28 травня 2013 року, у дев’яносто сьомі роковини від дня смерті Івана Франка, українського письменника, публіциста, перекладача, ученого, громадського та політичного діяча, університетська спільнота вшанувала пам’ять геніального мислителя з феноменальним самоусвідомленням, взявши участь у панахиді, яка відбулася на могилі Титана Духу.
Знаково, що саме цього дня виповнилося 80 років від часу встановлення пам’ятника Іванові Франкові на Личаківському цвинтарі. Нагадаємо, що 28 травня 1916 року перестало битися серце Великого Каменяра. І лише 1933 року на новому місці перепоховання було відкрито пам’ятник за проектом архітектора з Наддніпрянщини Сергія Литвиненка. Земля Личакова прийняла у свої обійми прах поета, пам’ять про якого житиме вічно.
Громадською панахидою за участю пароха Церкви Святої Софії Сергія Олійнічука та хору “Благовіст” Церкви Святого Архистратига Михаїла відзначено ці дві пам’ятні для кожного українця дати.
“Іван Франко – найяскравіша постать нашої української літератури, нашої історії та культури. Сьогодні ми зібралися на могилі Великого Каменяра, щоби поклонитися, згадати й пошанувати пам’ять великого борця за Незалежність, який залишив нам спадок української гідності й нині закликає до єдності”, – звернувся зі вступним словом до учасників заходу заступник голови – керівник апарату Львівської облдержадміністрації Вадим Гураль.
На думку голови постійної комісії з питань бюджету, соціально-економічного розвитку та комунальної власності Львівської обласної ради Ярослава Качмарика, “ми маємо пишатися тим, що ходимо стежками Івана Франка, який каже нам, українцям: “Лупайте сю скалу! Нехай ні жар, ні холод Не спинить вас! Зносіть і труд, і спрагу, й голод, Бо вам призначено скалу сесю розбить”.
Щире, гостре й аналітично осмислене з погляду сучасності слово про Івана Франка виголосив лауреат Національної премії України імені Т. Шевченка, академік НАН України, доктор філологічних наук, директор Інституту літератури імені Т. Шевченка НАН України, професор Микола Жулинський. “Бували часи мертвіші і глухіші”, – писав більше 100 років тому Іван Франко у статті “Між своїми”. А що він сказав про свій час? Його час був сумним і скандальним. Чому? Бо в ньому насадництво переважає, погорда до власного народу, його думок та ідеалів, лакейське прислужництво й бліда безхарактерність, мов соняшник до сонця тягнеться до посад і авансів… Хіба не є сьогодні актуальними слова Івана Франка?”, – апелював до присутніх риторичними запитаннями академік.
“Зневіра в народ і його сили, зневіра в можливість добитися власною силою кращої будущини – ось джерело всіх тих хитань, помилок і апостазій, яких повна наша історія”, – такою могла би бути відповідь Івана Франка на виклики сьогодення. Актуальною є його тривога й у наші дні, коли провладні кола демонструють “своє духове відчуження від рідної нації”, коли пасивною, безініціативною є наша творча еліта й інтелігенція, коли відчутним є духовне знесилення нашої нації. Чому ми закриваємо очі на поширення російськомовності?
“Франкове слово сьогодні – правдиве, актуальне і тривожне”, – вважає Микола Жулинський. Політичному розвитку, на думку Івана Франка, має передувати “культурний розвій нації”. Він невипадково звертався до української “молодежи”, закликаючи до інтенсивної праці кожного над самим собою, до “морального переродження, яке вповні доконається наслідком праці поколінь, і до якого імпульс кожний із нас повинен дати сам собі власною постановою, доложити всякого зусилля, щоб поводитися краще, працювати пильніше над собою”, аби мобілізувати життєву й творчу енергію українського народу.
У “вищій літературі та науковій праці”, на думку Івана Франка, полягає той “арсенал думок, фактів і поглядів, який мусить і серед інтелігенції скріплювати віру в рідний ґрунт, у силу нашої нації, мусить відновлювати всі кращі традиції нашої минувшини і прищеплювати до них усі кращі здобутки загальнолюдської цивілізації”. “І тільки тоді ми здобудемо собі політичну силу на своїм ґрунті; тільки така інтегральна, всестороння праця зробить нас справді чимось, зробить нас живою одиницею серед народів”, – переконаний мислитель.
Ідеї Франка, за словами академіка Миколи Жулинського, можна розглядати як переконання діяльного речника культурного націоналізму, який мобілізовує культурну ідентичність нації (про потребу в таких речниках говорив сам Іван Франко), адже він “жертовно робив живе діло відродження”.
У вінок шани Великому Каменяреві вплели свої щирі декламації творів Івана Франка вихованці дошкільного навчального закладу № 169 Сихівського району м. Львова.
Хор факультету культури та мистецтв Львівського національного університету імені Івана Франка виконав безсмертні “Вічний революціонер”, “Не пора” та “Земле моя, всеплодющая мати!”. Натхненно й резонансно звучали слова геніального письменника з уст акторів Національного українського драматичного театру ім. М. Заньковецької: заслуженого артиста України Юрія Брилинського, народної артистки України Олександри Бонковської, народного артиста України Святослава Максимчука, лауреата Національної премії України імені Т. Шевченка Богдана Козака.
Справжнім поетичним дарунком творчому генію Івана Франка став власний вірш поета, лауреата премій імені Лесі Українки, Івана Котляревського, Маркіяна Шашкевича, заслуженого діяча мистецтв України Богдана Стельмаха.
Український Мойсей – так!
Титан думки – так!
Великий Каменяр – так!
Тож нехай символічним заповітом для нас, сучасників, залишаються настанови Івана Франка: “Лиш борися – не мирися, краще впадь, але не зрадь!”
Тетяна ШЕМБЕРКО
Фото Олега ВІВЧАРИКА