(до 25-ої річниці Чорнобильської катастрофи)
У ніч 26 квітня 1986 року на четвертому енергоблоці Чорнобильської АЕС сталася техногенна катастрофа, яку й нині вважають найбільшою і найстрашнішою в історії людства. Минуло вже 25 років, а в Україні підвищені дози радіації – на більшій її частині. Площа території, на якій і нині фіксують високі рівні радіоактивного забруднення (понад 1 Кі/км2), перевищує 40 тис. км2. Чорнобильська катастрофа торкнулася кожного з нас: вплинула на здоров’я, змінила довкілля, підірвала довіру до атомної енергетики.
Існує думка, що про чорнобильську катастрофу знають усе й усі. Про Чорнобиль сказано й написано дуже багато, телебачення, Інтернет, радіо і преса також рясніють інформацією. Однак інформацією однобічною, такою, що висвітлює економічні, соціальні або психологічні аспекти проблеми. Попри це, що знає українець про вплив радіації на людину чи її довкілля? Практично нічого. Відсутність достатнього рівня знань породжує міфи, спричинює виникнення неоднозначностей у трактуванні подій на атомних електростанціях, викликає страхи перед “невідомою” радіацією.
Чимало питань, пов’язаних із чорнобильською катастрофою, навіть через 25 років не з’ясовано. Ефемерним є формулювання причин і характеру перебігу катастрофи, пояснення специфіки радіоактивного забруднення довкілля. Сьогодні проводять нові перерахунки, у яких беруть до уваги факти, що суттєво змінюють оцінки масштабів і складу викидів радіонуклідів. Невипадково під час оцінювання наслідків катастрофи варто використовувати більш правдиві західні джерела інформації: пострадянська секретність досі заважає отримувати достовірні дані.
Віднедавна дедалі більше зростає чисельність статей, у яких применшено важливість чорнобильської катастрофи. Скажімо, публікації на кшталт “Чорнобильці: постраждалі чи симулянти?”, де зазначено, що вплив радіації на здоров’я людини так само небезпечний, як… переїдання! І це в нас, в Україні, яка практично найбільше постраждала від цієї катастрофи? У державі, в якій надзвичайно високий рівень смертності, чимало мертвонароджених і хворих малюків, зростає кількість вроджених і генетичних порушень, збільшується кількість онкологічних та серцево-судинних захворювань, прогресують розумові, гормональні й імунні відхилення?
Існує логічне пояснення такої поведінки. Багатьом можновладцям, наче повітря, необхідне лобіювання потужних і дорогих проектів на підтримку атомної енергетики. Зрозуміло, Україні потрібна дешева й незалежна від сусідів електроенергія, але ж не коштом людських втрат! Хтось скаже: яка ж кількість чорнобильських жертв? Повірте: навіть якщо кількість померлих не перевищує кількох десятків тисяч осіб, не варто применшувати важливості катастрофи. Адже як тоді ставитися до тотального скорочення тривалості життя чи втраченого здоров’я ліквідаторів або звичайних українців? Викинути їх із статистики та остаточно забути?
Чорнобильська міфологія тісно переплелася з деякими іншими міфами атомної епохи. Зокрема, опромінення населення внаслідок забруднення довкілля атомними електростанціями важко оцінити однозначно. По-перше, переваги від дешевшої електроенергії отримує все суспільство, а на людей, що живуть поряд з АЕС, припадає більша частка ризику. По-друге, є принципова різниця між ризиком добровільним і ризиком примусовим. Ризик померти від куріння у 100 разів вищий, ніж від опромінення малими дозами радіації, однак для курців цей ризик свідомий. По-третє, найзагрозливіше – те, що людство вважає аморальним накопичувати радіоактивні відходи, які будуть небезпечними і в майбутньому, для прийдешніх поколінь. Також спрацьовує психологічний аспект страхів перед радіаційною небезпекою. Психологічне ставлення людини до небезпеки залежить від того, наскільки вона їй відома. З одного боку, існує небезпека, про яку людина нічого не знає і яка не притягує до себе уваги. З цим пов’язано, зокрема, не обговорення важливих питань, що стосуються опромінення населення радоном у закритих приміщеннях. З іншого боку, загальновідомі чинники не спричинюють страху в людини. Такі відомі джерела ризику, як наркоманія, алкоголізм і куріння, вже практично нікого не лякають. А напівсекретність навколо атомної енергетики спричинює тривогу в населення. Недавні події на японській АЕС “Фукусіма-1” продемонстрували небажання розголошувати важливість ядерної події урядом та неповноту висвітлення інформації у ЗМІ.
Атомні міфи небезпечні для України, позаяк створюють передумови для необґрунтованого ухвалення рішень. І такі рішення (наприклад, щодо добудови ядерних реакторів Рівненської і Хмельницької АЕС) помалу реалізовують. Під тиском Євросоюзу і Росії в уряді розглядають пропозиції щодо ввезення радіоактивних відходів, будівництва грандіозного сховища у Чорнобильській зоні відчуження. Ще цього нам бракувало! Де гарантії нашої безпеки? Чи це нікого не цікавить?
Закриття Чорнобильської АЕС покращило психологічну атмосферу в Україні. Водночас закриття атомної станції приховує додаткові загрози, зокрема через скорочення фінансування і втрату кваліфікованого персоналу електростанції. Чорнобильська катастрофа породила незліченну кількість екологічних проблем, для розв’язання яких необхідно десятки, якщо не сотні років. Головна проблема – вирішити долю старого напівзруйнованого “саркофага” над рештками ядерного реактора та якнайшвидше побудувати зверху додаткове, надійніше укриття, що дасть змогу уникнути повторного екологічного лиха. Будівництво саркофага розпочато, але триває повільно, а проект передбачає посилення захисту лише для віддалених від АЕС територій. Таке враження, що влада вперто не розуміє або не хоче розуміти складності цієї проблеми й далі “наступає на старі граблі”.
Катастрофа в Японії розбурхала спогади про Чорнобиль. Світовій спільноті стає зрозумілим, що аварії й серйозні інциденти на атомних електростанціях неминучі, а екологічні наслідки – жахливі. Сьогодні людство порівнює події 25-річної давності на Чорнобильській АЕС і свіжі на АЕС “Фукусіма-1”, робить аналогії, оцінює якість роботи ліквідаторів та рівень небезпеки. Аварію на японській атомній електростанції оцінено шістьма балами за семибальною міжнародною шкалою ядерних подій. Варто зазначити, що за історію спостережень сьомий рівень надавали тільки раз – після трагедії на Чорнобильській АЕС. Аварію 1979 р. на американській АЕС Трі-Майл-Айленд оцінено п’ятьма балами.
Спробуємо коротко сформулювати реалії, розуміння яких дасть змогу уникнути повторення нових Чорнобилів. По-перше, не варто вірити атомникам, коли вони кажуть, що радіаційні катастрофи на сучасних реакторах неможливі. Чорнобильська катастрофа вказала на недбалість і брак знань про процеси штучного розщеплення атомного ядра для організації безпечної роботи ядерних реакторів, а недавні події на АЕС “Фукусіма-1” – на можливість впливу природних катаклізмів на їхню діяльність. По-друге, не слід довіряти вченим-фізикам чи радіоекологам, які стверджують, що мають уявлення про всі наслідки радіаційних катастроф. Екологічні наслідки здебільшого значно масштабніші й шкідливіші для здоров’я населення, для живої і неживої природи, ніж їх формулюють спеціалісти одразу після самої ядерної події. По-третє, чорнобильська катастрофа наочно довела, що аварія лише на одному атомному реакторі (у світі їх понад 440) здатна заторкнути життя десятків чи сотень мільйонів людей і за своїми наслідками небезпечніша від найпотужнішої нейтронної бомби.
Загалом, аналіз аварій на атомних електростанціях засвідчує неможливість заперечити вплив чинника природних катаклізмів (землетрус, цунамі) чи людської помилки і, відповідно, робить атомну енергетику загрозливою для людства. Якщо врахувати, що витрати на мінімізацію наслідків чорнобильської катастрофи багаторазово перевищили переваги від розвитку атомної енергетики в державі на десятки років наперед, то варто запитати: чи потрібна нам така атомна енергетика? Крім того, за авантюризм атомників доводиться платити цілому суспільству, багатьом майбутнім поколінням. Головна розплата за Чорнобиль чекає нас у майбутньому. Тому настав час зійти зі шляху, що веде до активнішого використання атомної енергії, і розпочати розвиток альтернативних джерел енергії, а під час перехідного періоду докласти всі зусилля, щоб гарантувати максимальну безпеку цього процесу.
Хай як гірко, але Україну надалі асоціюють із Чорнобилем. Атомну електростанцію, місто-примару Прип’ять та зону відчуження поступово перетворюють на екскурсійні об’єкти, які рекламують перед Євро-2012. У рамках щорічного Міжнародного молодіжного екологічного форуму в м. Славутич ці об’єкти відвідують викладачі, аспіранти і студенти Франкового університету. Можливість доступу екскурсантів до зони відчуження сприяє покращанню атмосфери довіри до екологічно небезпечних об’єктів, поліпшує імідж держави.
Чорнобильська катастрофа й 25 років опісля є нашим великим болем. Варто докласти максимум зусиль, щоб більше такої техногенної катастрофи не було. Не варто перетворювати державу на помийну яму світового масштабу!
Євген Іванов, кандидат географічних наук,
доцент кафедри конструктивної географії і картографії