Скільки рук, і не завжди чистих, розпанахували своїм аналізаторським скальпелем тіло поетичного універсуму Шевченка. Отак, вириваючи з контексту потрібні цитати-думки, представники різних світоглядно-ідеологічних доктрин повсякчас намагалися і намагаються прихилити до себе світ генія, жодним чином не маючи на меті зазирнути всередину, збагнути ті невидимі, але дієві важелі, які мали безпосередній вплив на формування ідейного осердя його творчості. Тоді як саме через пізнання основоположних пунктів життєвого кредо письменника можна глибше зазирнути у неповторний світ його поетичного слова. Опорні світоглядні орієнтири Шевченка наскрізно наявні в його творах, їх виразно акцентовано, часто виведено на авансцену. Ідеал особистих життєвих цінностей, помножений на власне оригінальне розуміння національної аксіології, Шевченко прагнув донести до кожного. Всеосяжним зором пророка він зумів добачити й чітко окреслити заокруглену систему українських національних пріоритетів, які випливають із пізнання тривалого, нерідко досить гіркого, історичного досвіду буття етносу і з прогностичного бачення його майбутнього. Поет невтомно розставляв дороговкази, ословлював ті труднощі, що можуть виникнути на, як з’ясувалося, вельми складному шляху до самоідентифікації і практичного утвердження омріяних ідеалів.
Немало дослідників збивається на пошук сенсацій, педалювання периферійних тем, натомість основне у Шевченка досі є недовідкритим, непрочитаним до кінця. Національний пульс Шевченкової життєтворчості вже давно не вимірювали, вважаючи, що така потреба відпала сама собою після того, як центральний ідеал Кобзаря, ідеал свободи України було реалізовано. Однак Шевченкова муза волала не лише до підневільної нації, вона зверталася до нації державної, на яку в майбутньому очікує чимало боротьби, може навіть більше, ніж у минулому. Він застерігав у жодному разі не “заснути на вік-віки”, вдоволяючись малим – декларованою незалежністю, в якій ще більше “невольничих” тенет, аніж будь-коли. Тому потреба відчути пульсацію Шевченкової мислі як ніколи на часі. Він зумів висловити все те, що болить кожного українця, кожного з нас, він пізнав саму суть українського буття, він відчув, осягнув і окреслив ієрархію національних цінностей, він правдиво візуалізував у поетичному слові образ Батьківщини, сміливо дотикаючи до роз’ятрених ран, але не для того, аби вкотре завдати їй незаслуженого страждання, а для того, щоб у майбутньому зцілити, звільнити її розтерзане тіло від небажаних болячок.
Шевченкова щирість і правдивість, глибина розуміння і нездоланний внутрішній біль за незаслужено упосліджену націю зумовлені тим, що його “національне почуття питоме, природне, як дихання, воно дісталося йому в спадщину, від народження, живе у генах, у “крові””1.
Визначальне місце в системі Шевченкових цінностей посідає воля. Ота воля, яку письменник возвів у ранг святої, без якої людина ніколи на зможе пізнати себе, не може відчувати себе повноцінною. Ідеал волі належить до тих невід’ємних духовних потреб людства, який ніколи не втратить у ціні і завше буде спонукою до дії. Воля, свобода в Шевченка має два виміри: особистий і суспільний. Особиста і національна свобода – два вектори єдиного за суттю змагання поета. Вони яскраво проступають у художньому універсумі нашого Тараса. Ідея святої волі для Шевченка надважлива з багатьох причин, особливо статус першорядної прочитуємо крізь призму його життєвого шляху і життєвої мандрівки рідного краю.
Присутність Шевченкового слова у свідомості українства, попри численні намагання його причесати, показати у світлі чужих феєрверків, усе ж незнищенна. Усі наші, хоч і нечисленні ще, перемоги так чи інакше побудовані на ідеалах, які ословив Шевченко. Згадаймо хоча б наш останній День гніву. Хіба ж гасло “Разом нас багато, нас не подолати” не перегукується з Шевченковим “за правду, браття, єднаймося щиро”.
Усі спроби зробити Шевченка ритуальним, титулярним, плакатним, нечитаним, попри їх систематичність та певну ефективність, ніколи не завершаться успіхом, бо доки в нашому суспільстві будуть люди, які не розівчилися мислити по-українськи, тобто по-шевченківськи, доти існуватиме наша нація, пріоритетом якої й далі буде “єдиномисліє” неотруєних пристосуванством сердець.
Шевченка хочуть зробити неактуальним і застарілим, однак ніхто не може відмовитися від експлуатації його ідеалів. Скоро два століття, а чогось глибшого й новішого ніхто запропонувати не може. Хиби українського суспільства, які оприявнив Шевченко, не щезли, а, навпаки, поглибилися. Немає віри в себе. Усе ждемо Вашингтона “з новим і праведним законом” чи того німця, що “прийде й покаже”, а приходять, на жаль, посередності, часто “дядьки отечества чужого”, декларуючи беззаконня. Сучасні глитаї-владарі, щоправда, скороминущі. Скільки б вони не переступали законів і в агонії морального каліцтва не продовжували своїх повноважень, тої влади над мільйонами щирих українських сердець, яку має Шевченко, їм ніколи не досягти, бо владу правди ніколи не здолати брязкотом украдених мідяків, бо святість її ніколи не стерти зухвалою олжею.
Шевченко демонструє стереометричність бачення України: він аналізує те, якими ми були, висвітлює те, якими ми є, прогнозує те, якими будемо. Недаремно ж поет звертається “до мертвих і живих, і ненарожденних”, себто до всіх генерацій українців, намагаючись сказати несфальшовану і неприкрашену правду кожному, стаючи, як сказав ще О. Кониський, “на сторожі нашої національності”2. Він міццю генія осягнув ті константи, які формують національну суть, оту неповторну духовну атмосферу, силове поле якої впливає на унікальний тип думання, думання по-українськи. Актуальним видається Шевченкове осмислення історії України крізь призму “героїчного минулого (“Було колись, запорожці вміли панувати…”) і тяжкого безславного сучасного”3. Двовимірна рецепція долі Батьківщини на стику двох світів, минулого і сучасного, із очевидним тяжінням до ідеалізації старовини, засвідчує Шевченкове прагнення на славних ідеалах літ колишніх виховати нове молоде покоління українців, увільнених від пут передусім духовного рабства, які творитимуть майбутнє держави, мужньо долаючи ганебні фобії теперішнього. Недаремно ж найавторитетніший із шевченкознавців – І. Франко, осмислюючи багатовимірний філософський підклад “Кобзаря”, наголошував: “Він підноситься до критичного погляду на минуле і доходить висновку, що ідеал суспільних і моральних відносин не за нами, а перед нами”4. Запрограмованість на майбутнє, яке необхідно починати творити вже сьогодні, взоруючись на звитяги і прорахунки минулого, у поета виразна. Його пече морально кволе суспільство, маса духовних банкротів, отих “моголів” нерозумних.
У своєму шевченкознавчому декалозі, розглядаючи найбільш знаковий для поета період творчості 1843–1847 років, А. Скоць зазначає: “Шевченко періоду “трьох літ”… помітно політизується, мислить по-державному”5. Мислити “по-державному” Шевченко вчить українство. На жаль, наука ця дуже поволі лізе в уми-голови, і досі бачимо, як багато ще тих, хто називає себе громадянином України, однак не відійшов від примітивного думання (часто нерідною мовою) по-малоросійськи, пояснюючи свою інтелектуальну мізерність меншовартістю своєї ж нації. Саме через таку мізерність многих наші пам’ятники колишньої слави, наші могили й досі розривають, споруджуючи на їх підвалинах постаменти осуджених світом тиранів, саме через таку оспалість багатьох беруться вже переписувати нам історію, яку творили наші, як бачимо, зраджені внуками діди.
Тяжко, тяжко мені стало,
Так, мов я читаю
Історію України (“Сон”).
Так, або й гірше, можемо лише здогадуватися, почувався би наш Тарас, читаючи оту пропоновану спільно писану історію “поліетнічної” України без титульної нації.
У найграндіознішій поемі (її, до речі, І. Дзюба, зважаючи на тематику і тип письма, відносить до українського героїчного епосу) раннього періоду творчості “Гайдамаки” Шевченко із властивим йому прогностизмом зболено вербалізував емоційну оцінку українського життя, яку, як, зрештою, і багато інших міркувань генія, і тепер можемо використати для осмислення сучасності:
…Тяжко жити!
…де Тарас?
Нема, не чуть… не в батька діти!
З відстані часу й з огляду на вагомість впливу на гуманітарну ауру української нації підсвідомо ідентифікуємо отого відсутнього Тараса не з козацьким отаманом Трясилом, а з самим Шевченком, присутність якого в інтелектуальному просторі держави, попри очевидну потребу, є недостатньою. Зважаючи на це, хочеться згадати рядки із першого і поки що останнього прозового роману Ліни Костенко “Записки українського самашедшого”, де авторка болісно визнає: “Лінію національної оборони тримають мертві”. Логічно виникає запитання, коли ж на цій лінії оборони з’являться живі, коли ж візьмуть ідеали Тараса в серце і, озброївшись його твердим словом, підуть у мандрівку віків із несхитною вірою в перемогу.
Загальнозвісний Шевченків заклик із “Посланія”:
Учітесь, читайте,
І чужому научайтесь,
Й свого не цурайтесь…
у реаліях сьогодення набуває нового звучання. Уже тоді поет був переконаний, що освіта є необхідним чинником відродження нації (у рік ювілею Університету згадаймо й про наше гасло “Patriae decori civibus educandis”), свободу мають творити світлі та мудрі голови свідомих патріотів, які чітко розуміють потребу помножувати власний досвід знаннями інших. Ці думки Великого Українця перегукуються із центральною ідеєю сучасного європейського освітнього простору про взаємодоповнення здобутків національної освіти найвищими досягненнями інших національних едукаційних систем. Щоправда, останнім часом виникає логічне запитання: чи зможемо ми запропонувати щось гідне і варте уваги, коли, якщо послуговуватися Шевченковим словом, “Над головою вже несе / Свою неклепаную косу / Косар непевний…” (“Невольник”).
Як це не прикро, але не втрачає також актуальності наскрізний лейтмотив Шевченкового циклу “В казематі”, де туга за втраченою Батьківщиною, за згубленим раєм отруйною зміюкою в’ється з вірша у вірш, а зараз вже із серця у серце. Поет промовляє гірку правду:
Розійдемось, рознесемо
В степи, в ліси свою недолю,
Повіруєм ще трохи в волю,
А потім жити почнемо…
(“Згадайте, братія моя…”).
Оте ключове “повіруєм ще трохи в волю”, попри присвяту поезії “моїм соузникам”, чи не до нас звернене? Чи та віра не вивітрила зовсім, чи не вицвіла на палючому сонці марних сподівань, чи не віджила хронологічно короткий відтинок “трохи”? Отож, запитаймо себе, чи маємо моральне право перед обличчям багатьох поколінь борців за українську Україну змиритися з недолею, забути про гірко здобуту волю і “починати жити” із непоборним тягарем зради, відводячи очі перед пронизливими поглядами Тараса, Івана, Михайла… Чи знайдемо ще в собі сили не мовчати і, прислухавшись до відчайдушного крику незацитьканого серця, зірвати з очей луду рафінованої і не дуже брехні й проректи:
Та не однаково мені,
Як Україну злії люде
Присплять, лукаві, і в огні
Її, окраденую, збудять… (“Мені однаково”).
Шевченко ж “непорочними устами” нам проповідував “святую правду”, не мовчав, а впевнено і тихо мовив до відкритих сердець. І досі над Україною бринить зболений неволею спів вільної душі Тараса. Прислухаймося ж до нього. Міць нездоланного, хоч і багатьма спокусами мореного, українського духу виблискує на “тії незримії скрижалі / незримим писаній пером” (“Лічу в неволі дні і ночі”).
Україна в поетичних невольничих споминах поета постає далеким ідеалом, прекрасним раєм, у який ще хоч раз зазирнути плекає надію втомлений і знедолений, але нескорений борець. Однак і в ці світлі мрії-спомини вплітається криваво-чорна барва сплюндрованої Батьківщини, де “Пани ж неситії, пузаті / На рай твій, Господи, плюють / І нам дивитись не дають…” (“Не молилася за мене…”). І знову запитання, чи ж не про сьогоднішню обпльовану Україну мовить поет, у якій планомірно топчуть національні святині, підміняючи їх кітчевими космополітичними брехнями, у якій ліквідують інститути національної пам’яті, а поміж тим і десятки українських шкіл, пропагуючи безпам’ятство керованої маси без “роду і племені”.
В одній із своїх поезій Ліна Костенко писала: “Ті, що народжуються раз на століття, / Умерти можуть кожен день”4. Такі як Шевченко народжуються раз на історію нації, але й вони щомиті можуть відійти в непам’ять. І день їхньої смерті настане тоді, коли в багатті національної самосвідомості зітліє остання жарина. У поетичному посланні “Кобзарю”, наче відгукуючись на писані в “трудную минуту” Шевченкові рядки “хіба самому написать таки посланіє до себе”, Ліна Костенко наголосила: “Ще не було епохи для поетів, / Але були поети для епох!”7. Власне Шевченко є для України “поетом епохи”, яку можемо назвати часом “української ідеї”, “національної ідеї”, і саме від нас, і саме зараз залежить, чи не завершиться ця епоха передчасно, зважаючи на поступову втрату опірності потужній силі вже навіть неприхованої “безідейності” та “денаціоналізації”.
Сучасні бородаті алхіміки в лівреях з “циновими ґудзиками” чаклують над тим, аби перекреслити і знівечити споконвічний вівтар українського духу, національного імперативу і все ж таки “перетворити золото Шевченкової душі в іржу”. А оця позірна, декларативна увага до Тараса, розписування нових помпезних конкурсів, титулованих його іменем, – не що інше, як спроба в дещо видозміненому форматі “совєцького” офіціозу назавжди вибити внутрішній трепет з юного українського серця перед причастям Шевченковим словом. Оте святочне передавання національного скарбу від батька до сина, від діда до внука, оту, образно кажучи, інгаляцію Шевченковими духовними настановами, чи то у формі грайливої мелодики “Садка вишневого…”, чи то в романтично-могутньому “Реве та стогне…”, чи в інтимно-трагічному “Така її доля…”, свідомо намагаються перетворити на примусове щеплення, яке викликає відразу, боязнь, нехіть, ба, навіть огиду. Колишні доморощені українофоби полюбляли прикриватися нашими національними святинями, сучасні їх послідовники у своїй нахабності сягнули значно далі, насправді визнаючи лише чужі авторитети, на кшталт Достоєвського, забуваючи, на жаль, мудрі слова російського класика про те, що за кожен злочин, особливо ж перед цілою нацією, чекає покарання.
Неповторна творча постава поета визначається унікальним умінням осягнути найважливіше в людському єстві українця, порушити його найсокровенніші етичні проблеми й показати світло нерідко дуже гіркої правди. Тонко відчуваючи красу Кобзаревої поезії, усвідомлюючи її ідеологічний настрій, М. Коцюбинська в “Етюдах про поетику Шевченка” зазначала, що у своїй багатогранності він постає ще й “співцем покриток”8. Чи не є наша Україна отою покриткою, що, збезчещена, понесла від імперського “двоглавого орла” й породила байстрюків-малоросів зі свідомістю раба-лакея, які заввиграшки готові “із матері полатану сорочку знімати”.
Нестримно, почасти калейдоскопічно, змінюються контексти Шевченкового тексту, але він (цей текст), оснований на осягнені універсалій українського духу, у будь-якому часопросторовому вимірі звучить живо, проникливо й по-сучасному. Якщо ж спробувати глибше збагнути проблему співвідношення “Шевченко – українське суспільство”, то з’ясовується, що саме поет є різноплановим і багатогранним, а ми не надто вже й змінилися, і тяжкі слова національної самокритики, на які, мовлячи по-франківськи, “з надмірної любови” без побоювань наважився Тарас, досі печуть, бо актуальні.
У Шевченка будь-який сумнів у доцільності бути й надалі вірним Музі, яка завдала йому чимало страждань і спричинила чергову втрату многоцінної особистої свободи, завше розбивався об міцні мури свідомої переконаності в потрібності і надважливості розпочатої справи, яка мала на меті виховати в кожного почуття національної свободи, готовності “стати на прю” із ворогом зовнішнім і внутрішнім.
Чимало не вельми вдумливих інтерпретаторів Шевченкової поезії у своїх писаннях, про які хочеться по-шевченківськи сказати “читал и сердцем сокрушался, зачем читать учился”, радше в погоні за сенсацією, аніж у пошуку істинного сенсу пророчого слова Тараса, звинувачують Кобзаря у тому, що він жодним чином не є речником національної ідеї, а лише поетом плачу, складальником голосінь за колишньою освяченою волею козацькою Україною. Унікально мудро на ці безглузді звинувачення відповів І. Дзюба, зазначивши: “сльози, що їх ставили і ставлять йому в докір немудрі з читачів та критиків, – це насправді не ритуальні сльози прощання й безнадії, – це сльози, що ось-ось обернуться (або вже обертаються) гнівом…” і стверджують, хоч “трагічний”, але “оптимізм”9.
Важливо також те, щоб Шевченкова поезія, попри її очевидний зв’язок із народною усною словесністю, не перейшла в статус жанру календарної обрядовості українців на кшталт колядок і щедрівок, які актуальні лише в короткий проміжок Різдвяних свят, бо ж звертатися до одкровень Тараса лише в час його рождества означає, фактично, відмежуватися від Шевченка, вийти з тої “оживлюючої” національної стихії, яка наснажувала десятки поколінь молодих патріотів до чину за волю “окраденої” Батьківщини.
У завершальному акорді до однієї з численних шевченкознавчих розвідок І. Франкові вдалося образно висловити квінтесенцію феномену Великого Тараса. “Він, – пише Франко, – є немов великий факел з українського воску, що світиться найяснішим і найчистішим вогнем європейського поступу, факел, що освітлює весь новітній розвиток українства”10. Тож нехай ніколи не згасне живе, життєдайне слово Шевченка – АПОСТОЛА НАЦІЇ!
1 Барабаш Ю. “Коли забуду тебе, Єрусалиме…”. Гоголь і Шевченко. Порівняльно-типологічні студії. – Харків: Акта, 2001. – С. 23.
2 Кониський О. Тарас Шевченко-Грушівський. Хроніка його життя. – К., 1991. – С. 28.
3 Скоць А. Шевченкознавчі студії: декалог. – Львів, 2006. – С. 15.
4 Костенко Л. Вибране. – К., 1989. – С. 36.
5 Костенко Л. Вибране. – К., 1989. – С. 100.
6 Коцюбинська М. Етюди про поетику Шевченка. – К., 1990. – С. 21.
9 Дзюба І. Тарас Шевченко. Життя і творчість. – К., 2008. – С. 99.
10 Франко І. Тарас Шевченко і його “Заповіт” // Франко І. Зібрання творів: У 50-ти томах. – К.: Наукова думка, 1981. – Т. 34. – С. 388.
Святослав Пилипчук,
директор Інституту франкознавства