Фото 1. Студенти Університету – учасники Другої світової війни (1949)
Історія профспілкового руху у Львівському університеті почалася 1868 року. Саме тоді крайова шкільна рада Галичини ініціювала заснування “Товариства педагогічного” у Львові. Згідно зі статутом, основним його завданням була турбота про шкільництво і справи виховання в краї. До товариства увійшли викладачі Університету, вчителі – поляки й українці.
Друкованим органом товариства був двотижневик “Школа”, що виходив польською мовою й одержував щедрі дотації від Галицького сейму.
Попри свою змістовність, пропольський часопис не надавав проблемам українського шкільництва належної уваги, оскільки їх не було серед пріоритетних завдань “Товариства педагогічного”.
1869 року в Східній Галичині польську мову запроваджено як державну. В умовах подвійного іноземного панування ідея національної консолідації українців набуває особливої гостроти. Найсвідоміша та найактивніша частина тодішнього українського суспільства, яка розуміла вагу і значення національної школи та її вчителя як важливого чинника відродження українського народу, усвідомлювала, що багатонаціональним педагогічним об’єднанням із пропольськими настроями потрібно протиставити впливи таких учительських товариств, які дбатимуть насамперед про національну школу і національне виховання.
Саме тому в листопаді 1880 року у Львові відбулася Шкільна нарада, скликана за ініціативою львівських професорів Університету та викладачів гімназій Омеляна Огоновського, Анатоля Вахнянича, о. Олександра Стефановича, Омеляна Партицького, Романа Заклинського, Франца Костяка, а також шкільних службовців Амброзія Яновського, Корнила Сушкевича, Дмитра Вінцковського, редактора “Діла” Володимира Барвінського, о. Івана Величка, яка започаткувала українське педагогічне товариство.
Створений організаційний тимчасовий комітет склав статут “Руського товариства педагогічного”, який 6 серпня 1881 року затвердило Галицьке намісництво.
У статуті, зокрема, було зазначено: “Товариство ставить собі задачу: а) промишляти над потребами руського народу на пай шкіл народних, середніх і вищих, займатися основуванєм і розвоєм руських шкіл і підвищувати всякі справи виховування публічного і домашнього на основі язика руського; б) подавати членам поміч як моральну, так і матеріальну” (цитата мова оригіналу).
У 1896 році створено незалежну від владних структур організацію “Товариство народних вчителів в Галичині” (здебільшого поляків). Метою товариства його члени вважали захист учительських прав і боротьбу за збільшення матеріальної винагороди. 5 березня 1897 року відбувся перший з’їзд товариства, у якому брали участь і представники українського народного вчительства. На з’їзді ухвалили резолюцію, у якій зокрема була вимога зрівняти заробітну плату вчителя із заробітною платою державних урядовців нижчого рангу, зменшити термін обов’язкової праці від 40 до 35 років. Брали участь українські педагоги і в інших заходах разом із народними вчителями Австрії. Співпраця українських освітян із педагогами інших національностей давала реальні результати, а водночас привела до думки про потребу заснувати окрему вчительську організацію. Адже конкретні умови праці українського народного вчительства та ставлення влади й громадськості до нього переконували в історичній необхідності національно-професійного руху українських педагогів.
На цей час “Руське товариство педагогічне” втратило надію на допомогу вчителям з боку урядових структур, тому на загальних зборах 1897 року порушено питання заснування так званого “допомогового фонду” для членів товариства та їхніх родин. На ці потреби поступово почали надходити пожертви. Проте керівництво “Руського товариства педагогічного” розуміло, що фахові питання педагогів вимагають постійної турботи, а займатися ними так, як цього вимагав час, вони не могли. Тому, на думку проводу товариства, потрібно було створити окрему організацію.
Першим етапом у здійсненні цього замислу було крайове віче українського вчительства 18 липня 1904 року у Львові, в приміщенні Народного дому. Участь узяло 1392 вчителі з Галичини та Буковини, які ухвалили резолюцію, де серед великої кількості інших вимог найбільш гострими були такі: покращання матеріального становища вчительства, зміна дисциплінарного законодавства та деяких статей закону про освіту, що обмежували права педагогів. На зборах ухвалено рішення про заснування товариства “Самопоміч вчительська”, метою якого було насамперед допомагати своїм членам та їхнім родинам: давати грошові допомоги, позики, стипендії й сприяти в розв’язанні фахових проблем педагогів. Виконавчий комітет першого вчительського віча вирішив назвати професійну організацію українського народного вчительства так: “Взаємна поміч галицьких і буковинських вчителів і учительок”. Статут товариства затвердило 13 липня Міністерство внутрішніх справ у Відні спеціальним рескриптом під номером 29.530. Перші загальні збори “Взаємної помочі” відбулися 28 серпня 1905 року. У 1906 році до складу товариства входило 864 галицькі вчителі, серед яких і викладачі Львівського університету.
“Взаємна поміч” здобула помітне місце в профспілковому русі Галичини. Зокрема, 1930 року, незважаючи на високий рівень безробіття, членами профспілки були 2792 особи, а у 1938 р. – 2162. Організація видавала журнал “Учительське слово”, створила фінансово-кредитне товариство, підтримувала міжнародні зв’язки як член міжнародної конфедерації інтелігентів із штаб-квартирою в Парижі.
Фото 2. Відкриття Будинку вчених. На відкритті присутні члени Ради будинку вчених: доцент Долінський, професор Беркман, професор Смолінський, академік Савін, секретар ради Кнороз, голова ради академік Гніденко, голова облради профспілок Земляний (1949)
У листопаді 1908 року у Львові з ініціативи вчителя гімназії Ю. Стефановича створили “Учительську громаду” – станове товариство українських учителів середніх і вищих шкіл. До складу оргкомітету ввійшли: о. Степан Юрик, катехит учительської гімназії у Львові Юліан Стефанович, Кирило Студинський – професор Університету та гімназійні професори Степан Томасівський і Василь Щурат. Комітет склав статут товариства “Учительська громада”, який затверджено Міністерством внутрішніх справ 13 червня 1908 р. за номером 20455. Мета товариства: “а) підтримати всі справи, що мають на меті розвій і добро вищих шкіл, виховання і добро шкільної молодіжі, добро учителів і їх родин; б) взаємне ознайомлювання з новітніми здобутками науки, взаємне подаванє собі помічень і досвідів з обсягу учительської діяльності; в) познайомлюванє загалу суспільності зі справою вищих шкіл і здобутками науки” (цитата мовою оригіналу). Перший голова “Учительської громади” – професор Львівського університету М. Грушевський (1908–1912). Діяльність товариства “Учительська громада” була спрямована на боротьбу проти утраквізації гімназій і польських шкільних підручників, проти полонізації Львівського університету, на оборону офіційної назви “ український”, створення українських державних гімназій у великих містах Галичини. До 1939 року “Учительська громада” у Львові налічувала 490 членів, мала 12 філій і видавала свої друковані органи “Наша школа” (1909–1914), “Світло” (1921–1922), “Українська школа” (1925–1939).
Створення українських учительських товариств як професійних спілок – об’єктивна вимога того часу. Адже попри те, що на законодавчому рівні було зроблено немало для розвитку шкільництва (зокрема й українського), реальні обставини політичного, культурного та економічного життя держави не завжди позитивно впливали на нього. Небездоганною була підготовка вчителів у спеціальних закладах, складними – умови їхньої праці, які підсилювали низька заробітна плата й брак авторитету в суспільстві. Саме ці обставини негативно впливали на розвиток національної освіти, без якої значний поступ українців Австро-Угорщини був неможливий. Багатонаціональні вчительські об’єднання, де працювали й українські педагоги, не мали можливості зосередити першочергову увагу на проблемах їхнього шкільництва. Хоча саме їхнє функціонування дало поштовх до створення аналогічних українських товариств. Саме тут наші педагоги здобули перший досвід організованої боротьби за належний розвиток освіти і власні права.
З 1939 року, з приходом радянської влади, на теренах Західної України формували нові профспілкові об’єднання. Основним для всіх профспілок був фаховий принцип профспілкового будівництва. У 1945 році створено профспілку працівників, службовців і студентів вищих навчальних закладів Львова, працівників відділів Академії наук. Чимало тодішніх студентів Університету – вчорашні військові, учасники Другої світової війни (див. фото 1). Голова обласної Ради профспілки працівників, службовців і студентів вищих навчальних закладів у 1947–1949 роках – М. Максимович, майбутній ректор Університету.
Фото 3. Виступ самодіяльного оркестру юридичного факультету на Львівському ПВРЗ (1949)
1949 року відкрили Будинок вчених – профспілкову установу, з якою пов’язано чимало подій наукового, громадсько-політичного і творчого життя Львова та області. До першої ради Будинку вчених увійшли й провідні учені Університету, зокрема академік Савін, професор Смолінський, доцент Кнороз та ін. (див. фото 2).
У Львівському університеті на той час створено дві профспілкові організації – викладачів і співробітників (керівний орган – місцевий комітет) та студентів (керівний орган – профспілковий комітет). Місцевком Університету вів активну роботу для збільшення чисельності профспілки. Упродовж 1947–1948 років кількість членів профспілки зросла з 41% до 98% кількості працівників і становила 848 осіб. Відокремлена діяльність обох профспілок тривала до 1949 року. Упродовж цього періоду головами місцевкому Університету були: І. Сваричевський, О. Мороз, В. Лаєвський, а головами студентського профкому – студенти Кухар, Бакаленко. У 1949 році, 15–16 жовтня, відповідно до рішень Х Всесоюзного з’їзду профспілок, відбулася І Об’єднана профспілкова конференція Львівського університету, на якій об’єднано обидві профспілки з метою централізації профспілкових сил і коштів та передання досвіду молодим колегам. Головою місцевкому обрали М. Вареника.
Зрозуміло, що в ці роки діяльність профспілок цілковито контролювало партійне керівництво Університету. Досить часто членів профспілки залучали до виконання аж ніяк не профспілкових функцій, таких як ведення ідеологічної роботи серед студентів і населення, організація виїздів агіткультбригад, агітація на виборах тощо. За недостатність, а іноді й занедбаність такої роботи профспілка часто зазнавала суттєвої критики майже на кожній щорічній профконференції. Тоді ж профспілковий комітет Університету вів активну роботу з організації в колективі соцзмагання, розвитку культурно-масової та спортивної роботи, забезпечення працівників продуктами харчування, надання санаторно-курортних путівок, покращання житлових умов працівників. У підшефні колгоспи та на підприємства часто виїжджали колективи художньої самодіяльності, викладачі-лектори (див. фото 3). 1948 року, щоб забезпечити соціальний захист працівників і студентів, укладено першу Колективну угоду між адміністрацією та профкомом Університету.
Анатолій Бородчук
Продовження в наступному номері