Процес становлення та розвитку інклюзивної освіти в Україні, свідками й активними учасниками якого ми є, надзвичайно важливий для українського суспільства. Нагадаємо, що у вересні 2009 року міністр освіти і науки І. Вакарчук підписав наказ “Про затвердження плану дій щодо запровадження інклюзивного навчання…”, кілька місяців по тому ВР України ратифікувала Конвенцію ООН “Про права інвалідів”. Незважаючи на вагомі кроки, які вже зроблено для впровадження інклюзивної освіти, повноцінна реалізація освітніх прав людей з особливими потребами залежить від готовності нашого суспільства усвідомити потребу та взяти на себе відповідальність, вибудувати механізм співпраці та поширити моделі інклюзії, враховуючи світовий досвід і власні напрацювання та здобутки.
ЛНУ ім. Івана Франка від 2008 року є партнером спільного українсько-канадського проекту “Інклюзивна освіта для дітей з особливими потребами в Україні”, він бере активну участь у формуванні концептуальної бази, впровадження практичного досвіду та теоретичних узагальнень із питань інклюзивної освіти. Про історію, перспективи, досягнення та труднощі становлення інклюзивної освіти розповіла директор Педагогічного коледжу Львівського національного університету імені Івана Франка Зоряна Ленів.
– Наскільки наше суспільство, на Вашу думку, готове прийняти людей з особливими потребами? Що є наріжною ідеєю інклюзії?
– Річ у тому, що країни західного світу до інклюзії йшли десятки років, скажімо, Канада розбудовувала інклюзію 50 років. Для нас це явище нове, але за ним – майбутнє. Соціально-політична, економічна ситуація накладає відбиток на поведінку дорослих – наше суспільство є жорстоким. І діти також, а батькам бракує часу займатися дітьми й виховувати, формувати в них гуманне ставлення до тих, хто є не таким, як вони. Це – проблема, але, незважаючи на важкі умови нашого з вами життя, маємо бути людьми й прищеплювати гуманне ставлення до людей з особливими потребами. У цій ситуації важливу роль відіграють громадські організації, а їх існує чимало (передовсім організації батьків дітей з особливими потребами та ін.). Вони повинні здійснювати просвітницьку діяльність, і філософією має бути не лише гуманне ставлення, яке інколи підмінюють жалістю або пристосувальницькою психологією. До речі, часто людям із особливими потребами нав’язують таке ставлення, яке передбачає створення з боку інших людей максимально комфортних умов, не вимагаючи взамін докладання належних зусиль. Інклюзія, навпаки, передбачає допомогу неповносправному, але вимагає і від нього таких самих зусиль, які затрачає суспільство йому на допомогу. Неприйняття суспільством людей із особливими потребами свідчить про педагогічну безграмотність пересічних людей. Тому просвітницька робота є сьогодні визначальною. Усі маємо усвідомити, що інклюзія – необхідна. Досі наша система працювала за принципом сегрегації, тобто виокремлювали дітей з особливими потребами в спеціальні навчальні заклади: спершу дошкільне виховання, потім школа, а по закінченні – куди? Їм важко соціалізуватися та інтегруватися в суспільство, бо соціум їх не сприймає і вони не мають навичок інтеграції в суспільне життя.
– Але ситуації, коли діти з особливими потребами навчалися в загальноосвітніх школах, були завжди, але тоді це не називали інклюзією. Чи можна вважати це якимось досвідом?
– Хаотичні випадки інклюзії, а вони завжди були, породили противників інклюзії. Такі люди вважають, що вона не потрібна. Тому наше завдання – забезпечити добротну інклюзію спершу в пілотній школі для того, аби показати успіхи й переваги інклюзії. Тоді й освітяни, і громадськість пересвідчаться, що інклюзивна освіта нам потрібна, і вона може діяти. Але успішною буде тоді, коли дотримуватимуться всіх вимог та умов інклюзії. А це і фахові кадри, і асистування в класі, і доступність приміщень, й активне залучення батьків, і постійний науковий та творчий пошук. Тепер у батьків є вибір, їхня дитина може вчитися в спеціальному закладі або йти до звичайної школи за місцем проживання, де навчатиметься за спеціальною програмою. Перед адміністрацією школи постають вимоги підготувати все необхідне, вчителі мають вивчити індивідуальну програму учня зі спеціальними потребами.
– Досі виникають певні труднощі з поняттями і коректним звертанням до людей з особливими потребами. Чи є усталена термінологічна база інклюзії?
– Потрібно зрозуміти, що не всі люди з особливостями психофізичного розвитку є інвалідами і не всі інваліди хочуть, щоб їх називали людьми з особливими потребами. Щодо особливих потреб: є особи з особливими потребами, є особи з особливими освітніми потребами. Тому якщо люди мають лише особливі освітні потреби, не треба казати, що вони загалом з особливими потребами, бо, можливо, крім освітніх, вони жодних інших особливих потреб не мають. Нині в понятійному педагогічному полі нема такого поняття, як неповносправні. У жодному словнику його нема. Це калька з польської мови, бо явище було, а усталеного слова – ні, тому до якогось часу користувалися ним. Сьогодні в інклюзії єдиний коректний термін – особи з психофізичними порушеннями або особи з особливостями психофізичного розвитку. Для інклюзії це дуже добрий термін, бо ми всі маємо особливості. Гасло інклюзії “Усі рівні – усі різні”, ми за законом усі рівні, але всі ми водночас різні – хтось може бути особливо обдарованим і талановитим. У всьому світі такі діти також входять до контингенту особливих дітей і з ними також треба індивідуально працювати й забезпечити сприятливі умови для розвитку їхнього таланту. На практиці з такими дітьми часом важче працювати, ніж із дітьми з особливостями психофізичного розвитку. Наголошу: термінологічний апарат дуже важливий, бо часто люди застосовують некоректні терміни, і вони поширені в нашому спілкуванні. Спеціалісти визначилися з поняттями, тепер потрібно закріпити їх у правовому полі. У нормативно-правових актах є поняття “діти, що потребують корекції фізичного та/або психічного розвитку”, тому таке визначення також допустиме.
– Яка роль Львівського національного університету імені Івана Франка в становленні інклюзивної освіти та її популяризації?
– Вклад Львівського університету в запровадження і розвиток інклюзивної освіти важко переоцінити. Ми беремо постійну участь у проекті, де спільними зусиллями триває розробка концепції, теоретичні дослідження, практична діяльність, відбуваються постійні семінари, окрім того, Університет є ініціатором низки конференцій, організатором тренінгів, майстер-класів, міжнародних обмінів тощо. Без перебільшення, Львівський національний університет імені Івана Франка можна назвати флагманом інклюзивного навчання в Західній Україні. На кафедрах педагогіки та психології також проводять наукові дослідження. Затверджено дві теми дисертаційних робіт. Ми йдемо від науки до практики, а потім знову від практики до науки, оскільки наш практичний досвіт потребує теоретичних узагальнень. Львівський університет є класичним, тому готує фахівців з усіх спеціальностей. Інклюзія важлива для всіх. Для журналістів – висвітлення інклюзії в мас-медіа. Економісти можуть прорахувати економічну вигідність інклюзії для економіки держави. Зокрема, американці вже давно з’ясували, що інклюзивна освіта економічно вигідніша, ніж спеціальна освіта. І в Україні, якщо фінансування, яке виділяють на спеціальні освітні заклади (а воно немале!), розкинути на загальноосвітні школи з класами інклюзивного навчання, то держава виграє. Бо люди з особливими потребами, отримавши повноцінну освіту й відповідну роботу, не є тягарем, їх не утримують за державні кошти з наших податків. Вони здобувають фах і є профпридатними, тому можуть себе окупити, приносять користь державі, є платниками податків, а не людьми, яким треба виплачувати інвалідні пенсії. Тому для економістів питання інклюзії є дуже перспективним. Для юристів: після ратифікації Україною Конвенції ООН про права інвалідів люди з особливими потребами відстоюватимуть свої права та інтереси в судах, тому нам потрібні спеціалісти з інклюзивного права. Тобто це стосується не лише педагогів і психологів, а є широким полем діяльності для всіх без винятку.
– За яку частину роботи в проекті “Інклюзивна освіта для дітей з особливими потребами в Україні” відповідає Педагогічний коледж Львівського національного університету імені Івана Франка?
– Після впровадження спільного українського-канадського проекту Педагогічний коледж Львівського національного університету імені Івана Франка відповідає в експериментальному порядку за підготовку кваліфікованих кадрів для роботи в інклюзивних умовах. Це наше чітке завдання, яке ми здійснюємо від 2008 року. У рамках реалізації проекту канадські колеги розробили п’ять спецкурсів з інклюзії. Тоді канадські науковці приїхали до нас і провели низку майстер-класів, тренінгів, семінарів і пояснили нам специфіку спецкурсів, щоб ми змогли надалі адаптувати ці курси до наших умов. Таким чином, за час діяльності проекту ми адаптували згадані спецкурси і впровадили в навчальний процес на всіх спеціальностях. Отже, маємо “Вступ до інклюзивної освіти” (18 годин), який спершу читали тільки на спеціальності “Корекційна освіта”, а тепер – для всіх спеціальностей. Наступні спецкурси, що їх інтегровано в навчальні плани коледжу, – “Стандартизоване оцінювання в інклюзивному класі” і “Диференційоване навчання в інклюзивному класі”. Ще два – “Лідерство в інклюзивній освіті” і “Менеджмент управління інклюзивної школи” – ми інтегрували в курси загальної педагогіки та в курси загальної психології. Аби академічне середовище зрозуміло ідею інклюзії, її необхідність для дітей, механізми її впровадження, актуальність, вивчило підходи до підготовки фахівців, читати ці курси лише в Педколеджі було замало, ми сформулювали мету, щоб викладачі Університету, викладачі всіх методик на різних факультетах також інтегрували ці знання зі спецкурсів. Окрім теоретичних напрацювань, висновки та спостереження застосовують на практиці. До проекту приєдналася загальноосвітня школа №95, яка приймає наших студентів на практику, де вони застосовують набуті знання: спершу пасивно вивчають інклюзію в дії, а потім самі під керівництвом старших колег дають пробні уроки в інклюзивному класі.
– Розкажіть докладніше про діяльність Ресурсного інклюзивного центру…
– За ініціативи проректора Марії Зубрицької розроблено Положення про інклюзивний центр Університету, Ректор Іван Вакарчук підписав наказ про створення Ресурсного центру, і нині він діє. Координуємо студентів із особливими потребами, співпрацюємо з громадськими організаціями, надаємо необхідну інформацію викладачам. Інклюзивний центр має інформаційну базу про студентів Університету з особливими освітніми потребами. Зараз у Центрі розробляють анкети для проведення опитування серед таких студентів, результати якого дадуть змогу проаналізувати, яка саме допомога потрібна студентам з особливими потребами і яких заходів потрібно вжити, аби сприяти й допомагати їм у навчанні, в залученні до повноцінної активної участі в студентському житті. Окрім того, центр має факультативно-просвітницький напрям діяльності, тобто студенти з особливими потребами можуть приходити сюди, їм назначатимуть консультації, які спільними зусиллями проводять психологи, педагоги і дефектологи. Також Марія Олексіївна ініціювала проведення постійного семінару з інклюзивної освіти, щоразу за проведення цього семінару почергово відповідає кафедра психології, кафедра загальної та соціальної педагогіки і Педагогічний коледж.
– Які першочергові завдання Вашої діяльності?
– Основне моє завдання як директора коледжу – забезпечити доступність приміщень коледжу для людей з особливими потребами. Передовсім плануємо встановлювати пандуси, щоб студенти з порушеннями опорно-рухового апарату мали можливість переступити поріг коледжу. У нас щороку були студенти на візках, вони – талановиті і здібні, але доступність приміщення була бар’єром для здобування освіти. Тому наша мета – забезпечити всі умови інклюзії, а це не лише надання освітніх послуг, а й доступність приміщень, забезпечення відповідним навчально-методичним матеріалом, зокрема, студенти з порушеннями зору потребують підручників, написаних шрифтом Брайля, інших умов. Маємо в коледжі одну інновацію – розвиваємо напрям арт-терапії. Досліджуючи проблеми взаємосприйняття і взаєморозуміння, дослідники дійшли висновку, що у звичайному класі є особливості сприйняття дітей з особливими потребами.
Це чи не найголовніша проблема інклюзії – здорові діти не сприймають хворих, а також батьки здорових дітей не сприймають того, чому їхні діти мають навчатися в одній класній кімнаті з дітьми “не такими”. Аби зняти цей психологічний бар’єр, ми запропонували альтернативні заняття, тобто не одразу навчатися разом, а спершу спробувати разом займатися іншими видами діяльності. Зокрема, спільна творчість, мистецтво зближує колектив, працює на сприйняття. Коли діти малюють, співають, ліплять, то не помічають, що вони є різними. Якщо їм створити однакові умови для творчого самовиявлення, реалізації мистецької ідеї, кожен із них може продемонструвати свої позитиви і спільними зусиллями вони досягають результату. Тобто арт-терапія створює так звану ситуацію успіху.
Тоді в мене виникла ідея створити інклюзивний центр творчого розвитку, я розробила його концепцію. Тепер це науково-практична лабораторія інклюзивного творчого розвитку дітей “Калинонька”. Заснування такого центру схвалено нашою Педагогічною радою у 2008 році. Відтоді до нас приходять діти з особливими потребами та здорові діти, і ми займаємося з ними арт-терапією.
– Отже, досягнення є, а які проблеми досі не вирішено?
– Наголошу, що помітні досягнення інклюзії в Україні є, але є й багато нерозв’язаних питань. Наразі інклюзію в нас застосовують лише до людей із фізичними вадами, але інтелектуально здорових. Глибокої інклюзії, такої, як, скажімо, в Канаді, де в інклюзивних класах є діти з вадами інтелектуального розвитку, в Україні нема і відповіді на запитання однозначної також нема. Можемо допомогти людям, у яких є проблеми зі зором, слухом чи опорно-руховим апаратом, але інтелектуально вони такі, як ми. Якщо їм допомогти, усунути бар’єри, вони здобудуть повноцінну освіту у звичайному освітньому закладі. Але що робити з людьми з важкою розумовою відсталістю, ми не знаємо. Працюємо лише з тими, у кого збережено інтелект. У нас інша система освіти. В Україні діти мають чіткі програми, є набір ЗУН (знань, умінь і навичок), які школа має дати дитині, на заході в молодших класах діти малюють, бавляться, там акцент на тому, щоб вони відвідували школу й соціалізувалися, а чи зможуть вчитися – інше питання. Для нас в умовах інклюзії важливо не лише те, що дитина ходить у масову школу і їй там максимально комфортно, а й те, щоб школа могла навчити. Тому питання інклюзії є складним. Хоча всі документи й положення стверджують, що інклюзія – для всіх без винятку, не можемо займатися з окремими категоріями дітей і не звертати увагу на інших. Суть інклюзії в тому, що вона визнає кожного повноправним членом суспільства, а отже, всім без винятку потрібно надавати освітні послуги в повному обсязі.
Розмовляла Анастасія Коник