Ігор Сенечко,
студент 4 курсу історичного факультету
Спогади на все життя
Тривожно-дивовижна німота
поснулої
зляканої вулиці,
я тут народився. Я тут виростав!
тут все до ніг моїх тулиться…
так печально, що роки летять,
але ці спогади – на все життя!
Лиш прислухаюсь – шелест березовий…
лине з поля – нуртує дух,
тут я брав уроки в поезії.
на душу тендітну…
на серця слух…
і живуть оті мелодії
назавжди в мені… до скону…
я став злодієм
весни
(і забобонів…)
цілую пристрасно її
таку солодко-сонну…
вмиває ранок
запашним туманом
і витирає вітерцем
моє закохане лице,
я вийду в поле – всім подякую
і заспіваю залюбки!
а як же любо пахне маками!..
який цей аромат тонкий…
неповторний…
вже печаль мене не огорне,
ані мрії мої…
ні думки…
я довго ще гуляв у травах –
всміхалось сонечко яскраве
і тануло в очах.
а травень
спав на плечах…
а потім ще довго вдивлявся в блакить,
ловив таємничість неба.
тут дорога мені кожна мить.
і слів не треба…
і далі все біг кудись… ринув…
де тиша… де мова без сміття…
й чому саме тоді прокинувсь???
але ці спогади – на все життя…
Матусі на 8 березня
Принесу із поля мамі котиків
і поставлю на столі,
нехай гріють їх сонячні дотики
так, як гріють, мамо, руки твої!!!
Ще трохи… Уже близенько –
і нарешті мій рідний поріг.
Тут матуся дорогенька
мене чекає край воріт.
Прийду й обійму – так сильно-сильно,
руки поцілую золоті.
Мамо, я став птахом вільним
і таким самостійним в житті…
ти прости мене, прости,
О скільки ж настраждалась ти,
а я ж так прагнув заспокоїти,
сердечний біль отой загоїти.
Твій океан безмежний доброти
допомагає мені у всьому,
вертаюся, вертаюся додому…
Матусю, дорога моя, мила,
я дякую за те, що зростила
піснями-колисанками
й палкою любов’ю.
Хай же Бог дарує сили!
Дарує міцного здоров’я!
А щастя, щастя
в нас буде до старості!
Обіцяй усміхатися часто,
а плакати тільки з радості.
Я люблю тебе найбільше на світі,
Ти найдорожче, що в мене є,
хай завжди з тобою тепле літо
гріти не перестає!
А ти й далі – вся у праці,
все розписано “по годинах”,
Досить, мамо, мені вже за 20,
все за тебе зроблю, присядь…
Не послухаєш. Далі в роботі вся,
звикла вже до цього ритму життя.
І я б на все пішов, на все погодився б,
аби ти тільки довго жила!
заспівай мені колискову тихенько,
я засну на руках твоїх при вечірній порі..
Ти вічно зі мною, дорогенька,
біля рідних батьківських воріт…
Христина Потапенко,
студентка 4 курсу юридичного факультету
До композиції Мирослава Скорика
“Glory to God”Музика, що прославляє Бога,
Немов легенький подих вітерцю,
Що підніма до небозводу
Душу стомлену, живу.
Мелодія божественна лунає,
І спокій тихо огорта.
Усі турботи забирає,
Поранена лікується душа.
Що нота перша – то любов,
А друга – щира вдячність.
Третя – найпрекрасніше – добро,
Четверта – щастя – це багатозначність.
Старенька скрипка знов співає
Мелодію божественну оцю.
І світу Бога прославляє,
Таку мелодію надай свому життю!
Мар’яна Батюк,
студентка 4 курсу історичного факультету
* * *
Іще відродиться поволі
Свята земля на Україні,
Коли воскреснуть з мертвих душі,
Що віддали життя за волю.
І піде дух борців по Україні,
У кожнім серці він зерно покине,
Яке дасть плід і час настане,
І нація єдина стане.
Свідомість у людей проснеться,
Національна гідність піднесеться,
Візьмуться всі брати за руки
І не терпітимуть більш муки.
Ми з прапорами у руках
І чистими думками у серцях
Покажемо світу, хто ми є,
І не дозволимо зламать себе.
Ніхто вже більше не посміє
Улестити і обдурити,
Бо ми – єдині, сильні, вільні
І вже назавжди вірні-вірні.
* * *
І знову відстань поміж нами,
Мій любий друже, я живу лиш Вами…
У сні, уяві, мріях і думках
Ця віддаль сіє в мені страх.
Не перед майбутнім і незнаним,
А щоб не розлучили із коханим,
Вас не бентежить мій неспокій,
Та доля не дарує щастя копій.
Тому тривожно б’ється серце,
Але душа співа гучних пісень.
Моє життя лише до Вас відверте,
Для мене щастя – кожен з Вами день.
* * *
Відпусти моє серце сьогодні,
Щоб думки не посміли торкнутись безодні
Подаруй мені спокій душі,
І я навік стану другом Тобі.
Ми забудемо про разом проведені дні,
Небагато було їх, та які чарівні,
Будемо з Тобою дружить навесні,
І більш не приходить коханням у сні.
Остап Паляниця,
студент 4 курсу філософського факультету
* * *
Якби я знав, що щастя – це ти, я б ніколи тебе не відпустив.
Якби я знав, що щастя – це я, я б ніколи не покинув тебе.
Якби ніхто ніколи не казав “ніколи”, ніхто ніколи не придумав би “ніколи не кажи ніколи”
Якби я знав, як правильно жити, я б ніколи цього не писав.
Якби я знав що таке щастя, я б ніколи не був щасливим.
Якби я міг щось змінити на краще в твоєму житті, я б повісився.
Якби я міг змінити щось на краще в житті людства, я б був щасливим.
Якби я був відомим, мене б всі знали, і я нікому не був би потрібен.
Якби я вмів читати думки, я б дуже швидко збожеволів.
А так в мене ще є шанси.
Що лікує всі хвороби?
Щастя… ,
Смерть… ?
Катерина Фігура,
студентка 3 курсу філологічного факультету
Мова. Українська?
І сміх, і гріх, і сльози, й біль. Але вона все ще є. Упевнено жевріє, виборюючи собі місце у сферах нашого життя – духовного, політичного, культурного. Палкі вуглинки української мови, розжарені на патріотизмі, прагнуть розпорошитися по всій території України й потрапити в серце і розум усіх українців. Аби кожен житель “від Сяну до Дону” самоідентифікував себе як українця з історичною пам’яттю, яку потрібно ще не раз переосмислити крізь призму патріотизму та глибокого свідомого націоналізму. Зрештою, лише самоідентифікація кожного як українця, носія української мови, її хранителя зможе дати позитивний результат. Якщо ж усі ці функції носія, переосмислювача та оберігача українського перекласти на одну людину, хай то буде президент, міністр, ?депутат чи герой-обранець із народу, то жодного дива нам із того не буде. Бо коли справа стосується патріотизму, то один у полі – не воїн. Його зламають, поб’ють і викинуть на глум та на погрозу решті заворушників.
Тому внутрішня самоідентифікація і свідомий пошук своїх національних пріоритетів – те, що має зробити кожен. Уже сьогодні. Уже зараз. У цю хвилину. У цю секунду. Чому?
Бо – історія. Бо – культура. Бо – політика. Ці три гілки – квінтесенція розвитку будь-якої держави. Вони мали б гармонійно сплітатися в одну міцну площину, що стала б хорошим базисом для становлення та функціонування державної мови, української. А натомість – хаос. Кожна з гілок має свою траєкторію розвитку, недотичну з іншими. Українську мову, саме ту ланку, яка могла б їх об’єднати, навпаки, кидають у народ як яблуко розбрату, вона стає ціллю та інструментом політичних агітацій. Те, чи не єдине беззаперечне, що ми маємо, самі перетворюємо на щось сумнівне та нестабільне.
Так, ми нація, яка впродовж принаймні трьох століть проіснувала фактично в режимі постійного геноциду, етноциду і лінгвоциду. Але спромоглася вибороти себе і свою мову. Вибороли і забули, пустили на самоплив, на саморозвиток. Забули обіцянки любити й леліяти?
Неорадянська пропаганда – ідеологія нашої сучасної влади. Бо вона вийшла із совдепімперської дійсності. Чи вийшла совдепімперська дійсність із них? Ні. Чи вийде колись? Не факт. Потрібна заміна політичних гравців, як у футболі. А поки що… У їхньому політичному коді не зафіксовано поважати і любити своє. А навіщо? Є брак національної свідомості. Є змішане знання української і російської мов. Є суржик. Так легше. Змирилися.
Отак і живемо. Мова-чужинець паразитує на нашій українській мові. Мова-паразит, якої можна позбутися, але ми цього не робимо. Тому що потрібно надто багато сил і любові до рідної мови, потрібна зібраність і цілеспрямованість. Потрібне відчуття патріотизму свідомого, справжнього, а не патріотизму із політичних буклетів чи комерційних реклам.
Ми або надто гуманні, або надто несвідомі, або надто дурні. Ми так легко віддаємо свою мову на довге і нудне поїдання російській. Підписано законопроект, надано російській мові ще більше законного місця, а українську лояльно, тактовно посунуто. А ми обурено мовчимо. Споглядаємо.
У народі кажуть:”Кожна палка має два кінці”. І якщо в історичній та політичній сферах питання української мови досягло свого критичного апогею, то у сфері культурній, на мою думку, українська мова Є. Нею пишуть, автори спілкуються нею з читачами, між собою, друкують критичні статті, створюють патріотичні журнали. З-під їхнього пера (чи, радше, клавіатури) вилітають україномовна проза, поезія, драматургія. Література якісна, писана добірною українською мовою, талановитими авторами. Є.
Самосвідомість. Активна участь, а не пасивне споглядання. Кожен окремо вирішує долю української мови і, водночас, усі разом. Це питання консенсусу і спроможності до нього дійти.
Чи є українська мова єдиною державною? Так. І історія – на моєму (нашому) боці. Неправильне її трактування чи подання – проблема історичних дискурсів. Пропоную відірватися хоч на хвилину від буденності і звернутися до українця в собі, якого ви вже приспали мелодіями російського телебачення на українських екранах. До українця з українською душею, українськими історичними болями, українськими думками, українським світоглядом, українською ментальністю… Усе в нього українське. А мова?