Молюски – один із природних компонентів, які постійно довкола нас. Деяких із них бачимо постійно, у садах і лісах, на полях та городах, інших – лише у відповідних екологічних умовах: у річках та озерах, у морі і на його узбережжі.
Первісні люди застосовували мушлі молюсків суто з утилітарною метою – виготовляли ножі, наконечники для стріл та списів, скребки тощо, дещо пізніше використовували для збереження рідин або сипучих матеріалів. Саме тому значна частина назв молюсків доносять до нас їх призначення, зокрема: мушля-черпак, ріг тритона, черепашка-лампа, ципрея-монета.
З часом суспільство змінило ставлення до цих цікавих істот, розвинулася інша функція – естетична. Мушлі почали використовувати як прикраси для людей та інтер’єрів. Найперші прикраси – ципрекасиси червоні з Індійського океану, знайдені в доісторичних печерах кроманьйонців, що доводить тогочасні торгові зв’язки між Європою та південною Азією.
Ще одна функція черепашок, пов’язана з їх застосуванням, – ритуальна. Рідкісний вид молюсків – золоту ципрею, або золоту каурі – папуаси Таїті шанували як фетиш. Лівозакручений священний чанк донині має особливу повагу в індуїстів; його мушля, оздоблена коштовностями, колись була скіпетром Бірманського монарха. Особливе місце в християнському світі посідала мушля гребінця Святого Якова, яку носили на крисах капелюха, як свідчення відвідування святих місць.
Чимало мушель молюсків використовували як грошову одиницю. Такі гроші були в давнину в Америці, Азії, Африці та Австралії. Найпопулярнішими були маленька мушля ципрея-монета або каурі-монета Cyprea moneta. Перші згадки про неї датовано ІІІ тисячоліттям до нашої ери, коли такі гроші були поширені на території Китаю, звідки пізніше перекочували до Індії та Центральної Азії, а згодом Африки. Саме в Африці ця “валюта” протрималася найдовше, аж до середини ХІХ століття. Приблизно від 1000 року ципреї перевозили торговельним шляхом караванами верблюдів через Аравію, Єгипет до р. Нігер у Сенегалі. Пізніше, коли транспортувати каурі почали португальці, голландці й англійці, черепашки мандрували морським шляхом аж до Гвінейської затоки. Але основною територією, де черепашка каурі була обіговою монетою, стали Індія та багато країн Африки, де, наприклад, одне яйце коштувало 8 каурі, курка в різних країнах і в різний час – 30 – 150, шкури лева – 4000 – 8000 каурі. В Уганді в середині ХІХ століття корова коштувала 2500 каурі, коза – 500, курка – 25, бивень слона близько 25 кг – 1000 каурі. У цей час торгівля мушлями цих молюсків сягнула величезного розмаху, про що свідчать збережені донині торгові книги, де записано, що в ХІХ столітті лише в Західну Африку ввезено 75 мільярдів мушель, загальна вага близько 115 тисяч тонн. Їхні черепашки функціонували як гроші також у північноамериканських племен. Проте грошовою одиницею були не лише ципреї, а й частини черепашки розрізаного наземного молюска – ахатини Achatina monetaria (зокрема в Анголі).
Краса молюсків чарівна, їх використовували в мистецтві та архітектурі, дуже популярними вони були серед ювелірів.
Збором черепашок та мушель люди захоплювалися ще з античних часів, про що свідчать знахідки з розкопок римських поселень. Проте колекціонування мушель у його сучасному розумінні започатковано в час розвитку природничих наук, у ХVII столітті – у період великих відкриттів. Саме тоді до Європи прибували кораблі зі значною кількістю екзотичних тварин, зокрема й молюсків. Серед європейських купців, аристократів та аптекарів поширилася мода на створення так званих кабінетів та природничо-історичних камер “museo naturale”. Перші природничі збірки та збірки раритетів зберігали передусім у кабінетах – малих квадратних приміщеннях, на противагу представницьким, у яких зберігали збірки творів мистецтва й історії і де ці твори було інтегровано в загальне декоративне оформлення. Первинне значення слова “музей”, на противагу сьогоднішньому, підкреслювало приватні та виняткові функції. Якщо у відкритих приміщеннях, церквах та палацах об’єкти збірок демонстрували власне музейні колекції, то зосереджені у приватній сфері відображали інтимність особистих інтересів та захоплень (Вайдахер, 2005).
Наприкінці XVII ст. з’явилися перші публічні музеї. Поштовхом до їх створення були щедрі пожертви заможних бюргерів, наприклад, 1661 р. – Базельському університету, а 1683 р. – Оксфордському (Вайдахер, 2005). Проте доступ навіть до цих музеїв обмежували часовими рамками та колом відвідувачів (окрім представників аристократії, до них належали заможні й освічені міщани та вчені). Тому публічні музеї в широкому розумінні з’явилися аж у середині XIX ст.
Перший публічний музей – Музеум Традесканціанум (Museaum Tradescantiaum), де була велика збірка мушель молюсків, відкрито в Ламбеті біля Лондона 1656 року. Тоді музеї, доступні для широкого кола глядачів, почали створювати в багатьох країнах Європи. У них збирали колекції, які раніше після смерті власника розпродавали на аукціонах і вони безслідно зникали. Наприкінці XVII століття (з 1682 по 1695 роки) побачила світ перша наукова праця про молюсків “Натуральна історія мушель” Мартіна Лістера, а в середині XVIІI століття шведський учений Карл Лінней розробив наукову систематику тварин, зокрема й деяких молюсків (Systema nature).
Сьогодні тип молюсків, або м’якунів (Mollusca) поділяють на 7 класів, серед яких розрізняють 130 тисяч видів, близько 300 із яких поширені в Україні.
Тіло молюсків м’яке і, як правило, складається з голови, тулуба та ноги. М’якуни здебільшого двобічносиметричні тварини, але в частини з них розвинулася вторинна асиметрія внаслідок своєрідного зміщення органів тіла. Основу тулуба оточує велика шкіряна складка – мантія, яка на спинній стороні власними виділеннями утворює захисну черепашку (мушлю). Більшість м’якунів живуть у морській та прісній воді, і лише частина – на суші; близько 100 видів ведуть паразитичний спосіб життя.
Молюски, як і комахи, найбільш еволюційно довершені тварини серед безхребетних. Різноманітні за формою та способом життя, вони оселилися в морях, океанах та прісних водоймах, частина – на суходолі. В більшості є зовнішній скелет, або своєрідний “будиночок”, який захищає їх. З наукового погляду розрізняють три типи “будиночків” молюсків: мушля, черепашка і скойка. Крім черепашки, для молюсків характерний незвичний орган, який слугує для зішкрябування та подрібнення їжі – радула, або терка. Це пластинка, яка має сотні малесеньких зубчиків, завдяки чому дехто вважає молюсків найбільш зубатими тваринами.
Молюски бувають малих (від 1,5 мм) та великих (до 1,5 м) розмірів. Найбільшою є тридакна гігантська Tridacna gigas, поширена в тропічних морях, важить до 250 кг. Належить до двостулкових молюсків, у яких можуть формуватися перлини. Тридакни – фільтратори, живляться фітопланктоном. У спокійному стані висувають назовні хвилясті складки мантій у вигляді велетенських губ лілових, жовтих, синіх, коричневих або зелених кольорів із яскравими плямами. Коли стулки затуляються, вода виштовхується на кілька метрів. М’яз-замикач має надзвичайну силу. Живу черепашку розкривають з допомогою лома. Тридакна затуляє стулки з такою силою, що, наприклад, розміщений між ними корабельний трос розтинає, наче сокирою. Тому тридакна є серйозною небезпекою для тварин, які опинилися між розтуленими стулками. Якщо водолаз або шукач перлів через необережність не вийме вчасно руку чи ногу, то звідти вже не вирветься. Деякі тридакни рухами стулок трохи заглиблюються в субстрат. У тридакни часом утворюються нестандартні перли вагою до 7 кг. Найбільша перлина з тридакни гігантської, добута на Філіппінських островах, мала розміри 23 х 14 х 15 см. Проте перли з тридакни не мають торгової вартості. На Молукських островах великі черепашки тридакни використовують як ванни для купання дітей. М’ясо тридакни їстівне, смачне. Тридакна є важливим компонентом у живленні індо-тихоокеанських народів. З 1970-х років на островах Фіджі і Палау (на північ від Нової Гвінеї) розводять тридакн. На островах Палау існує інкубаційний центр, де за спеціальними методиками вирощують тридакн. На п’ятий рік збирають продукцію 22 т м’яса на 1 га на рік та 140 т черепашок, придатних у будівництві й на експорт. Перли добувають також із морських молюсків – піннід, устриць та річкових – перлівниць. Двостулкових нараховують близько 20 000 морських і прісноводних видів. Характерною їх ознакою є цілковита редукція голови, тому тіло складається з тулуба і ноги. Більшість двостулкових живе в морях, де вони заселяють зазвичай мілкі прибережні ділянки, утворюючи місцями масові скупчення. Проте окремі види відомі навіть з найбільших океанічних глибин – з понад 10 000 м. Двостулкові – малоактивні тварини, живуть на дні водойм, нерідко наполовину або цілком зарившись у ґрунт. Деякі види ведуть нерухомий спосіб життя, прикріплюються до скель чи водоростей нитками бісусу, що виділяється із спеціальної залози в нозі, або міцно приростають до субстрату стулкою черепашки. Вони пропускають через мантійну порожнину значну кількість води, виконуючи важливу роль як природні очищувачі води (біофільтратори).
Родина піннові має черепашки середніх і великих розмірів, трикутні, лопатоподібні, зазвичай сплющені, тонкостінні. До роду Pinna зараховують близько 30 видів. Вони живуть у прибережній смузі й на більшій глибині на твердому, скелястому, а також на піщаному чи мулистому ґрунті, застромлені вертикально своїм тоншим кінцем до 1/3 довжини (звідси їхня стара назва – застромці) й додатково прикріплені пучками бісусних ниток, що виділяються з бісусної залози, розташованої в нозі. Поширені в помірних і тропічних морях світу, головно в Атлантичному й Індійському океанах, у Середземному морі.
Заради бісусу здебільшого добувають пінну їстівну Pinna nobilis, черепашка якої сягає 40 – 80 см завдовжки, 10 – 15 см завширшки, яка живе на піщаному, порослому водоростями дні, від прибережної смуги до глибини 50 м в Атлантичному океані та Середземному морі. Бісус пінни утворюється у вигляді густого пучка численних тонких шовковистих ниток, які, залежно від віку тварини, бувають від жовтуватого до темно-бурого кольору. Довжина ниток сягає 20 – 30 см, вони еластичні й дуже міцні.
У стародавні, римські й середні віки бісус пінни використовували для виготовлення дорогих тканин і в’язання. З нього виготовляли рукавички, панчохи, туфлі і навіть плаття. Вироби з бісусу особливо цінували араби в ІХ – ХІ століттях, їх експортували до Єгипту. Пізніше головні осередки виробництва існували поблизу Таренти і Неаполя в Італії, а також у Сардинії, Сицилії, у Далмації на Мальті, на Корсиці та на побережжі Франції. Ще й досі зрідка на місцевих ринках Корсики і в Неаполі можна знайти рукавички та інші дрібні вироби з бісусу. Тканини з бісусу дуже стійкі, вони надзвичайно легкі, блискучі й красиві, за що їх дуже цінують. Пара рукавичок 1771 року в Італії коштувала 10 – 20 золотих дукатів. Зрідка в піннах утворюються малі коричневі, рідше прозорі червоні перлини, які мають певну вартість. М’ясо пінни в середземноморських країнах вживають у їжу.
До класу двостулкових молюсків належать і представники родини свердлунових. Усі без винятку види цієї родини здатні свердлити в камінні діри, а в крейдяні скелі всвердлюватися та робити ходи. Можуть робити ходи і в дереві, зокрема й різних портових спорудах, а також у кораблях і човнах із дерев’яними корпусами. Їх черепашки малі, порівняно з тілом, але міцні, вкриті ребрами, а на передньому краї – зубчиками, пристосованими до свердління твердого субстрату. Передній м’яз-замикач скорочується поперемінно з заднім, а нога під час їх роботи присоском міцно закріплює м’якуна, що дає змогу стулкам рухатися і свердлити породу. Поширені тільки в північно-східній частині Атлантичного океану.
Іншим великим класом молюсків є черевоногі. До цього класу належить близько 90 000 видів. Характерна їх ознака – несиметричність будови. Здебільшого добре розвинена терка, або радула. Нога має вигляд мускулястого виросту черевної частини тіла (звідки й походить назва класу).
До цього класу належить морське вушко Haliotis sp., яке віддавна добували як харчовий продукт у Китаї і Японії, а також заради перламутру, який використовували для інкрустаційних робіт, виготовлення ювелірних виробів (біжутерії) і ґудзиків. М’ясо деяких видів і нині є знаменитою і дорогою стравою, так звані абалоні. У черепашки зрідка потрапляють чужорідні тіла й утворюють дуже цінні перли зеленуватого відтінку. В Японії тільки за один 1981 рік добуто 4 700 т великих черепашок Haliotis gigantea (завдовжки 10 – 20 см). Значну кількість цього виду виловлюють по всьому східноазійському узбережжю Тихого океану і в Австралії. Унаслідок надмірного виловлювання морські вушка подекуди стали рідкісними.
Іншим цікавим видом черевоногих є представники родини чашечкових. Їх черепашки симетричні, без завитків, малих і середніх розмірів, у вигляді шапочки, а на внутрішній поверхні – без перламутру. До них належать кілька родів (найчисленніший – Patella), що живуть у холодних, помірних і тропічних морях. Чимало їх біля узбереж Південної Африки в смузі припливу, вони міцно прикріплені до скелястого дна і здаються непорушними. Проте здійснюють нічні мандрівки на відстань близько 1 м. Рухаючись завжди в лівий бік, молюск повертається до вихідної точки свого шляху й укріплюється на старому місці так, як сидів раніше. Під час пересування слимак зішкрябує водорості й губки з поверхні скелі й обгризена смужка видає його шлях; весь час, поки він повзе, терка працює.
Серед представників цього класу є рослиноїдні види і хижаки, які мають токсичну отруту і можуть полювати на інших молюсків, голотурій та риб. До них зараховують конусів, теребр і туррид. До найпопулярніших, яскраво забарвлених та отруйних належать конуси, поширені в тропічних та субтропічних частинах світового океану. Найбільш отруйним із них вважають географічний конус Conus geographus, отрута якого може становити загрозу життю людини (за літературними відомостями, смертність від його укусів становить 70%). Ці молюски мають отруйну залозу, що синтезує сильну отруту, і за допомогою хоботка із зубом-гарпуном вприскують її в тіло жертви. Полюють конуси із засідки, вичікуючи наближення жертви. Коли поблизу є риба, молюск хоботком робить їй укол і буквально за секунду риба стає паралізованою, тоді молюск проковтує її цілою. Для підвищення ефективності полювання деякі конуси мають своєрідні приманки, подібні до морських червів, які молюски виставляють над поверхнею, а самі закопуються в морське дно. Здійснюючи характерні рухи хоботком, приманка рухається так, як це робить черв, що закопується в ґрунт, і до неї обов’язково наближається риба – потенційна жертва конуса. Подібно до змій, конус небезпечний і тому, що “жалить” не лише під час нападу, а й під час захисту. Тому збирання конусів на кораловому рифі нерідко порівнюють із прогулянкою мінним полем.
Хижі види, які полюють на інших молюсків, зокрема рапана Rapana venosa, яка поширена в Чорному морі, продукують сірчану кислоту, щоб розчинити мушлю жертви й дістатися до м’якого тіла. Загалом, відома нам рапана є вселенцем у Чорному морі. Вперше цього молюска виявлено 1947 року поблизу Новоросійська. А далі, не маючи природних ворогів, цей вид молюсків почав стрімко завойовувати нове середовище існування. Територію всього моря рапани заселили до 1961 року, а в 1976 році їх виявили вже аж в Адріатичному морі. Природним ареалом поширення рапанів є Жовте та південна частина Японського моря, звідки ці молюски разом із баластними водами кораблів потрапили до Чорного моря.
Рід харонія, або тритон має спірально закручені черепашки – у вигляді витягнутого конуса, висотою до 50 см. Заселяють вони моря тропічної, субтропічної і помірної смуг. Живуть на неглибокому кам’янистому, скелястому, рідше піщаному дні. Вони є хижаками: нападають і проковтують цілих морських зірок, голотурій та двостулкових молюсків. Коли спиляти вершок черепашки харонії і в неї подути, виникає гучний звук. Він може бути настільки сильним, що від нього тремтять вікна. Черепашки Charonia nodifera, що живе в Середземному морі (її висота – до 45 см), як музичний інструмент (військові сурми) застосовували стародавні греки і римські легіонери, а тепер їх іноді використовують рибалки на Середземному морі як сигнальну трубу, а мисливці – для приваблювання оленів.
Черепашки інших видів черевоногих – мурацидій, або мурексів – використовують як сувеніри. Вони мають попит у колекціонерів, а м’ясо деяких видів, як мурекса пурпурового Murex (Hexaplex) trunculus, вживають у їжу. Мурекси слугували колись сироваткою для фарбування тканин та виготовлення знаменитого тирійського пурпуру. Фенікітські фарбувальні Тира і Сидона (міст на території теперішнього Лівану) виготовляли чудовий одяг різних кольорів. Фарбу отримували здебільшого з трьох видів мурексів: мурекса пурпурового – червону, мурекса обрубаного M. (Bolibus) brandaria – фіолетову, а з таїс червоновустої Thais haemostoma – темно-червону. Тіла слимаків упродовж кількох днів витримували в солі й підігрівали до отримання концентрату, в який занурювали тканину. Пізніше розкладений атеріал під дією сонця змінював колір від жовтуватого через зелений, синій, темно-червоний аж до пурпурово-фіолетового, який був дуже гарним і стійким. На забарвлення одного типу тканини використовували аж 17 тисяч слимаків, а для отримання одного грама чистої фарби потрібно було майже 10 000. Отже, пурпур був дуже дорогим, але й дуже стійким. З часом техніка фарбування перестала бути таємницею фенікан. Пурпур був царським одягом. Здобуття Візантії турками знищило продукцію і торгівлю пурпуром, а його техніку забули. Майже весь пагорб під Тарентом складається з черепашок Murex brandaris. Це сліди розвинутого тут раніше фарбувального промислу. З виділених залоз мурексів колись також виготовляли червону туш. Сучасна хімія розкрила таємницю хімічного складу цього барвника – це діброміндиго.
Іншою групою молюсків є слимаки із струнким, загостреним тілом. Мантія овальна, затуляє передню частину спини, але не приростає до неї, вільна і під час скорочення тварини закриває головний відділ. Залишок черепашки у вигляді малої вапняної пластинки захований у мантії. Живуть найчастіше в лісах і заростях під опалим листям, деревами, що перегнивають, та камінням. Їдять гриби, листя, коріння, коренеплоди, овочі. Багато з них оселяються в полях, на городах, у теплицях і підвалах, де зберігають овочі. Можуть заподіяти відчутної шкоди.
До іншого класу – виключно морських, найвище організованих м’якунів, які живуть здебільшого в тропічних і субтропічних широтах та ведуть хижий спосіб життя, належать головоногі, яких нараховують близько 800 видів. Тіло цих молюсків – із чітко окресленою головою й великими очима, вкрите мантією. На черевній стороні є зябра. Їжу подрібнюють щелепами у вигляді дзьоба папуги і теркою. Довкола голови – вінок рухливих щупалець, які відповідають видозміненій і розчленованій нозі інших м’якунів. Дуже добре плавають. Вода виливається з порожнини мантії спеціальною лійкою, яка також є видозміненою частиною ноги.
Головоногі м’якуни мають 3 серця: одне головне і два зяброві. Кров у них синя: темна, коли насичена киснем, бліда – з вуглекислим газом. Синього кольору крові надає мідь, що входить до її складу. Живуть у водах з солоністю не нижче 30%, від поверхневих шарів до глибини 7 – 8 тисяч метрів.
Головоногі м’якуни агресивні й нападають на жертву, іноді навіть у кілька разів більшу за себе. Водночас ними живляться акули, мурени, тунці, макрелі, тріска, з птахів – альбатроси, поморники, пінгвіни та морські ссавці – зубаті кити, дельфіни і тюлені.
У разі небезпеки кальмар, каракатиця чи восьминіг викидають з лійки струмінь чорної рідини, яку виробляє спеціальний орган – грушоподібний виріст прямої кишки – “чорнильний мішок”. Рідина розливається у воді густою хмарою, під прикриттям якої м’якун ховається. Так само чинять головоногі, коли попереджують непроханого гостя про “кінець терпіння” – свою атаку. Після випускання “чорнильної завіси” кальмар набуває блідого кольору.
У світовому промислі м’якунів головоногі посідають друге місце. Щорічний їх вилов становить близько 1,7 млн ц, у морях Атлантичного океану – лише 150 тис. ц, а в Тихому океані – 1550 тис. ц, тобто в 10 разів більше. Майже 90% тихоокеанських голоногих виловлюють біля берегів Азії.
Каракатиці мають сплющене тіло, еліптичне, до 30 см завдовжки (без щупалець). Черевний бік – білявий, світло-синій або світло-зелений, а спинний – мінливої барви: від жовтого до червоного, часто з поперечними смугами. Можуть пристосовувати колір спини до оточення. Найвідомішим видом є каракатиця звичайна Sepiа officinalis, поширена в Середземному морі, трапляється і на атлантичному узбережжі Європи до Північного моря. Різні види каракатиць заселяють усі нехолодні нормальносолені моря. Живуть на невеликій глибині. Удень лежать на дні, частково зариті в піску, а вночі повільно плавають із допомогою бічних плавців над самим дном, полюючи на крабів і креветок. До своєї жертви спершу наближаються повільно, плаваючи з допомогою хвилеподібних рухів плавців, що облямовують по боках тіло, а коли наближаються на достатню відстань, раптово викидають довгі ловчі щупальця (до 60 см). Закопану в пісок жертву можуть звідтам вимивати, скеровуючи туди сильний струмінь води з лійки. Самці перед шлюбом токують, змінюючи забарвлення, виконуючи особливі рухи та затіваючи бійки між собою.
Представники родини восьминогових не мають ні ловчих рук, ані внутрішньої черепашки. Тіло восьминога складається з голови, на якій є вінок із 8 довгих щупалець, рот, очі, й великого овального тулуба. Вони є хижаками. У велетенського восьминога очі діаметром до 40 см. Щупальця досить рухливі, кожне з подвійним рядом великих мускулистих присосків.
Отже, завдяки різноманіттю форм, кольорів, розмірів та способів життя молюски є однією з найцікавіших груп тварин на планеті і формують свій особливий, дивний та неповторний світ.
Ігор Шидловський,
завідувач Зоологічного музею