Все, що мав у житті, він віддав
Для одної ідеї,
І горів, і яснів, і страждав,
І трудився для неї.
Іван Франко
Пресумна, гнітюча вістка долинула з-за океану: 17 квітня 2013 року відійшов у вічність Осип Володимирович Кравченюк…
Коли запитати філологів, істориків, культурологів або ж богословів в Україні, чи відомий їм дослідник Осип Кравченюк, мабуть, 99 відсотків дасть негативну відповідь. І дуже несправедливу відповідь, бо Осип Кравченюк заслужив, щоби не тільки ім’я його, а й праці були відомі тому народу, для якого він щиро та самовіддано працював протягом усього свого життя. На жаль, О. Кравченюк – не виняток. Якісь забудькуваті ми. Це зокрема стосується українських дослідників, які працювали поза межами України. При тоталітарному режимі, якщо вони не були впертими радянофілами, про них можна було згадувати хіба що гидкою лайкою. А з часом порідшали ряди дослідників. Ото ж я майже впевнена, що пишу першу (або, принаймні, одну з перших) у пресі України cтаттю про Осипа Кравченюка. Хотіла б помилитися….
Коли роздумую над життєвим подвигом професора Кравченюка, згадується Франковий герой Євгеній Рафалович (повість “Перехресні стежки”) та його кредо “Вихований, вигодований хлібом, працею і потом свого народу, він повинен своєю працею, своєю інтелігенцією відплатитися йому. Се перший заповіт, такий, від якого ніщо й ніяким способом не може увільнити його” [Франко І. Я. Зібрання творів : у 50 т.– Київ : Наук. думка, 1979. – Т. 20. – С. 291]. Таким, очевидно, був Заповіт Рідного краю, який взяв у мандрівку життя Осип Кравченюк, коли на двадцятому році життя покидав рідне Тернопілля. Усе подальше життя довелося прожити йому на чужині, одначе він завжди стояв на сторожі Рідного Слова.
Життєпиc Ocипа Володимировича Кравченюка досить типовий для його покоління та його краян. Він народився 7 жовтня 1924 року в інтелігентній родині в Тернополі. У липні 1942 року закінчив там класичну українську гімназію. Протягом деякого часу працював книговодом у цукроварні й у пивоварні. Виїхав з України в березні 1944 року, приєднавшись до тих численних українських блукальців-скитальців, які шукали в світі кращої долі. Ота вічна правда сумних Шевченкових слів: “Не гріє сонце на чужині, / а дома надто вже пекло”. Блудні діти (в англійській мові є такий місткий гіркотою термін self-exiled – “самозасланці“), вони покинули рідний край, коли там від крові хижіла земля (В. Симоненко). Та більшість із них плекали Україну в глибинах душ, тужили за рідними місцями, ця туга щеміла, пульсувала, билася, боліла, закликала до праці.
Спершу О. Кравченюк перебував в Австрії, що стала під час закінчення Другої світової війни тимчасовим прихистком для багатьох тисяч українців, а згодом переїхав до Німеччини. Студіював германістику як спеціальність і європейську історію як факультатив в Університеті Людвика-Максиміліана (Мюнхен), де в березні 1951 року здобув ступінь доктора філософії (згідно з тодішньою терміносистемою наукових ступенів і звань у Німеччині). У червні того ж року переїхав до США. 1960 року одержав ступінь магістра бібліотекознавства в Колумбійському університеті (Нью-Йорк). Працював у каталозі слов’янських мов того ж університету. З 1962 року викладав німецьку мову й літературу, порівняльне літературознавство й історію в Кінгз коледжі (Вілкес-Беррі, штат Пенсильванія), де одержав наукове звання професора 1972 року. Дійсний член НТШ з 1975 року, протягом деякого часу він був заступником голови Філологічної секції НТШ. Обізнаний зі світовою літературою зокрема з українською, науковець відчував, наскільки несправедливим є той факт, що українська література так мало відома у світі, як і наш нарід загалом. Умови його життя та праці сприяли тому, що при мурашиній працездатності О. Кравченюк став видатним бібліографом чужомовної україніки, без розвитку якої не мислима євроінтеграція нашої культури. Взяв на себе велетенську роботу, яку не міг здійснити ніхто в Україні через відсутність джерел. Водночас така бібліографічна інформація абсолютно необхідна, якщо розглядати нашу культуру, нашу історію в контексті світовому. За своїм характером праця бібліографа, з одного боку, – каторжна: інколи доводиться переглянути стоси періодики, щоб знайти (а часом і не знайти!) одну скромну позицію. Але ж водночас це праця – творча, сповнена радістю наукового пошуку… Пишу оце про Осипа Володимировича, а в уяві своїй бачу благородних наших бібліографів – М. Комарова, В. Дорошенка, І. Калиновича, Ю. Меженка, Ф. Максименка, Я. Стешенка, Б. Ясінського, М. Мороза, М. Тарнавську… І уявляється мені серія книжок про їхнє подвижницьке життя, про прагнення показати світові свій край у дзеркалі бібліографії… Коли ж нарід наш навчиться вшановувати своїх подвижників?!
О. Кравченюк був першопрохідцем у багатьох галузях. У його бібліографічному огляді “Україніка західноєвропейськими мовами від 1945 до 1962” (1964) прокоментовано 158 різномовних публікацій із багатьох аспектів українського життя. Дізнаємося чимало про зовсім невідомих нам науковців різних народів, що писали про Україну, знайомимося також із розвідками Ю. Шевельова, Ю. Луцького, Я. Б. Рудницького окремими західноєвропейськими мовами. Науковець також уклав покажчики “Шевченкіана німецькою мовою” (1963), “Шевченкіана англійською мовою” (1964), що охоплюють основні переклади творів Т. Шевченка німецькою і англійською мовами та праці дослідників відповідними мовами. Опублікована в “Сучасності” бібліографічна розвідка “Шевченкіана німецькою мовою” охоплює дуже стисло всю історію німецькомовної шевченкіани від першої нотатки про поему “Гайдамаки” в лейпцизькому періодичному виданні “Jahrbuch für Slawische Literatur, Kunst und Wissenschaft” в 1843 р. (№ 1. – С. 81) до публікацій 1961 р. з професійним перекладознавчим аналізом. Розвідка “Шевченкіана англійською мовою” особливо мені дорога, бо щемливий спогад про неї веде мене до ірпінської оселі Григорія Порфировича Кочура. “Університетом перекладознавства” називали цю оселю в 60-80 роки XX сторіччя, бо її благородний господар, негласно керуючи перекладозначим процесом в Україні, був причетний до вишколення всіх сучасних фахівців з перекладознавства. Я мала щастя систематично відвідувати Ірпінь, протягом десятиріч Григорій Порфирович перечитував і виправляв усе, що я збиралася подати до друку. Якось у січні 1965 року приїхала я до Ірпеня, і Григорій Порфирович показав мені укладену Осипом Володимировичем бібліографію англомовної шевченкіани, опубліковану в трьох випусках журналу “Сучасність”. На той час я вже близько двох років працювала в галузі англомовної шевченкіани, та все ж знайшла в розвідці чимало мені невідомого. Звідкіля в Григорія Порфировича примірники “Сучасності”, я не питала: таке запитання було б принаймні нетактовним в “часи глухонімії” (Леся Українка). Ксероксів ми не знали, ото ж усю ніч я переписувала бібліографію. Яке ж то щастя було для мене!
О. Кравченюк – автор шевченкознавчих розвідок “Чужинецькі перекладачі творів Т. Шевченка й автори праць про нього; біографічні замітки” (1980), “Початки культу Тараса Шевченка в Галичині” (1989), кількох ювілейних статей про Т. Шевченка в україномовній пресі США. Він – автор праць з чужомовної літературної україніки (“Культ Лесі Українки в Америці”, 1997; “Богдан Лепкий в Америці”, 1998), зокрема франкіани (“Особисті зв’язки Івана Франка з чужинцями”, 1968; “Культ Івана Франка в Америці”, 1994); історії української імміграції в Америці (статті “Українці на Гавайських островах”, 1982; “Українці в Америці”, 1985). У цих статтях подано детальний огляд організованого життя нашої еміграції та показано, наскільки це організоване життя упродовж останніх ста років спричинилося до збереження української ідентичності в Америці.
О. Кравченюк – дослідник історії українського релігійного життя в США, діяльності митрополита А. Шептицького (книжки “Митрополит Андрей Шептицький в англомовних публікаціях”, 1961; “Велетень зо Святоюрської гори: причинки до біографії Слуги Божого Андрея на підставі західноєвропейських джерел”, 1963).
Не можна без хвилювання читати надзвичайно містку інформацією статтю “Початки культу Тараса Шевченка в Галичині”. У ній, зокрема, детально описано величне святкування сторіччя від дня народження Т. Шевченка, що відбувалося 27-28 червня 1914 р. у Львові. І стає тривожно: як святкуватимемо Шевченкове 200-річчя наступного року? Як зросла та викристалізувалася наша національна свідомість за сто років? Чи буде це дійсно всенародне святкування, гідне політично зрілої нації? Чи святкування для VIP-осіб (проштовхують в нашу мову такий гібридно-суржиковий вислів!), яким воно й не дуже потрібне?
До речі, цю дуже цікаву статтю О. Кравченюк опублікував у тижневику “Народна воля”. На жаль, тепер цей тижневик уже не виходить, а започатковано його ще 1911 року. З червня 1987 року до грудня 2006 року редактором тижневика був відомий діяч української еміграції у США – Микола Степанович Дупляк, завдяки якому тижневик став непересічним джерелом інформацій про українську культуру, історію, духовність, прекрасним виховним засобом для численних читачів. Від 2006 до 2008 був місячником, а тоді зник. Виходив протягом 98 років…
Досліджував О. Кравченюк сприйняття творчості Г. Ібсена та Г. Гауптмана в українській літературі, кореспонденцію українських науковців з професором Віденського університету В. Ягичем. Був автором численних статей у збірнику українських письменників “Слово”, тижневику “Народна воля”, журналах “Сучасність”, “Патріархат”. Чимало дуже цінних і вартісних матеріалів зберігає домашній архів покійного. Завершую статтю бібліографічною інформацією про найвагоміші праці О. В. Кравченюка, подані в хронологічному порядкові.
Тв.:
1. Митрополит Андрей Шептицький в англомовних публікаціях. – Йорктон, пров. Саскачеван : Бібліотека Логосу, 1961. – 25 с. – (Т. 27);
2. Шевченкіана німецькою мовою // Сучасність. – 1963. – Ч. 3. – С. 59-81;
3. Україніка західноєвропейськими мовами від 1945 до 1962 // Слово (Зб. укр. письменників у екзилі). – Нью-Йорк, 1964. – Т. 2. – С. 336-367;
4. Шевченкіана англійською мовою // Сучасність. – 1964 – Ч. 3. – С. 110-119; Ч. 8. – C. 70-84; Ч. 12. – C. 105-118;
5. Велетень зо Святоюрської гори: причинки до біографії Слуги Божого Андрея на підставі західноєвропейських джерел. – Йорктон, пров. Саскачеван : Бібліотека Логосу, 1964. – 148 с. – (Т. 34);
6. Особисті зв’язки Івана Франка з чужинцями //Записки НТШ. – 1968. – Т. 184. – С. 89-102;
7. Чужинецькі перекладачі творів Т. Шевченка та автори праць про нього; біографічні замітки // Америка. – 1980. – 21-25 берез.;
8. Українці на Гавайських островах. – Йорктон, пров. Саскачеван, 1982. – 37 с.;
9. Початки Української греко-католицької церкви в Америці. – Детройт, шт. Мічіган, 1985. – 43 с.;
10. Українці в Америці // Ювілейний альманах Українського братського союзу з нагоди 75-ліття (1910-1985). – Скрентон, Пенсильванія, 1985. – С. 83-102;
11. До історії взаємин українських науковців з чужинцями // Записки НТШ. – 1987. – Т. 205. – С. 509-537;
12. Початки культу Тараса Шевченка в Галичині // Народна воля. – 1989. – 11-18 трав.;
13. Століття народин Тараса Шевченка 1914 року // Свобода. – 1989. – 31 трав.; 14. Гергардт Гавптман і українська література // Записки НТШ. – 1993. – Т. 211. – С. 261-274;
15. Степан Смаль-Стоцький і Ватрослав Яґіч // Записки НТШ. – 1996. – Т. 212. – С. 317-327;
16. Культ Івана Франка в Америці // Любіть Україну. Альманах Українського братського союзу. – 1994. – С. 183-194;
17. Культ Лесі Українки в Америці // Альманах Українського народного союзу. – Джерсі-Сіті ; Нью-Йорк. – 1997. – С. 151-158.
18. Богдан Лепкий в Америці // Свобода. – 1998. – 2 січ. – C. 7.
Роксолана Зорівчак,
професор, завідувач кафедри перекладознавства і контрастивної лінгвістики