Гостем “Університетських діалогів” Центру гуманітарних досліджень Львівського національного університету імені Івана Франка став відомий австрійський професор славістики Віденського університету (Австрія), Українського вільного університету в Мюнхені (Німеччина) та Католицького університету в Будапешті й Пілішчабі (Угорщина), україніст та мовознавець Міхаель Мозер.
У рамках візиту Міхаель Мозер виступив 16 березня в Дзеркальній залі Університету з публічною лекцією “Український П’ємонт? Галичина і українська мова у ХІХ–ХХІ ст.” Під час лекції австрійський професор розглянув історію української мови в Галичині, проблему розуміння “язичія” як історично виправданого терміна та проаналізував мовну спадщину Галичини і її внесок у сучасну українську мову.
“Стереотип Галичини як П’ємонту походить від початків ХІХ століття, міцніше він утверджується, коли в Російській імперії розвиток української мови гальмувався мовними заборонами 1863 та 1876 рр. Попри це, до Галичини в ХІХ столітті ставилися скептично як до осередку української словесності… Натомість, за історичними джерелами, тодішні галичани вважали себе передовою частиною українського народу, порівняно з “бідною російською Україною”, де настільки слабкою була українська свідомість… Така ситуація для багатьох звучить дуже актуально й сьогодні…”, – сказав Міхаель Мозер.
Попри дискусійність бачення Галичини в історичному контексті, професор наголосив на важливості збереження української мови саме на теренах Західної України та внеску Галичини у формування української мови сучасного зразка. Також Міхаель Мозер назвав недоцільним використовувати дефініцію “язичіє” на означення книжної мови, яку вживали у ХІХ ст. в Галичині…
“Фактично, в Галичині ще до революції 1948–1949 років була цілком повноцінна літературна мова, наявні всі жанри галицької мови… Бракує тільки єдиних кодифікованих мовних норм… Сьогодні слово “язичіє” використовують для означення всього, що не входить у рамки сучасної української мови, а це недоцільно…”.
Окрім публічної лекції, Міхаель Мозер у рамках “Університетських діалогів” 17 березня в Центрі гуманітарних досліджень узяв участь у семінарі “Інтелектуальна біографія”, де розповів про причини вивчення україністики, про місця, що найбільше вплинули на його становлення як особистості та про людей, які посприяли його особистісному розвитку.
“Яким чином Міхаель Мозер, син австрійця з містечка Ефердінґа й німкені з міста Ельблонґа, став україністом? Це запитання задає мені чимало людей, зокрема українців. Зазвичай відповідаю чесно й відверто, що так сталося радше випадково, – сказав Мозер. – У нас на кафедрі славістики, після розпаду СРСР, запровадили курс української мови… Просто вирішив на нього записатися… Так і виникло моє зацікавлення україністикою”.
Також австрійський гість Університету прочитав лекцію на філологічному факультеті “Якою мовою писав Тарас Шевченко?”.
Про сучасний стан української мови та її значення для нього самого Міхаель Мозер розповів “Каменяреві”.
– Ви сказали, що зацікавилися українською мовою майже випадково… Проте тепер Ви – визнаний україніст… Яку роль відіграє Україна та наша мова у Вашому житті?
– Для мене українська мова стала справді однією з улюблених мов. Помічаю, що щиро тішуся, коли десь чую українську мову. Це мова, яку дуже люблю. Хочу, щоб вона існувала, і це завжди дає мені додатковий поштовх для праці.
Це не означає, що не люблю інших мов, але українська мова – це моя праця, це складна ситуація цієї мови, це мої контакти з Україною, це українські люди… Дуже не люблю, коли хтось наступає на цю мову, що трапляється доволі часто. Щобільше, відчуваю якусь відповідальність за збереження української мови. Часто вступаю в полеміку на захист вашої мови, не тільки заради науки й моєї праці, а тому що певні люди говорять про українську мову не те, що є насправді… Це мене хвилює та обурює.
– Як славіст та дослідник багатьох мов, серед яких і українська, Ви володієте своєрідним поглядом збоку на мовну ситуацію в нашій країні… Як розцінюєте сучасну динаміку розвитку та побутування української мови?
– Трохи важко сказати… Найчастіше буваю тут, у Львові, де українська мова насправді живе, де нею розмовляють у побуті й на всіх рівнях… За межами Галичини, на українському сході, я теж маю багатьох знайомих – дуже гарних людей, що спілкуються чудовою українською мовою. І це безперечне досягнення двадцяти років української незалежності.
Зрозуміло, що країна не стає одномовною просто так, за одну ніч… Так не мусить бути. Хай російськомовний буде російськомовним, а носій суржика – носієм суржика в тих обставинах, у яких можна таким бути. Але треба дбати одночасно про те, щоб українська літературна мова, без ненависті до інших мов, якнайкраще поширювалася в державі. Розвиток національної мови допомагає всій країні, а не лише окремим категоріям людей, як думають противники української мови.
– Ви згадували про наступи на українську мову… Які загрози сьогодні існують для нашої мови і чи не загрожує їй, на Вашу думку, теперішня мовна політика української влади?
– Я ознайомлений із новою концепцією мовної та літературної освіти в Україні… Скажу відверто – доволі скептично ставлюся до так званої рівноправності української та російської мови на офіційному рівні. Є сумний досвід Білорусі, на прикладі якої ми бачили, як дуже швидко – після 1995 року, коли запровадили російську мову як другу офіційну, – ситуація білоруської мови погіршилася… Надзвичайно погіршилася…
Щодо необхідності захисту російської мови в Україні, то це теж не обґрунтовано. Постійно бачу мовне середовище в Києві, у Львові чи на сході і скажу, що російська мова тут не є під загрозою. Про Львів розказують байки, начебто тут переслідують росіян, російську мову і так далі, але це неправда… Значно менше чую української мови поза Львовом. На основі всього, що я знаю, не можу сказати, що російськомовна людина перебуває в поганій ситуації в Україні. Навпаки, коли буваю в різних кутках країни, часто, коли хочу говорити українською, мене запитують: “Вы что, со Львова?”… Це, як на мене, доволі промовистий факт…
Тому можна багато говорити про зміни до мовної концепції, але я не вправі цього робити…
– Які засоби варто сьогодні використовувати для захисту української мови?
– Основний засіб – якісна україномовна праця і толерантність щодо інших. Бо всякі ізоляціонізми та націоналізми не потрібні нікому в контексті мови. Необхідно відстоювати свою мову, свою ідентичність, на підставі якісної і плідної роботи. Це обов’язок нас усіх, бо лише кожен індивідуально може відстояти власні цінності…
Олег Вівчарик
Фото Олега Гордійчука