Життя й літературна діяльність о. Маркіяна Шашкевича та його побратимів із “Руської Трійці” не дуже знана в західних французькомовних літературних колах. Та й серед української діаспори, зокрема у Франції та Бельгії, яка спільно організовувала в 70-80 рр. величні наукові симпозіуми, перевага, звичайно, віддавалася Т. Шевченкові, І. Франкові, Лесі Українці, а також Г. Сковороді. Та все ж ім’я Маркіяна Шашкевича присутнє всюди, коли йдеться про український літературний процес взагалі, про Т. Шевченка, а особливо про західноукраїнську літературу.
Автор цього матеріалу неодноразово висвітлював наукову проблему французькомовного сприйняття творчості Маркіяна Шашкевича та діячів “Руської Трійці”, зокрема в таких публікаціях, як “Маркіян Шашкевич та діячі “Руської Трійці” у франкомовній критиці й перекладах”, “Із невідомої франкомовної Шашкевичіани”, “Вірші Маркіяна Шашкевича французькою мовою”, “Французький славіст Селестьєн Кур’єр про “Руську Трійцю” і західноукраїнську літературу”.
Особливий інтерес становить і французькомовна Шашкевичіана другої половини ХХ ст., коли пожвавилося зацікавлення творчістю М. Шашкевича та діяльністю “Руської Трійці” завдяки припливу у французький літературний процес нової групи науковців-славістів, які незадовго стали авторами енциклопедичних і словникових статей про розвиток нової української літератури. Насамперед варто згадати тритомне видання за редакцією Е. де Тунка “Histoire universelle de la littérature. En 3 vol.”, вид. 1961, у 3 т. якої [підрозділ “Українці”] маємо розлогий абзац про діячів “Руської Трійці”. Абзацові передувала об’ємна розповідь про Тараса Шевченка, його основні поеми “Катерина”, “Гайдамаки”, “Кавказ”, “Сон”, участь у Кирило-Мефодіївському товаристві, ув’язнення поета, його заслання; також згадувалися історик М. Костомаров і письменник П. Куліш. Розповівши про ті мовні дискусії, що точилися “в австрійській Галичині”, автори монографії побіжно торкнулися постаті Івана Могильницького, “який теоретично виклав незалежний характер української мови”, і подали наступну характеристику літературного процесу в Галичині: “Видрук 1837 року Маркіяном Шашкевичем (1811-1843), Яковом Головацьким (1814-1887) та Іваном Вагилевичем (1811-1855) поетичної добірки справжньою українською мовою спричинив значний поворот. У той час, як поети-лірики та видавці журналів Головацький та Микола Устиянович (1811-1855) згодом взяли орієнтацію на Москву, епічний поет Антін Могильницький (1811-1873) залишався вірним своєму народові, ставши його оповісником при Імператорській віденській Раді”.
У двох наступних абзацах мовилося про А. Добрянського та О. Духновича, їхню патріотичну діяльність у Закарпатській Україні, змагання з поборниками московського впливу, які за будь-яку ціну намагалися нав’язати російську мову як писемну своїм співвітчизникам; згадувався “найбільший поет Буковини” Юрій Федькович, “слава про якого розійшлася аж до теренів його батьківщини, що знаходилася під російським пануванням”, заснування 1873 р. НТШ у Львові, що перетворило це місто “на центр українського патріотизму у зв’язку із забороною друкувати українські книжки на російській території”.
Вартісне судження про М. Шашкевича знаходимо й у словниковій статті “Українська література XVIII-ХХ ст.” авторства французького літературознавця-славіста Еміля Крюби, розміщеній у т. 3 видання “Dictionnaire universel des littératures en trois volumes” (Париж, 1994). Змалювавши загальну картину розвитку української літератури від І. Котляревського до фольклористичної діяльності М. Максимовича та І. Срезневського із його “Запорізькою старовиною”, науковець торкнувся й патріотичних рухів на західноукраїнських теренах: “Галицька західна Україна, яка перебувала під австро-угорським правлінням, теж прокинулася від свого застою і, незважаючи на перешкоди польської адміністрації, труднощі із визначенням мови, суперечки серед жменьки інтелектуалів, які загубилися серед зубожілої селянської маси, додала свій тихий голос до хору народних пісень своєю “Русалкою Дністровою” (1837), спільним твором “Руської Трійці” (М. Шашкевич, Я. Головацький та І. Вагилевич)”.
Ще один цікавий факт французькомовного прочитання творчості Маркіяна Шашкевича пов’язаний із виданням, присвяченим 150-річчю з нагоди виходу “Русалки Дністрової”, що побачило світ 1987 р. завдяки старанням Інституту-заповідника Маркіяна Шашкевича у Вінніпезі. Йдеться про французькомовний варіант статті канадського літературознавця Ярослава Розумного “Маркіян Шашкевич: таємниці міту”, що, як зазначалося у виданні, також пропонувалася в перекладі іншими мовами української діаспори – англійською, німецькою, іспанською та португальською.
Визнаючи важливість “Русалки Дністрової” із 150-річною перспективою в минуле, Я. Розумний насамперед згадав суспільно-політичні та культурні фактори, які спричинили появу цього видання. Автор статті запропонував розлогу картину політичного життя Західної України, яка “майже п’ять століть була відірвана від культурного і політичного процесу центральних та східних регіонів України”.
Учений-літературознавець розповідав про засилля в Галичині німецької та польської мов, повне зубожіння трудящого люду, а також “місцеве духовенство та інтелігенцію, які виступали перед ним як панівний і всевладний клас”.
Найглибше духовні потреби галицького люду відчув, як зазначив автор статті, семінарист і студент філософського факультету Львівського університету Маркіян Шашкевич, а видання “Русалка Дністрова” відобразило концепції та цілі романтизму, який уже потужно виявляв себе у великих європейських країнах. Вартість зібраних і поданих у “Русалці Дністровій” матеріалів набрала більшої ваги через той факт, що простий люд, а також інтеліґенція знайшли в ній відображення свого власного світу та ключ до розуміння психології нації як у соціальному, так і національному плані.
Наступні сторінки статті Ярослав Розумний присвятив постаті М. Шашкевича як члена “Руської Трійці”, погляди якого визначалися політичними тенденціями, умінням критичної оцінки історичних подій минулого, оптимізмом, побудованим на позитивних елементах минулого, вірою в “сильний, розвинений” інтелект людини, що “сформувався серед чудес природи”.
На завершення цієї статті Я. Розумний зазначив, що у своїй поезії Шашкевич об’єднав “значення слів і чистий світ музики, надав своїй поетичній мові маґічних властивостей, які дозволили йому висловлювати естетичні враження та найглибші почуття людської істоти. Навіть в очах скептиків ця поезія стала очевидним свідченням лексичних та артистичних джерел української мови, спроможної передати багатство і глибини переживань та мислення людської істоти”.
Безперечно, варто тут згадати й невелику характеристику М. Шашкевича, яку дала у розділі “Від століття ХІ до першої половини ХІХ століття” своєї французькомовної “Короткої історії української літератури” літературознавець і перекладач, професор Сорбонни Ольга Вітошинська, знана в літературі як Софія Наумович: “Палкий патріот Маркіян Шашкевич (1811-1843) надихнув своїм запалом коло друзів, які поставили перед собою завдання відродити Галичину. Його творчість складається із ліричних віршів та перекладів різних творів слов’янських літератур”.
У “Коментарях” до тексту видання Ольга Вітошинська писала: “Один із його віршів “Цвітка дрібная”, що став піснею, яку найчастіше виконують на концертах, це алегорія, в якій мовиться про українську літературу, що надто швидко стала розвиватися ранньою весною, “Бо вихор свисне, Мороз потисне,… Краса змарніє”*. В іншому вірші свій патріотизм висловлює такими словами: “Веселая сторононько! До серця сь припала; Душа тебе, як милого Мила забажала”**.
Завершуючи згаданий розділ, авторка помістила коротку характеристику “Руської Трійці” (“так називалася група із трьох студентів, випускників уніатської семінарії у Львові…, які об’єднали свої зусилля для того, щоб скласти і надрукувати 1837 року добірку під назвою “Русалка Дністровая”).
Ольга Вітошинська не обійшла увагою і Якова Головацького – “Священик, поет, любитель фольклору, перший завідувач кафедри української словесності, створеної у Львівському університеті. У шістдесятих роках був призначений ректором. Через свої русофільські симпатії 1867 р. покинув кафедру” та Івана Вагилевича (“третій учасник “Руської Трійці”, поет, який до 1848 р. був одним із найпалкіших поборників української справи. Згодом відійшов од своїх товаришів, перейшов у православ’я і писав лише польською мовою”)* .
У контексті французькомовної Шашкевичіани згадаймо й спеціальне видання паризької газети “Українське слово. La parole ukrainienne” (№ 2863, осінь 1999), що друкувалося з нагоди “сезону української культури у Франції”. У статті “Українська література: її народження і Відродження” бельгійського поета, перекладача та літературознавця Романа Бабовала, читаємо: “В Галичині народження і розвиток української літератури виглядав трохи інакше (порівняно із Наддніпрянською Україною – прим. наша). Справді, у ХІХ ст., через те, що в цьому регіоні польська мова була мовою офіційною, значна кількість письменників звертає свої погляди на Росію, наполегливо, а інколи й завзято, русифікуючи літературні твори і мову. Та все ж, у Галичині усвідомлення української ідентичності переважає серед селянства. Духовенство, яке особливо близьке до нього, не перестає вишколювати мову, уже у той час проповідуючи об’єднання двох українських частин. Саме серед освіченого духовенства з’явилися такі значні автори як Маркіян Шашкевич (1811-1843), Яків Головацький (1814-1888), Іван Вагилевич (1811-1866) та багато інших поетів і прозаїків, які наважуються друкувати свої твори українською народною мовою. Літературне життя в Галичині тоді стає особливо активним. Після Емського указу (1876) саме на її території систематично друкуються твори, заборонені на Великій Україні”.
Найновіше французькомовне прочитання М. Шашкевича пов’язане з появою 2004 року видання антології української літератури ХІ-ХХ ст., яку підготувало НТШ в Європі (“Anthologie de la littérature ukrainienne du XIe au XXe siècle”, Paris-Kyiv). Розділ, присвячений М. Шашкевичу, складений за прийнятою в антології схемою – портрет письменника, стаття про його життя і творчий шлях, список використаної літератури, переклад вірша або фрагмента прозового чи драматичного твору.
Автор статті про М. Шашкевича літературознавець Віктор Коптілов зосередив свою увагу на наступних віхових моментах життя та діяльності поета: створення “Руської Трійці” та опублікування “Русалки Дністрової”, ознайомлення М. Шашкевича з творами предтечі сербського відродження В. Караджича, вплив на нього натхненників чеського відродження Я. Добровського, П. Шафарика та Я. Коллара, а також творів В. Ганки. І, звичайно, зацікавлення “Руської Трійці” літературою Східної України, де тоді вже на повний голос заявили про себе І. Котляревський, Г. Квітка-Основ’яненко, П. Гулак-Артемовський та Є. Гребінка.
У другій частині статті В. Коптілов коротко проаналізував поетичну творчість М. Шашкевича, нагадуючи французькомовному читачеві, що “літературна творчість Шашкевича невелика – біля тридцяти віршів, казка “Олена”, переклади й переспіви слов’янських та грецьких творів, а також декілька статей”.
Літературознавець зробив акцент на настроєвій послідовності поезій М. Шашкевича, які завжди висловлювали “тугу за втраченою свободою і надію на її повернення. Він закликає народ до єдності та шанування національної культури. Це було своєрідною програмою Шашкевича і “Руської Трійці”, а також усіх тих, хто працював для вільного розвитку української мови”.
У завершальних абзацах статті В. Коптілова подано важливі проблеми поетики М. Шашкевича, серед яких літературознавець виокремлював наступні: “поезія Шашкевича має чітко виражений романтичний характер, у ній знаходимо характерне для романтизму наслідування певних рис народних пісень, ритміки народної епічної поезії та властивих для них гіпербол; оптимістичні образи Шашкевичевої поезії надихали її читачів, зміцнювали їхню любов до рідної землі і материнської мови”.
В. Коптілов інформував читача і про першу українську читанку для учнів початкових класів, складену М. Шашкевичем, яка через переслідування діячів “Руської Трійці” побачила світ вже по смерті поета, лише 1850 р.
Для ілюстрації поетичної майстерності М. Шашкевича укладачі згаданої антології подали французький переклад вірша “Підлисє” в інтерпретації Рене Мартеля, надрукуваний в “Антології української літератури (до середини ХІХ ст.)” видання 1921 р. із великою передмовою М. Грушевського.
Як бачимо, творчість Маркіяна Шашкевича та двох інших діячів “Руської Трійці” завжди присутня у французькомовній літературознавчій критиці там, де ведеться глибша розмова про розвій української літератури ХІХ ст., національні змагання у двох частинах поділеної на той час України. Не оминали цього питання і французькі літературознавці, які виступали на сторінках французького культурологічного журналу “Revue des Deux Mondes”, а також історики, трактуючи питання про культури та національності Галичини.
Для прикладу можна згадати хоча б статтю славіста А. Леруа-Больє, який у статті “Свобода в Росії”, що друкувалася у т. 19 журналу “Revue des Deux Mondes” за 1877 р., інформував про становище українців та української мови, визнаючи за нею право на існування як мови, а не наріччя. Французький учений писав: “Мова російської України і австрійської Галичини має свою усну й писемну літературу, вона має свою давню усну народну позицію і своїх сучасних поетів, твори яких, як і мова, є такими народними, як і безпосереднє творіння народу”.
Можна сподіватися, що у французькомовному світі зацікавлення літературною і громадською діяльністю Маркіяна Шашкевича та його поетичною творчістю ще більше зростатиме з огляду на відзначення 200 роковин народження “будителя галицького люду” та 175-річчя альманаху “Русалка Дністровая”. Окрім того, багато цікавих фактів про М. Шашкевича та його побратимів можна знайти й за умови додаткового опрацювання французькомовних літературознавчих журналів, особливо другої половини ХІХ ст., коли у французьких наукових колах зріс інтерес до слов’янських літератур і культур.
Діяльність М. Шашкевича та його товаришів із “Руської Трійці” виступає рельєфніше, якщо помістити їх у загальний світовий літературний процес, зокрема в культурологічні змагання, пов’язані з національним відродженням і великою просвітницькою роботою загалом.
Варто згадати про тих великих сподвижників національних літератур, які в різні часи кликали до пошанування й звеличення рідної мови – божественного Данте з його латинським трактатом “Мистецтво поезії народною мовою”, знаним більше як “Про народне красномовство” (1305 р.), а також філософський твір “Бенкет” (1307-1308), усупереч науково-філософській традиції написаний італійською мовою. В обох творах Данте розробив принципи загальнонаціональної літературної мови, доводив необхідність її створення, висуваючи аргументи на право її існування, пророкував італійській мові велике майбутнє: “Це ячний хліб, яким будуть насичуватись тисячі. Це нове світло, нове сонце, воно зійде, і все, що віджило, померкне”. Маємо в цьому переліку Хуана Вальдеса, який у своєму відомому трактаті “Діалоги про мову” (1535-1536) високо ставив переваги іспанської національної мови; португальського історика та філософа Жуана де Баруша з його “Діалогом на похвалу нашій мові” (1540 р.), в якому заявляє, що португальська мова зовсім не поступається іспанській, італійській і французькій мовам; англійців епохи Відродження, а насамперед, звичайно, маніфест ронсарівської Плеяди, з яким так навдивовижу перегукуються рядки з “Передслів’є “Русалки Дністрової”: “… сут то здорові повносильні рістки, о которих нам цілою душею дбати, огрівати, плекати и зрощати док під крилом часу и добрих владнувателив хорошою и кріпкою засияют величею”.
Ярема КРАВЕЦЬ,
доцент кафедри світової літератури ЛНУ ім. Івана Франка,
дійсний член НТШ
––––––––––––
* У пер. Ольги Вітошинської: “Mon beau pays, tu gardes mon âme, je te désire et je te veux, ainsi pense l’amoureux de sa bien-aimée”.
** У “Коментарях” до тексту авторка додала: “Ось так втілилося у “Трійці” вічне лихо України: серед палких патріотів завжди знайдеться хтось такий, хто зраджує загальну справу”.