Гостем “Університетських діалогів” Центру гуманітарних досліджень Львівського національного університету імені Івана Франка став відомий антрополог культури, есеїст, музичний оглядач, член редакції часопису “Контексти”, професор Інституту етнології та культурної антропології Яґеллонського університету (Краків, Польща) Даріуш Чая.
У рамках візиту Даріуш Чая виступив 6 квітня в Дзеркальній залі Університету з публічною лекцією “Причинки до антропології міста: міфічний образ Венеції”. Під час лекції польський професор розглянув поняття міста як цілісного узагальнення нашого досвіду, міста як осередку міфів та міста як промовця, що розповідає про нас.
Окрім цього, Даріуш Чая розказав про “Венеційську Книгу, яка дивує й інтригує”, демонструючи на прикладі Венеції специфіку бачення і трактування міста. “У Венеції людина – додаток до ока… Венеція – “окоцентричне” місто, але можна заплющити очі й послухати його. Венеція – місто тиші…”, – сказав Даріуш Чая.
Під час зустрічі демонстрували фільм “Відголоси, післяобрази” (Poglosy, powidoki), в якому Даріуш Чая представив інший бік знаної всім Венеції.
“Я обрав Венецію не як щось конкретне. Венеція, яку я сьогодні висловив, – це сукупність сенсів; мала частина більшого цілого. На кожне місто варто подивитися по-іншому. Лише так зможемо розповісти щось нове про ці міста, краще їх пізнати…”, – резюмував польський професор.
Окрім публічної лекції, у рамках “Університетських діалогів” Даріуш Чая узяв участь у семінарі “Інтелектуальна біографія” 7 квітня в Центрі гуманітарних досліджень, де розповів про місця, що найбільше вплинули на становлення Чаї як особистості, та про людей, які посприяли його розвитку.
Про особливості бачення й трактування міста, про Львів і міське міфотворення Даріуш Чая розповів “Каменяреві”.
– Більшість культурологів і філософів зазначають, що кожне місто має дух. Ви встигли розповісти про дух та бачення Венеції. Який дух Ви відчули у Львові?
– Запрошення приїхати до Львова прийняв дуже охоче, бо ніколи не був у Львівському університеті, але причина не лише в цьому. Зі Львовом мене пов’язують родинні зв’язки: моя мама – львів’янка…
Уперше побував у вашому місті 1969 року. Чітко пам’ятаю цей момент, бо на телебаченні саме демонстрували, як американці висадилися на Місяць. Це дуже яскравий мій спогад, який досі часто приходить до мене в снах…
Повернувшись сюди через сорок років, розумію, що не пам’ятаю міста, бо був тоді надто малим.
Однак на перший погляд можу сказати, що це місто є дуже живим. Не йдеться про його чистоту, реставрацію будівель чи події в місті. Львів має щось неохопне, що можна назвати духом цього міста. Цей дух невидимий – він десь між мурами Львова. Це місто з розмаїтими структурами та нашаруваннями, накладеними одне на одне. Місто різних світів. І цих світів сьогодні вже немає… немає осередку єврейського, чи осередку вірменського, але відбитки цих світів є… Вони відчутні… відчутна іншість цього міста… Львову вдалося не стати музеєм, не стати бутафорією. Львів є живим містом, не остаточно відчищеним, вималюваним, відреставрованим…
Розумію, що таким місто буде недовго, на Львів чекає багато змін. Але доки ці зміни й удосконалення всієї структури не дійшли до Львова остаточно, місто лишатиметься живим.
Як приклад повільного відмирання міста наведу чеську Прагу. Прага – красиве місто, одне з найкращих і найсимпатичніших у Європі. Проте Прага – це радше макет, атракція, це не живе місто. Жива Прага лише по інший бік від центральної частини цього міста, де живуть люди, які не є придатками до мурів, а є людьми, які живуть простим життям. Щодо центру Праги, то це лише красиві мури, кнайпи й офіціанти, які говорять виключно німецькою, бо німці їм найбільше платять… Багато років тому це був світ цікавий, це було місто трохи брудне, трохи занедбане, але дуже цікаве і живе. Коли я приїхав до Праги через кілька десятків років, то неможливо було витримати того, що сталося з цим містом…
У Львові це життя є… Ви відкриті для інших, але ви добре обороняєтеся від впливу цивілізаційного світу. Львів – те місто, яке є живим колажем різних думок, культур, релігій…
Місто, яке виросло над собою…
– Ви говорили, що важливо побачити місто по-новому… Що потрібно зробити, аби кожен зміг побачити це місто з іншого боку?.. Зрозуміти заново?
– Питання доволі антропологічне. Є два способи, щоб відкрити нові грані міста. Найпростіше – коли ти вперше приїжджаєш у якесь місто… або їдеш зі свого міста на тривалий час. Маю це відчуття в Кракові, де я живу. Коли повертаюся до свого міста після тривалої перерви, виникає враження, що бачу щось інше, ніж бачив досі…
Другий спосіб – суто антропологічний і залежить від здатності дивуватися. І якщо з’ясовувати, чи можуть львів’яни побачити своє місто заново, то треба спершу відповісти на запитання: хто саме?.. Не вірю, щоб усі змогли побачити місто по-новому або віднайти щось інше, непізнане… Це дуже важко. Ідеться про зміщення свого погляду буквально на сантиметр: дивишся на предмет і бачиш його в один спосіб, а щойно змістиш свій кут зору на сантиметр, побачиш зовсім інший предмет. Така сама ситуація з містом… Варто дивуватися із чогось повсякденного, і це дасть змогу пізнати нові грані старого міста.
Але, повторюю, така здатність, таке бачення доступне не всім. Воно підвладне лише тому, хто має відчуття іншості, вміє дивуватися іншому, відчувати спільність і відмінність світу.
– Людина творить місто чи місто творить людину?
– Найбільш філософська відповідь на це питання – і так, і так… Місто творить людей, а люди творять місто. Це вплив двосторонній і невідворотний.
Першим матеріалом, першим субстратом, підґрунтям для творення є місто – його мури, дороги. Але з часом люди, яких створило місто, починають творити й розвивати старе місто… Мені наразі не вдалося пізнати Львів наскільки, щоб стверджувати, чи більшою мірою люди створили це місто, чи місто створило людей…
– Порівнюючи міста так званої цивілізованої Європи, тобто Італії, Франції, Німеччини тощо з містами Польщі чи України, яку різницю бачите?
– Вважаю, що Львів і багато інших слов’янських міст – міста провінційні, у найкращому розумінні слова. Міста, які завжди й цілеспрямовано тягнуться до стандартів метрополії. Наша провінція – та провінція, яка дивиться кудись… наша провінція вірить, що десь там – краще, ніж тут… невідомо де, але краще. Львів може вірити у Київ чи Варшаву, Варшава – у Париж, а Париж – у Нью-Йорк і т.д. Але самі метрополії сумують за провінцією… Бо метрополія – світ, який не хочуть пізнавати навіть його мешканці… Живучи у великому Кракові, я розумію, що не люблю цього міста, я його не знаю… Воно мені не цікаве, я прагну до провінції…
Також варто додати, що західних людей, а отже й західні міста трохи з’їли із середини їхній добробут і їхні гроші… А ми ще маємо первинність, самобутність і справжність у наших містах і наших людях… Це не лише моя думка, про це пишуть і Юрко Андрухович, Анжей Стасюк… Тому вірю, що в нас ще трохи збереглося тієї справжньої крові…
– Кожне місто має свої міфи. Так склалося історично й культурно… Чи потрібно свідомо творити ці міфи і якими вони мають бути?
– Міф, якщо він правдивий, твориться поза нами, без нас… Не йдеться про те, що хтось їх прищеплює, решта вірять, а як наслідок отримуємо міф… Найтриваліші і найзначніші міфи народжуються та існують самі собою…
Звісно, міф можна вигадати. Приклад – комунізм. Але, на щастя, знаємо, що сталося з комуністичними міфами. Те саме відбувається і з неправдивими міськими міфами… Тобто штучні богатирські, тріумфальні міфи заради того, щоб більше комусь подобатися або дорожче себе продати, рано чи пізно знецінюються, стають нікому не потрібними, відмирають…
Великі міфогенні міста – Париж, Петербург, Краків, Львів – є міфотворними не тому, що ми їх створили, а тому, що вони такими вже були, коли ми сюди прийшли… Якщо говорити про ваше місто, то в нього наскільки багата, героїчна історія, що Львів не потребує вигаданих міфів. Тут нема що вигадувати. Треба брати й користати з історії, з того, що тут було і є досі. Єдине, що можна й варто робити в процесі своєрідного міфотворення – піднімати з минулого забуте чи непомічене, акцентувати увагу на тому, чого інші не помічають – лише так можна розвинути нові історії на основі старих міфів.
– Чи плануєте ще завітати до Львова?
– Чекатиму на запрошення… (усміхається)
Олег Вівчарик. Фото Олега Гордійчука