Наше життя подібне до пари, яка є на короткий час, або нагадує нам казку, що має гарний початок і швидкий кінець. Напрошується тут ще мудрий Монтеск’є, який свого часу сказав: “Дуже жаль, що маємо так мало простору між тим часом, коли ми були ще дуже молоді і часом, коли ми стали дуже старі”. І кожен із нас на цьому світі є чимось оригінальний. Відома вічна циклічна істина: все краще, мудре і світле повертається та помножується. Було б добре задокументувати в спогадах для наступних поколінь штрихи портретів цікавих і своєрідних людей і, навіть на перший погляд дещо до кінця незрозумілих, неодновимірних і, можливо, комедійних, з якими зустрічаємося і які згодом, як зрештою і ми всі, відходять у вічність. Варто, щоб такі спогади писали не за замовленням, а за покликом душі, щирим серцем, і прийдешні покоління використовували б набутий досвід попередників і творчо розвивали.
Дуже мудрими та влучними античними цитатами та сентенціями наповнені художні й наукові тексти оригінального професора Андрія Содомори, письменника, поета, перекладача та науковця. Хоч би взяти ту сентенцію,як наприклад: “Воістину: ми втративши – оцінюємо…” Вона полонила мою душу й навіяла мені думку про те, чи не варто було б щось цінного пригадати зі свого життя, що в ньому залишило глибокі сліди, формувало його професійну сторону. Написане серцем відчуваєш фізично. Свої спогади я присвячую пам’яті Федора Івановича Шумиляка, непересічного викладача теоретичної граматики, фонетики та лексики сучасної німецької мови й художнього перекладу. До речі, 11 вересня поточного року минуло п’ять років від закінчення його земної мандрівки. Публікація цих згадок буде доброю пам’яткою про нього.
Вперше я познайомився з ним як абітурієнт на консультації з німецької мови в головному корпусі Львівського університету імені Івана Франка. Чоловік середнього зросту й віку ввійшов в аудиторію (сьогодні це А.111), привітався німецькою мовою і почав консультацію то українською, то німецькою почергово. Він відразу полонив присутніх абітурієнтів (а це були здебільшого сільські дівчата й демобілізовані з армії юнаки) своїм відмінним знанням німецької мови, її бездоганною вимовою.
Незабаром обставини склалися так, що наш консультант став одним із перших моїх екзаменаторів на вступних іспитах. Він запам’ятав мене в солдатській уніформі, у якій я складав вступний іспит з німецької мови, як сам часто згадував, надовго. Мушу зізнатися, що це мені імпонувало й тішило мене, особливо тоді,коли при цьому були присутні мої друзі. Я склав успішно всі іспити і став студентом Львівського університету, факультету іноземних мов, німецького відділу. Згодом з’ясувалося, що моїм першим екзаменатором на вступних іспитах до Університету був одним із шанованих викладачів кафедри німецької мови Львівського університету. Слід пригадати, що в мої студентські роки на кафедрі німецької філології працювали викладачами в основному жінки. Спочатку Ф. І. Шумиляк був на кафедрі другим чоловіком після її завідувача (проф. Б. М. Задорожного). У жіночому колективі говорити багато не любив і здавався “сухоголосним”, людиною в собі. Але це були перші враження. З часом виявилося, що він синтезував у собі багатогранні знання, потрібні для лету думки, яку висловлював завжди гордо, аргументовано, авторитетно, був переконаний у її науковій об’єктивності. У своїх судженнях, передусім про лінгвальні, фонетичні явища, про питання художнього перекладу був точний як науковець і математик, своєрідний “снайпер”. Він багато курив. Тому на перервах шукав собі компанії з чоловіками інших кафедр факультету або перебував у фонетичному кабінеті. Курили також на сходовій клітці біля вікна.
Тут на перервах збиралися студенти-германісти й інші, оточували Ф.І. Шумиляка й відбувалися цікаві, бурхливі дискусії на лінгвістичні й актуальні суспільні теми. Федір Шумиляк, хизуючись своїми феноменальними знаннями, любив перевіряти студентів, чого вони вже навчилися, перебуваючи в Університеті. По суті, це було продовженням занять, які відбувалися на парах,але вже поглиблене вивчення різних аспектів німецької мови (лексики, фонетики, граматики) у цікавих формах, шляхом питань і пошуків правильних відповідей на них. Набуте в цих дискусіях запам’ятовувалось на все життя. Особисто мені запам’яталися глибокі думки та роздуми про філософський і граматичний час, співвідношення між часом та аспектуальною семантикою, і мовні засоби його вираження в національних мовах. Запам’ятав різницю між поняттями: лінгвальний-лінгвістичний,інваріантний мовний склад-варіантний (мовленнєвий) склад, тотальна і часткова силабічна кооптація та багато інших понять, навіть маститі лінгвісти сплутували терміни. Розроблена ним теорія складу жваво обговорюється в науковому лінгвістичному колі. Те, що Федір Шумиляк був відкритий для дискусій зі студентами, не означає, що вони завжди одержували готову відповідь чи готову інтелектуальну лінгвістичну лабораторію. Часто вони повинні були збирати немало “шкарпеток вранці і готувати їсти ввечері”. Іншими словами, вони змушені були (звичайно, хто мав спрагу знань) перелистати масу лінгвістичної літератури і словників, докласти чимало зусиль, щоб задані ним теоретичні лінгвістичні парадигми перетворити в практику знань.
Одного разу, а це було перед Різдвяними святами, перебуваючи в колі студентів, які зібралися на сходовій клітці, що веде на факультет іноземних мов, Шумиляк Ф. І., звертаючись до молодих германістів, поставив перед ними нелегкі завдання приблизно такого змісту: “Ти кажеш…,– робить маленьку паузу і далі продовжує з деякою іронією, – …що вже на цьому курсі. Добре. Ти, напевно, знаєш, як сказати німецькою мовою: керівна роль комуністичної партії,боротися за мир, соціалістичне змагання. Живеш у селі і, напевно, на Святий вечір поїдеш додому. Бабусю маєш? Побачиш, як вона буде мак терти на кутю і буде цікавитись твоїми знаннями німецької мови, і може тебе запитати, як ти сказав би німецькою мовою, що вона робить. То як же буде німецькою мовою: терти макогоном мак на кутю?”. Або ще такі фрази Федора Шумиляка, у яких були реалізовані певні граматичні явища: Вона вмирала, вмирала, але не вмерла. Кому як кому, а тобі я скажу; кого як кого, а тебе все ж таки я поважаю (люблю), чи: кого я не питав, ніхто не читав цієї книжки і т.д. Студенти: тик-мик і були загнані в глухий кут. Такі завдання спонукали їх до самостійного мислення і самостійної роботи. Звичайно, хто цього хотів.
Щодо мене, то Федір Іванович залишив глибокі сліди у формуванні мого педагогічного досвіду. У пам’яті досі своєрідно відлунюються живим голосом характерні для Федора Шумиляка його розум, оригінальний лінгвістичний спосіб мислення, лексика, побудова фрази, її фонетичне звучання. Пригадую, якось одного разу після лекції із так званого наукового комунізму ми зустрілись на тій же площадці сходової клітки і в розмові я сказав йому, що був на лекції з наукового комунізму і відчув,що наш лектор фанатично переконаний комуніст. Федір Шумиляк трошки задумався і в присутності доц. Андрейчука І., доц. кафедри класичної філології, який там теж із ним часто курив, приблизно сказав: “Комунізм – це взагалі непогана ідея, але вона могла б бути реалізована лише тоді, якби всі люди були б справжніми Божими ангелами. Оскільки таке не може бути, бо всі ті, хто плекає цю ідею, нагадують чомусь якнайменше таких ангелів”.
Федір Шумиляк був відкритий до лінгвістичних та інших дискусій. Але в розмові добре відчував, кого можна наблизити до себе, а кому виявляти недовіру. Часом, коли хотів висловити критичну думку щодо якихось комуністичних постулатів, яких не сприймав, чи органів тодішнього режиму й чиновників, застановлявся над тим, про що говорив, бо знав, до чого це може призвести. У розмовах на так званому ФПК і при зустрічі з іншими людьми не витримав до кінця, казали “погорів” і був звільнений з роботи, будучи насправді невинним. Він для влади і ні для кого загрозою не був, крім того, що мав добрі знання з багатьох наук і в самому способі мислення. Федір Шумиляк був не тільки лінгвістом з великої букви, а й ерудованим гуманітарієм взагалі: істориком, філософом, богословом, психологом, тільки не методистом. Його мало цікавила примусова дисципліна, присутність в аудиторії студентів. У нього міг добре вчитися той, хто цього хотів. Він просто цього не розумів, як можна змушувати вчитися. Пригадую, коли в нього на лекції з теоретичної фонетики було з 20-ти лише 2-3 студентки і він все одно читав для них лекцію. Якщо хтось хотів мати конспект його лекцій, то він міг його позичити тільки в Христини Назаркевич, яка регулярно відвідувала його лекції (тепер Назаркевич доцент кафедри німецької філології Львівського університету). Мав своєрідне світобачення, вважав наше буття на землі суєтою суєт, яка проноситься над землею і зникає, як порох. Однак неодноразово підкреслював, що все, що існує в нашому світі, як і сам світ, має свого автора. Він виділяв далеко не дилетантські зацікавлення до філософського богослов’я. Навіть при оцінці самого феномена мови він долучався до тих,хто вважає її високою даністю. Теорія Дарвіна, войовничий атеїзм і багато іншого часто терпіло крах в дискусіях з ним на релігійні теми. Він добре знав Біблію як науку, але ніяк не міг збагнути логічності деяких біблійних понять і аргументацій християнських постулатів, тому сам собі часто ставив запитання.
Федір Шумиляк жив чесно і правдиво. Подібно до Григорія Сковороди уникав окупацій метушнею, хотів, щоб на серці було не каламутно, а чисто, радісно, хоч добре розумів і не один раз про це говорив, що ця штука, яку ми всі називаємо життям, не завжди, як та чиста вода синіх гір, не раз воно втягує людину у свою буденну круговерть. І тому все своє активне життя будував собі помаленьку скромний невеличкий особняк.У пам’яті й досі виникають уявні образи його контурів, подвір’я з маленьким городом з клумбочками квітів, які дуже любила його дружина Христина Федорівна. Згадується маленький столик, який стояв в одній з кімнат поруч зі спальнею, за яким ми пили з Федором Івановичем і його дружиною чай, як тільки я приходив до них (а це було часто). Дітей у них не було, і тому вони любили гостей. Інколи пригощали мене смачним вином для підняття настрою. Як сьогодні бачу уявно кімнату, в якій знаходилося багато рідкісних цікавих книжок, його бюрко як він називав робочий кабінет з невеликим столиком, на якому стояла друкарська машинка. Одного разу (пам’ятаю, що це було восени), Федір Іванович показав мені свою бібліотеку, дозволив її оглянути і навіть щось собі взяти. Він уже не працював і проф. Богдан Задорожний, завідувач кафедри німецької мови, доручив мені читати курс лекцій з теоретичної фонетики. Оглядаючи бібліотеку, я побачив багато цікавих книжок з цього курсу, але не насмілився попросити. Тоді він сам вибрав дві книжки і подарував мені з посвятою, це були: фонологія сучасної німецької мови Г. Майнгольда і Е. Штока (1982 р.) та теоретична фонетика тієїж мови Н. Авазбаєва.
Я часто бував у нього вдома. Мені було цікаво дискутувати зним на різні теми, навіть і за межами університету. Інколи допомагав йому по господарству. Одного разу весною він запросив мене понаглядати за його будинком кілька днів, бо хотів поїхати з дружиною до Ходорова відвідати брата і сестру. Я погодився. Мав ще маленький обов’язок – доглядати його собаку, якого вони з дружиною дуже любили. Собака був мирний, вихований, бачив мене там вдома декілька разів. Я трохи переживав, бо не був упевнений, наче відчував, чи зможу дати з собакою раду. У день поїздки до Ходорова Федір Іванович залишив мені ключ від дому, дозволив користуватися книжками, які мені подобатимуться, і поїхав на вокзал. Я, поцікавившись деякими рідкісними виданнями, вийшов на подвір’я, оглянув город (це була весна), побачив ще кусочок недокопаного городу і вирішив добровільно його копати. Пам’ятаю, як, трохи покопавши, я сів на призьбі хати відпочити. Собака бігав, трошки грався зі мною. Відпочивши кілька хвилин, я хотів піднятися і продовжувати копати город. Тут підбіг собака, який сидів недалеко, спонукаючи мене до гри з ним, сів навпроти мене і не хотів, щоб я піднявся і продовжував свою роботу. Він гавкав до мене і не дозволяв зрушити з призьби будинку. Гавкав щораз агресивніше, я злякався і продовжував сидіти. Так ця процедура тривала близько півгодини. Потім собака відбіг на город, і я лише тоді зміг продовжувати роботу. Забавна була історія!
На основі всього, що збереглося в моїй пам’яті, хотів би зауважити, що Федір Іванович умів цінувати й поважати справжні людські цінності і мав свої принципи, торгівлю якими обходив він різними способами. Не йшов на компроміс із совістю. Звідси ж несприйняття всякої половинчастості. Жити за такими мірками, триматись своєї позиції важко кожному, а особливо людині думаючій, творчій, коли вона все пропускає крізь серце. Так вже трапляється,що такі люди нас рано залишають і тоді довго стікає тривогою і неспокоєм розкрита рана. Дуже шкодую, що не вдалося записати на диктофон дещо важливого із спогадів Федора Шумиляка з часу його навчання в гімназії.
Сенсом його життя були пошуки істини: чи то світло буття, чи лінгвальної природи лінгвістичного явища. “У кого мандат на істину – важко сказати”, – повторював Федір Іванович. “Головне тут, щоб не порушувати інструкції природи і Святого письма. Кожному своє”. У наш час найбільш популярно цей феномен визначила наша прекрасна поетеса і філософ Ліна Костенко:
Не гідно бути речником юрби
Раби рабів ще гірше, ніж раби.
Грядущий хам вже навіть не гряде
Уже він сам в грядуще нас веде….
З відходом Федора Шумиляка у вічність українська германістика зазнала втрати, принаймі в галузі лексики, теоретичної граматики та фонетики. Добре було б, якби таких людей, як Федір Іванович серед викладачів вищої школи була хоча б “критична маса”. Є. Шендельс автор відомої німецької граматики дуже шанувала його знання німецької мови і, як говорили, ніби була у нього навіть закохана. Важко мені підібрати фрази, якими я хотів би завершити дещо із спогадів про свого оригінального вчителя німецької мови Федора Шумиляка. Проте добре знаю, що буду його пам’ятати до кінця своєї земної мандрівки у вічність.
Ярослав Гаврилишин,
доцент кафедри
німецької філології