти завжди зможеш знайти можливість дотримуватись його. Платон Артемович, батько Миколи Платоновича, був білим офіцером у Семенівському полку, а потім перейшов у петлюрівську армію, в якій він став осавулом і скарбником. При владі червоних це могло коштувати життя його дружини і трьох дітей. Навіть маючи можливість покинути Україну й емігрувати в Англію, батько Миколи Платоновича не залишає свою родину і йде на величезний ризик: він провів вісім місяців у божевільні. Як він це організував – невідомо, але вдавав, що не пам’ятає ні хто він, ні звідкіля. Зв’язатись із рідними він більше не мав змоги. Сьогодні молодим людям важко уявити, але в Умані на той час політична ситуація була дуже нестабільною: влада там змінювалась часто впродовж доби, годі було й зрозуміти, кого боятись. Проте повернутись додому Платон Артемович не міг, його б упізнали та розстріляли за минуле. Тому він стає топографом і їздить із військом Україною до 1939 року, матеріально підтримуючи сім’ю на відстані. Ось з якої родини вийшов Микола Платонович.
Ще юнаком він відчув на собі велич і ницість революції. Тепер стає зрозумілою поетична рефлексія “…і не люблю людин”. Але на цьому випробування для нашого поета не закінчились. Політичні переслідування загрожували йому постійно. А врятував і реабілітував поета в очах комуністичної партії переклад епічної поеми “Витязь у тигровій шкурі” Шота Руставелі. Грузинські колеги вчасно простягнули йому руку допомоги, чим відкрили великий талант і розширили зв’язки між грузинською та українськими культурами.
Переклад епічної поеми “Витязь у тигровій шкурі”, виконаний М. Бажаном, вважається одним із наймайстерніших. І, як зазначає Марія Миколаївна, це при тому, що Микола Платонович не мав філологічної освіти. Неймовірний успіх перекладача Марія Миколаївна приписує і його співпраці з такими фахівцями, як Симон Чиковані, з яким вони працювали над перекладом “Витязя у тигровій шкурі”, і його невгамовному бажанню служити, за його власним виразом, “поштовим конем” між культурними спадщинами народів.
“Вплив на перекладацьку діяльність Миколи Платоновича мав Віктор Коптілов, який був одним із найближчих людей для Миколи Платоновича, – розповідає племінниця великого поета. – Вони часто говорили про такі речі, що й годі було зрозуміти. Але з ними ти ніколи не почувалась нижчою, завжди чомусь вчилась”.
У перекладацькій справі Миколі Платоновичу допомагало його музикальне чуття, яке дозволяло вловити та відтворити мелодику грузинської мови й перекласти один із найбільш музикальних творів Шекспіра – трагікомедію “The Tempest”. Для цього перекладу Миколі Платоновичу робили підрядковий переклад. На жаль, ім’я людини, яка зробила можливим відтворення цього шедевру, невідоме. Любов поета до музики дала нам таку дивовижну поезію, як “Сьома симфонія Шостаковича”.
Одним із найвидатніших творів поета вважається поема “Сліпці”, з якою пов’язано декілька протиріч. Марія Миколаївна з розумінням хитає головою. “Перше протиріччя, – розповідає пані Марія, – це її незакінченість, адже дядько був людиною жорсткої дисципліни, поетом-трудівником. Не могло такого бути, щоб він почав щось видавати і не завершив. Мабуть, знав, що подальше видання поеми – небезпечне”. Інше питання, яке висунула сама Марія Миколаївна, – це лексичне розмаїття поеми: “Знаючи життя Миколи Платоновича, я не зрозумію, як він оволодів цією специфічною мовою. В архів за таким не підеш. Мова кожної закритої групи – це особлива мовна капсула, в яку посвячені тільки ті люди, котрі належать до тої соціальної ніші”. У його творі простежується наскрізна пам’ять народу, яка знаходить своє відтворення в образі кобзаря.
“Микола Платонович – людина великої інтуїції”, – захоплено розповідає Марія Миколіївна. Його твори, як, наприклад, поема “Сліпці”, випереджали свій час. Він умів вловити щось таке, що ще тільки жевріло в настроях і думках людей. При тому, що він був дуже закритою, витриманою, обережною і зовсім не схожою на інших поетів людиною. Він не міг говорити відкрито навіть вдома, не міг розповісти, що бачив за кордоном. Пізніше, коли робили ремонт, виявили, що в квартирі було встановлено безліч пристроїв для підслуховування. Поет це розумів. Знаючи, що діти не розуміють ситуацію і можуть переповісти почуте, вдома Микола Платонович такі теми не обговорював. Їхній дім – це був інший світ, маєток, закритий із політичних причин, а також обтяжений несприятливою біографією”, – йдеться про Платона Артемовича.
“Микола Платонович надзвичайно багато зробив за своє життя: тільки редагування Української Радянської Енциклопедії чого варте, не говорячи вже про політичну діяльність, сприяння українським молодим поетам і перекладачам”, – підсумовує Марія Миколаївна.
“А чи знаєте Ви, що написано на могилі дядька? – питає Марія Миколаївна, та відразу ж відповідає, – Вітчизні віддати не вигризки душ, а всю повноцвітність життя або смерті”. Гарні слова, які здебільшого характеризують життя і працьовитість Миколи Платоновича, проте ці поетичні рядки взяті із сумнозвісного вірша про Сталіна “Людина стоїть в зореноснім Кремлі”.
Не хочеться завершувати розмову на сумній ноті вічного питання влади й поета. Тому цікавлюсь, чи є якісь перспективи нових видань. Марія Миколаївна з гордістю відповідає, що нас іще чекає видання перекладів узбецького поета Алішера Навої, що належать Миколі Платоновичу, які є багатющою перекладацькою спадщиною поета, розширенням меж української перекладної літератури. На цьому дякую Марії Миколаївні за її гостинність і дуже цікаву для мене розмову.
Яна ГАЛАБУРКА,
студентка кафедри перекладознавства і контрастивної лінгвістики імені Григорія Кочура
факультету іноземних мов